Вибори 2010: кінець чи продовження незавершеної революції?

Вівторок, 1 грудня 2009, 14:37

П’ята річниця подій на Майдані, які отримали назву Помаранчевої революції, активізувала процес оцінки цієї події. Зрозуміло, що п’ять років це надто мало для неупередженого аналізу й що усі сьогоднішні судження, а надто в період розпалу виборчої кампанії, будуть надмірно суб’єктивними.

Однак, не претендуючи на абсолютну істину, спробую поділитися деякими думками з цього приводу.

Не можу погодитись з ідеєю, яку висловив відомий український правозахисник Глузман, буцімто події листопада 2004 не можна класифікувати як революцію, оскільки вона була безкровною. Такий підхід до оцінки революцій прийнятний переважно в марксистській методології аналізу.

Теоретично під революцією розуміють "повалення усталеного ладу, яке передбачає перехід державної влади від однієї групи лідерів до іншої, а іноді радикальну реструктуризацію соціально-економічних відносин" (Короткий Оксфордський політичний словник).

Революція буває політичною та соціальною. Політична революція спричиняє зміни і характер державної влади, а також особистий склад державного керівництва. Виходячи з даного тлумачення, можна припустити, що події 2004 були політичною революцією, яка змінила персональний склад і, головно, характер державного керівництва.

У цьому зв’язку варто згадати хоча б той факт, що у перші місяці постреволюційного піднесення було звільнено близько 18 тисяч "старорежимних" службовців!

У листопаді 2004 в Україні склалася справжня революційна ситуація із об'єктивними (коли верхи не можуть, а низи не хочуть жити по-старому) і суб'єктивними (коли існує організована революційна сила) передумовами. Тому точно не можна події листопада 2004 сприймати як сплановану та координовану ззовні спецоперацію.

Рушійними силами цієї Революції були частина національної буржуазії, яка не мала доступу до влади - тому її інколи називають революцією мільйонерів проти мільярдерів, та представники малого та середнього бізнесу, які найбільше потерпали від авторитарної системи Кучми.

Останні власне й стали справжнім локомотивом, чи радше - "гарматним м'ясом" Помаранчевої революції.

Помаранчева революція мала чітко сформовану національно-демократичну, загальнодемократичну та антикорупційну спрямованість. Про це зазначає й політолог Тарас Кузьо.

Очевидно, що національний характер революції 2004 автор оцінює, насамперед, з точки зору її проєвропейської спрямованості. Однак євроатлантичні прагнення учасників Майдану виявилися не зреалізованими на практиці.

Про боротьбу з корупцією й згадувати не варто!

Щодо ролі Помаранчевої революції у демократизації України – то про це говориться сьогодні як про найбільше завоювання Майдану. Поза сумнівом, масові виступи українців у листопаді 2004 були спровоковані фальсифікаціями на президентських виборах, а зумовлені безсоромною та системною практикою відсторонення громадян від вирішення своєї долі.

Однак якщо розуміти демократію не лише як свободу висловлювання, а як реальне народоправство, то у цілій низці сутнісних моментів можемо говорити про процес відходу від справді демократичних практик та цінностей. Оцінки, які дає сьогоднішньому стану справ в Україні така авторитетна організація як "Дім свободи" – яскраве тому підтвердження!

Жертвами жахливих порушень реальних прав і свобод стають щодня тисячі громадян України. Державні інституції, які покликані (за народні гроші), цьому протистояти, виявились самі втягнутими у цей процес.

Результатом революції стала зміна політичної еліти, а також частковий перерозподіл майна та сфер контролю над ресурсами. На цьому вожді Революції вважали своє завдання виконаним.

Загострювати конфлікт із "сильними цього світу" вони не захотіли. У чому якраз яскраво проявилася їхня непослідовність та колабораціонізм. Дуже швидко в середовищі "нового" революційного керівництва почали з’являтися представники старого (злочинного!) політичного режиму.

Можна оцінювати це як спробу нової влади залучити до процесу державного будівництва кращі кадри, формування політики громадянського консенсусу (згадаймо хоча б ініційовану Ющенком спробу підписання Меморандуму порозуміння)…

А можна говорити й про банальний двірцевий переворот, що спирався на підтримку маніпульованих мас, який мав на меті лише захоплення влади групою осіб, не змінюючи її по-суті.

Саме такої точки зору дотримується Малінкович, який вважає, що єдиною метою опозиції був реванш – прихід до влади, а не системні зміни у суспільстві. Без таких змін, на його думку, про революцію говорити не можна.

