Михайло Мінаков: В сьогоднішній Україні публічного політичного простору немає

87 переглядів
Вадим Гудима, для УП
Понеділок, 22 жовтня 2012, 22:02

Михайло Мінаков – політичний філософ, доцент Києво-Могилянської академії, президент Фонду якісної політики, дослідник Міжнародного наукового центру Вудро Вільсона.

Ми поговорили з Михайлом Мінаковим про те, як політика впливає на повсякдення життя українців, яку функцію виконують українські партії, і чи лишились у суспільства важелі впливу на політичні еліти.

- Наскільки значним, на вашу думку, є вплив політики на буденне життя пересічних українців?

- Зазвичай, політикою називають конкуренцію політичних угрупувань, по-перше, за безпосередній контроль над центрами влади, і, по-друге, за встановлення опосередкованого контролю за розподілом ресурсів у країні.

У першому сенсі, політика мало стосується нашого повсякденного життя. Одначе саме цей аспект так приваблює увагу українців: оперета політичної боротьби викликає у багатьох сильні емоції, відволікаючи від спостереження за контролем за ресурсами.

Саме другий сенс політики справді стосується всіх і кожного: саме політика безпосередньо впливає на те, що Україна є однією з найбідніших країн Європейського континенту. У цьому розумінні ми є заручниками політики.

Віддавши приватну власність в руки кількох сотень родин, Україна стала державою, яка діє в інтересах саме цих сімей. Все інше населення виведено зі стану громадянства і, фактично, є ще одним ресурсом.

Політична боротьба стосується доступу до використання національного багатства надто малого прошарку населення. Неймовірна більшість нашого населення перебуває поза справжнім політичним процесом. Саме тому політика в Україні не є засобом колективного виживання.

- Це якось пов’язано з нинішньою партійною системою, яка склалась в Україні?

- В Україні партій немає. А отже і про партійну систему говорити важко.

В Україні партії лише формально становлять політичні організації. Насправді, вони найчастіше є офіційно зареєстровані установи, функція яких – імітація участі в публічній політиці.

Справжні рішення в партіях ухвалюються не формальними органами – центральними комітетами, бюро чи проводами – а власниками чи акціонерами. Власники партій можуть бути публічними фігурами – лідерами партії, однак у нашій політичній культурі вони найчастіше невідомі.

Власники керуються своїми приватними інтересами і скеровують дії партій у відповідному річищі. З огляду на це, партії – це інституційне оформлення системної корупції пострадянських режимів. Це стосується і України, і Росії, і Грузії.

Держави, що працюють на інтерес дуже малої частки населення, знаходяться у складній ситуації. Влада тут здійснюється або у формі відвертого силового примусу, або як системний примус через визнання справедливості режиму.

Перший тип влади характерний для, скажімо, військової окупації, другий – власне для держав. У пострадянських країнах справжні громадяни-акціонери – ті, хто контролює ресурси – змушені вдавати, що держава працює для усіх. І партії відіграють роль імітаційного механізму участі населення в політиці, дозволяючи анонімній окупації виглядати майже переконливою державою.

Утім, хоча партії лише імітують публічний політичний процес, вони є важливою частиною політичної системи України. Так, партії не мають ідеологічного зв’язку з населенням, не являються соціальним ліфтом для молодих лідерів.

Однак партії беруть участь у розподілі ресурсів задля того, аби будувати фасад нашої державності. Партії – це своєрідні політичні банки, що збирають "голоси" населення для обслуговування інтересів своїх справжніх господарів. І, звичайно ж, вони виступають фільтрами, які не пропускають у владну еліту "зайвих"людей.

Такі партії можливі там, де загальна політична система вже склалася, і зажила своїм життям. Поставши, ця система має чимало засобів відтворювати своє існування й уникати ризиків для себе.

Якщо в 90-ті ми говорили про "період переходу" – переходу від тоталітаризму до демократії, то сьогодні маємо засвідчити, що цей перехід завершився. Щоправда, демократія не була метою розвитку нашого суспільства. Під прикриттям красивої назви, ми опинилися у досить некомфортному сірому світі авторитарних малолегітимних режимів.

