Берлінський мур і Україна

"Єдине, чого нам треба боятися, це боятися себе".
Франклін Д. Рузвельт

Європа відсвяткувала ювілейну річницю падіння Берлінського муру. Поділилися зворушливими спогадами політики, котрі ухвалювали рішення в уже далекому, але ще пам’ятному 1989. Урочисті, але менш емоційні, промови виголосили лідери, від яких залежить поступ Європи сьогодні.

За два десятиліття на континенті відбулися величезні зміни. Було покладено край 40-річному поділу Німеччини; не стало Радянського Союзу і федеративної Югославії. 12 колишніх комуністичних країн, включно з трьома пострадянськими Балтійськими республіками, стали членами НАТО. 10 з них приєдналися до ЄС, а ще кілька терпляче стоять у черзі на вступ.

Навіть глобальна фінансово-економічна криза, котра чи не найболючіше вдарила саме по країнам Центрально-Східної Європи, не змусила їх, попри певні прогнози, поставити під сумнів зроблений вибір та обрані європейські цінності.

Разом з тим, візію Європи "вільної, об’єднаної і в мирі з собою", що її було сформульовано 20 років тому, до кінця в життя так і не втілено.

Дві Європи

Зруйновано Берлінський мур, але не зникли лінії поділу. Європ існує щонайменше дві.

Одна – та, що об’єднана. Це Європа демократичних цінностей, економічного добробуту, високих соціальних стандартів і гарантій та політичного консенсусу. Вона репрезентована передусімЄС і НАТО, де національний інтерес має постійно узгоджуватися з інтересом колективним.

Інша – це Європа національних держав і національного інтересу, де міждержавні відносини будуються не на пошуку компромісу, а на праві сили.

Це Європа, де менше поваги до закону і нижчий рівень життя людей, де процес модернізації і демократичної трансформації досі не закінчено, а найбільша країна континенту – Росія – після ліберальних експериментів 1990-х повернулася на перевірені своєю історією рейки авторитаризму і великодержавності.

І, здається, утвердилась у своїй упевненості, що це ще питання, чиї цінності кращі.

Протягом двох десятиліть перша Європа розширювалася і збільшувалася. Натомість, друга звужувалася. Але не зникла.

Тимчасом, колишні припущення, що процесрозширенняі об’єднання триватиме й надалі, вже не виглядають такими певними. Історія час від часу щедро відкриває "вікна можливостей", але так само рішуче й зачиняє. Вміння скористатися своїм шансом інколи визначає долю окремої країни на багато років уперед.

Як засвідчилипроцес ратифікації Лісабонської угоди і особливоглобальна криза, об’єднана Європа розривається між солідарністю і національним егоїзмом. Яка з цих двох тенденцій переможе – питання відкрите.

Навіть попри вступ у дію найближчим часом Лісабонської угоди, що має на меті посилити монолітність ЄС і зробити його більш потужним глобальним гравцем.

Багато хтов цій уже об’єднаній Європі не хоче подальшого розширення, особливо на схід. Авжеж, одна справа розширюватись за умов "спільних цінностей", що їх на початку 1990-тих зголосилася поділяти Росія, і зовсім інша – продовжувати цей процес всупереч бажанню останньої.

Рушійною силою розширення ЄС і НАТО було не тільки, а можливо і не стільки, бажання поширити цінності та відновити історичну справедливість, скільки забезпечення національних інтересів тодішніх членів, насамперед Німеччини.

Сьогодні остання вважає, що її політичні та економічні інтереси диктують не подальше розширення, а зміцнення стратегічного партнерства з Росією.

Рік України в Європі

Для України святкування 20-річчя повалення Берлінського муру стало ще однією нагодою замислитися над своїм місцем в Європі. Здається, свято на чужій вулиці лише загострило почуття тривоги у власному домі.

Посилилося занепокоєння з приводу виникнення "вакууму безпеки" в регіоні, поглибився сумнів щодо перспектив України приєднатися в майбутньому до об’єднаної Європи.

Утім, для того, щоб зрозуміти, що відбувається і яким шляхом іти надалі, включно з тим, в який спосіб захистити свою безпеку, варто поставити перед собою щонайменше два запитання.

По-перше, чи теперішня зупинка в розширенні ЄС і НАТО – це лише тимчасова пауза, чи все таки відмова від цього курсу на тривалу перспективу?

По-друге, чи той факт, що Україна опинилася по той бік нової лінії поділу, пояснюється лише позицією певних європейських столиць, чи ця лінія виникла не в останню чергу зусиллями самої України, чи радше її безвідповідальної еліти?

Щодо першого, то ситуація не є такою безнадійною, як її тепер часто змальовують у Києві. Майже всі "нові" члени обох організаційсьогодні так само зацікавлені в поширенні зони стабільності і безпеки на схід від себе, як цього хотіла Німеччина ще кілька років тому, і не хочуть утворення нової стіни на своїх східних кордонах, розуміючи загрози, що такий розвиток подій несе для їхньої безпеки.

Дилему, що постала перед ЄС, нещодавно гранично чітко підсумував очільник британського МЗС Девід Мілібенд,: "Або ми продовжимо розширюватись, ... або ми погоджуємося з появою нових мурів".

Коли саме об’єднана Європа вирішить накопичені проблеми і відповість на посталі дилеми, не знає ніхто. Але можна припустити, що її рішення про нове розширення на схід, чи про остаточну відмову від нього на цьому історичному етапі залежатиме не в останню чергу від країн по той бік нової лінії поділу.

Хто винен, що замість політичного консенсусу і ефективної владив Україні точиться перманентна внутрішня боротьба?

Замість сподівань Помаранчевої революції – розчарування; замість зменшення енергозалежності – збільшення боргів; замість осмисленої стратегії національного розвитку – тактика самозбереження у владі; замість регіонального лідерства – європейська маргіналізація?

Рік 2010, що розпочнеться президентськими виборами в Україні, до яких буде прикуто європейську увагу, має підстави стати своєрідним роком України в Європі, а"українське питання" – ключовим питанням європейської безпеки.

Адже саме розвиток подій в Україні та її зовнішньополітичні рішення можуть визначити темп і підсумок теперішніх дискусій щодо майбутнього європейської безпеки.

В України є вибір.

Вона може й надалі загрузнути у своїй безпорадності і провінційності і підкоритися зовнішнім обставинам і чужим інтересам. Перетворитися, дійсно, на таку собі "сіру зону", про яку останнім часом вчергове заговорили в Україні.

Може закликати до проведення міжнародних конференцій, забуваючи, що порядок денний таких конференцій та їхні результати формують часто не ті, хто їх скликає, а хто володіє реальними важелями міжнародного впливу.

Може просити гарантій безпеки, цього разу вже юридично-зобов’язуючих, не враховуючи, що в обмін на надання обіцянок, гаранти, ймовірно, висуватимуть зустрічні умови. Зрештою, може тішити себе надією, що обіцяні гарантії таки зможуть вирішити проблему "сірої зони".

Або Україна може спробувати перемогти себе і перебороти зовнішні обставини. Використати паузу, що НАТО взяла в своєму розширенні, і поки Альянс займається розробкою своєї нової Стратегічної концепції; скористатися "перезавантаженням" в російсько-американських відносинах.

Але, насамперед, спробувати змінитися і зміцнитися всередині; стати сильною і тим самим посилити свою безпеку; бути успішною і в такий спосіб домогтися усунення лінії поділу на своєму західному кордоні і запобігти її перетворенню на нову стіну.

Сьогодні, до речі, не є таємницею, що в 1989 європейські лідери не хотіли об’єднання Німеччини. Так само на початку 1990-тих заможна Європа не надто чекала бідні посткомуністичні країни Центрально-Східної Європи.

Їм пропонувалися офіційні гарантії безпеки і дотримання їхнього суверенітету,територіальної цілісності та непорушності кордонів, аби лише вони не вступали до НАТО. Проте, центрально-східноєвропейці твердо відмовились бути країнами з обмеженим суверенітетом ізалишатися у "сірій зоні".

Натомість, вони наполегливо втілювали внутрішні реформи і були цілеспрямованими і професійними в зовнішній політиці. Кінець кінцем вони свого досягли, і минулого тижня Європа святкувала річницю падіння Берлінського муру і об’єднання більшої частини себе. Об’єднання без України. Поки що чи на осяжну перспективу?

Отто Бауер, для УП