Гальчинський у своїй книзі "Помаранчева революція і нова влада" вважає, що листопадові події 2004 були другим етапом соціальної революції, яка розпочалася у 1991.

Втім, соціальні революції трапляються значно рідше й передбачають соціально-економічну трансформацію. Виходячи з реалій сьогоднішнього дня бачимо, що автор скоріше оцінює очікування учасників листопадових подій, аніж реальну спрямованість самого руху.

Реалії постпомаранчевого існування не вказують на здатність і бажання докорінно (революційно) змінювати характер відносин, які склалися в Україні як в економіці, так і в соціальній сфері. Отож, очевидно, що не маємо сьогодні достатніх підстав говорити про Помаранчеву революцію як про соціальну.

Та чи маємо підстави говорити про листопадові події 2004 як про революцію взагалі? Думаю, швидше "так", аніж "ні", однак з поправкою – як про незавершену революцію.

Є у революції початок…

Ключові соціально-економічні проблеми, які й були причиною масових виступів, так і залишилися нерозв'язаними. Таким чином, Революція виявилася незавершеною, а основні її учасники – незадоволеними.

Олігархи – бо втратили частково свої попередні впливи.

Східна еліта, передовсім донецька, позбулася свого домінуючого становища; помаранчева – не змогла встановити своє монопольне панування в державі. А найбільше незадоволеними залишилися представники малого та середнього бізнесу.

Нерозв’язаність проблем, які стали причиною Революції, штовхають нині кожну з політичних сил до реваншу на президентських виборах 2010. Тому основна інтрига нинішньої виборчої кампанії – це боротьба двох бізнес-груп (ПР та БЮТ) за цілковите домінування в державі. Тож боротьба буде особливо жорстокою.

Примітно, що з точки зору третьої сили Революції – рядових її учасників – відмінності одних від інших є незначними. Звідси й таке органічне перетікання депутатів із однієї фракції в іншу, готовність й здатність домовлятися, навіть подібність лозунгів.

Загалом бізнес не має ідеологічного забарвлення. У цій боротьбі двох мегакланів решті відведена роль статистів.

Отож ставлення до Революції має не лише теоретичне чи світоглядне, а дуже практичне значення напередодні виборів. Фактично за цим критерієм існуючих кандидатів та політичні сили, які вони представляють, можна поділити на:

- контрреволюціонерів, які трактують Помаранчеву революцію як прикре непорозуміння, технічну й тимчасову невдачу, яку слід усунути. Це реакціонери з Партії Регіонів та їх лідер Янукович та комуністи на чолі з Симоненком;

- революціонерів за формою, псевдореволюціонери – ті, які розуміють й сприймають об'єктивний характер листопадових подій, але хочуть його використати лише для мобілізації електорату на свою підтримку з метою досягнення влади й встановлення власної монополії – БЮТ на чолі з Тимошенко;

- революціонерів прагматиків – ті, хто готовий на ділі відстоювати лозунги Революції, насамперед, заради системних економічних змін – "Фронт Змін" (Яценюк), Сильна Україна (Тігіпко), УНП (Костенко), Громадянська позиція (Гриценко);

- революціонерів радикалів – ті, які наполягають на виконанні насамперед національних та соціальних гасел революції ВО "Свобода" (Тягнибок).

Однак фактичною віссю боротьби на даних виборах є боротьба контрреволюціонерів і псевдореволюціонерів з реальними революціонерами, тобто тими, хто й далі намагається здійснювати системні зміни, необхідність проведення яких й зумовили листопадовий зрив 2004.

Попри намагання Ющенка, щире чи вимушене, позиціонувати себе реальним революціонером, серйозних шансів на консолідацію цих сил навколо нього немає. А тому в цьому основному протистоянні сьогоднішнього політичного моменту він об'єктивно підіграє контр(псевдо) революціонерам.

Зміни суспільного устрою та пануючої ідеології наступають не тоді, коли старий режим падає й до влади приходять нові лідери, а тоді, коли радикальні революціонери змінюються поміркованими й без галасу починають впроваджувати соціальні зміни, заради яких люди піднімалися у революційному пориві.

Альтернативою цьому, чи кінцем революції, є перемога контрреволюції або радикального популізму! Революційного за формою – контрреволюційного за змістом.

З цієї точки зору, є у революції початок, але немає в революції кінця!

 

Юрій Шведа, політолог, Львів, спеціально для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді