Як не перетворитися на Ведмедя
Парламентські вибори до Держдуми в Росії вже відбулися, однак офіційні результати та фактичні висновки, озвучені і фахівцями, і учасниками цього дійства, різняться.
Передусім, найважливіший результат – "Єдина Росія", попри всі старання влади, вперше за останні 10 років вибори програла. Більш того, ще донедавна політично безсмертні очільники Росії – Володимир Путін та Дмитро Медвєдєв – зрозуміли, що в нетрях "великой русской души" щось відбувається. Якось неспокійно.
Інший висновок виборів у Росії – незважаючи на спротив влади, опозиції вдалося висловити свій протест незаконним діям із фальсифікаціями на виборчих дільницях.
Більш того, мабуть вперше після 90-тих років опозиції вдалося зібрати (не без допомоги все тих же соціальних мереж та інтернет-активістів) досить суттєвий, з огляду на кількість "співчуваючих", мітинг на підтримку своїх ідей.
Це, звичайно, ще далеко не революція дії, але в дечому – революція цінностей, що відбулася в середовищі активної частини російського суспільства.
Багато хто із експертів зауважить одну важливу деталь: саме завдяки латентним протестним настроям, що також вплинули на низьку явку виборців на дільниці, владі не вдалося "завуалювати" велику кількість фальсифікацій цього разу.
Бо безумовно – фальсифікації були й раніше, однак зважаючи на більш-менш високу явку, вдавалося майстерно їх приховувати.
Однак опозиції таки не вдалося осилити протестний потенціал росіян, не вдалося виокремити в своєму середовищі впливового лідера, не вдалося справді виступити потужним фронтом проти усіх діянь влади – як законних, так і незаконних.
Словом, російська опозиція поки що залишається маловпливовою у суспільстві. В неї не вірить достатня кількість потенційних виборців. Тож їй не довірять долю країни.
В цьому поки що і залишається сила та привабливість діючої російської влади – в її "стабільності" та загальновизнаній впливовості – як всередині країни, так і ззовні.
Якби не програвала вибори "Єдина Росія" – найближчим часом тренд "путінської Росії" занадто просто зламати не вдасться: ризики для усього російського суспільства, яке спершу прийняло "правила гри" нині діючої влади і грало за ними 12 років, виявилися занадто високими.
Гра в дурня, або як об'єднати те, чого не існує
Для нинішньої російської влади увесь демократичний процес – це всього лишень гра, причому – не за правилами. Таку модель поведінки намагається змавпувати і нинішня українська влада. Однак як вийшло так, що українська опозиція ненароком повторює помилки російської і не помічає цього – не зрозуміло.
Найцікавіше те, що історія із російською опозицією в загальних рисах нагадує долю української із однією умовою – у вітчизняної ще є сяка-така можливість її змінити. І варіантів для змін – безліч. А от чи відбудеться довгоочікувана консолідація опозиції – велике питання.
Поки що всі факти говорять про те, що об'єднання, м’яко кажучи, не виходить.
Зауважимо одну деталь: із 2004 і по 2010 у тодішньої так званої "помаранчевої влади", яка нині намагається зробити певні кроки щодо об'єднання в єдину опозиційну силу, не було ані спільної платформи щодо змін у суспільстві, ані об'єднуючої ідеї (окрім спільного кредиту довіри, який вони отримали від виборців під час "Помаранчевої революції").
Згадаймо, як важко було зібрати коаліцію під будь-який кабмін часів президентства Ющенка. Так само, як із коаліціадою, маємо наразі історію із об'єднанням опозиційних сил.
Тобто, ні тоді, ні зараз, ні у майбутньому вони не знайдуть те спільне, що дозволить спочатку виграти парламентські вибори 2012 року, а потім – об'єднатись у більшість в новому скликанні Верховної Ради.
А от Партії регіонів, попри усі протиріччя між конкуруючими групами інтересів, про які все гучніше чутно зараз, – вдалося вистояти "єдиним фронтом" тоді, а здобувши перемогу у 2007-му році та під час президентських виборів 2010 року – використати силу єдності на свою користь.
Ба, більше – змінити Конституцію (яким чином – це вже окреме питання!), і посилити свій вплив на політичне життя країни.
Таким чином, інституту опозиції в Україні не існувало і не існує. На жаль, усі роки незалежності спостерігаємо змагання не політичних інститутів, а груп інтересів.
Глухий кут опозиції?
За останні півтора роки політичні сили, які називають себе опозицією, не змогли об'єднатися ані в парламенті, ані поза його межами.
Кожен учасник опозиційного руху намагається зіграти власну гру. Насправді, якщо говорити не про інститут опозиції в класичному розумінні, а про інститут лідерства – то єдиного конкурента на своєму шляху влада вже прибрала.
Посадивши Тимошенко – деморалізувала її політичну силу. В цей час деякий карт-бланш отримав Арсеній Яценюк, а на Західній Україні вагому підтримку – ВО "Свобода".
Після Податкового майдану свою гру почала грати одна з соратниць Тимошенко – Натілія Королевська. Все більшої популярності набирає політсила Віталія Кличка – "Удар".
Виступити єдиним фронтом проти дій влади під прапорами КОДу опозиції так і не вдалося. Найбільшою інтригою став закон про вибори народних депутатів. Згідно із ним, 5% бар'єр всім опозиційним політичним силам здолати не вдасться.
Залишається домовлятися про мажоритарні округи. Однак і тут, як виявилося, дійти згоди буде дуже не легко.
Оголосивши про створення єдиних списків мажоритарників, опозиція почала сваритися.
Спочатку пролунала неоднозначна заява Арсенія Яценюка про те, що опозиційна єдність базуватиметься тільки на платформі КОДу. "Хто не з об'єднаною опозицією, той – із Януковичем. Третього тут не дано", – сказав лідер "Фронту змін".
Із такою категоричністю не погодились лідери партій "Громадянська платформа" Анатолій Гриценко та "Удар" Віталій Кличко.
Після цього стало відомо про позицію Олександра Турчинова стосовно того, що об'єднання опозиції на базі КОДу – бажане, але малоймовірне.
Більш того, Турчинов вважає, що опозиції потрібно розподілити округи пропорційно до рейтингів політсил, а Анатолій Гриценко взагалі – "зараз грає роль, прописану в сценарії адміністрації президента, синхронізуючи свої заяви з такими, як Ющенко і Ляшко".
Суттєве питання для всіх, хто зараз приписує себе до опозиції – це реальна підтримка виборця. А точніше – його зростаюча байдужість. Така сама проблема і у партії влади, однак її вона буде вирішувати іншими методами – фальсифікаціями та використанням адмінресурсу.
А що робити опозиції? І взагалі, чи цікавить опозицію питання, як здобути прихильність виборця?
Найдієвіший рецепт – почати працювати із виборцем. Знайти змогу правильно витрачати все ще існуючі ресурси на ефективну та конструктивну роботу серед населення. Не на політику та PR, а на реальні дії.
Як зауважують фахівці, інколи для цього і не потрібні значні фінансові ресурси, більш суттєвим є бажання працювати, організаційна система та системний підхід та час.
Звичайно, що більшість опозиціонерів просто не знають, як працювати із виборцем "в реалі", інша частина – відверто купувала місця у списках та особливо не питала у себе – а що таке "робота із виборцем".
Майбутні мажоритарщики – звертатимуться до послуг політтехнологів, які рекомендуватимуть, скоріше за все, саме ефективні рішення для перемоги у виборчій кампанії, а не спроби системної роботи із виборцями.
* * *
Найстрашніше для громадян те, що вони знову опиняються у системі "вибору найменшого зла".
Попри існування можливості досить таки широкого вибору серед усього спектру депутатів-мажоритарників, самі правила гри – закон про вибори народних депутатів, який, до речі, був проголосований і депутатами-опозиціонерами, – залишає досить таки зручні можливості для проведення виборчої кампанії, не змінюючи самої суті діючої системи.
Більш того, влада ризикує із явкою: скасувавши у бюлетені присутність норми "не підтримую жодного кандидата" – автоматично отримуємо армію "протестних" виборців, які не факт, що прийдуть підтримати наявних кандидатів у бюлетені, а, скоріше за все, просто не прийдуть на виборчі дільниці.
Згідно з результатами опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, більшість громадян України або досі не визначилися з приводу кандидата у президенти (19,2%), або готові голосувати проти всіх (18,9%) чи й взагалі не приймати участь у виборах (14,2%).
Разом – 52,3% – це ті виборці, на голоси яких, перш за все, має сподіватися опозиція. Для влади – ця цифра також загрозлива, оскільки не дасть змоги непомітно впровадити механізми фальсифікацій.
Таким чином, будь-які фальсифікації в умовах низької явки будуть вкрай очевидними й справлятимуть враження масових.
Українські опозиційні сили та їхні лідери опинилися перед складним вибором: або об’єднуватися і перемагати, або залишатися й надалі в глухому куті своїх політичних ілюзій.
Олександр Радчук, медіа-група "Concept-GR", спеціально для УП