Ми живемо в нову епоху, в новому регіоні. Ця епоха втілює ще одну форму несвободи. Цей новий регіон має забути назву "пострадянський", оскільки ніяк не пов’язаний із політичним оформленням несвободи у Радянському Союзі.

Північна Євразія від України та Білорусі до Киргизстану і Таджикистану вже постала у єдності рис політичних режимів. Ми всі перебуваємо у приблизно однакових умовах. Це умови, в яких громадські, політичні та економічні свободи є неприйнятними для владних еліт.

В цей час і в цьому регіоні більшість населення є і буде бідною, передаючи бідність і безправність у спадок наступним поколінням. Тут і зараз меншість отримує всі блага і створює такі політичні системи, які не дозволяють більшості потрапляти ані в центральні органи влади, ані створювати органи місцевого самоврядування.

- Чи є якісь реалістичні механізми для зміни цієї ситуації?

- Чимало наших співгромадян вважають, що ситуацію можуть змінити революції, повстання. І справді, важко собі уявити, яким іншим чином можна змінити поведінку владних еліт, окрім як у революційний спосіб.

Однак аналіз кольорових революцій на пострадянському просторі відверто говорить, що як контр-революційні, так і пост-революційні країни рухались в одному напрямку: до авторитарних режимів з низьким рівнем економічних та політичних свобод.

- Включаючи й Грузію?

- Для багатьох Грузія виглядає економічним дивом. Про політичне диво Грузії якось припинили говорити з 2007 року, з часу розгону демонстрацій, з моменту, коли почали пропадати лідери опозиції. Але дедалі більше даних ми отримували про те, що в Грузії згортаються й економічні свободи.

Попри сильний тиск Заходу, Грузія за часів Саакашвілі не стала демократією, не подолала корупцію і не створила довготермінових умов для економічного розвитку. Вестернізація Грузії відбувалася за моделлю Петра І, коли запозичені модернізаційні інструменти слугували меті протилежній модерним цінностям, передусім публічно оформленій свободі індивіда.

Справжнім "законодавцем мод" Північної Євразії є Білорусь. Лукашенко – це людина, яка першою відчула і втілила історичний тренд. Він конгеніальний духу нової епохи нового регіону. Тому слід приглядатись не до Грузії, а до Білорусі, аби зрозуміти наше близьке майбутнє.

- Якщо не революція, то що?

- Вважаю, що ми не вигадаємо нових методів, окрім поступової емансипації людини і громади в нашій країні та сусідніх державах. Аби мати в результаті більш менш прийнятний і комфортний політичний режим через півстоліття, вже зараз потрібно поволі, по одному кроку, здобувати права – на економічну незалежність індивідів та сімей, на самоврядність громад, на соціальні гарантії для більших соціальних груп.

Сьогодні у нас немає ані економічної, ані соціальної бази, щоб утримати політичні свободи. Поразка кольорових революцій є тому підтвердженням. Ситуацію змінить лише повільний еволюційний процес.

- Чи можуть громадський сектор, громадські організації ефективно впливати на політичний процес?

- Громадські організації можуть впливати на владу, на групи, що ухвалюють рішення, тільки якщо ці групи перебувають в публічному політичному просторі.

Я вважаю, що в сьогоднішній Україні публічного політичного простору немає, він згорнутий. Індикатором цього згортання стали судові процеси над Тимошенко та Луценком. Однак я легко уявляю ті самі "посадки" політиків, прийди до президентства інший кандидат з фінальної пари виборів 2010 року.

Тактично, еліти зараз наділені усією повнотою влади, і вони можуть нею користуватися без обмежень і з боку наших громадян, і з боку геополітичних структур з-поза Північної Євразії.

Стратегічно, саме громадські організації можуть забезпечувати майбутнє вільних громадян – через досягнення на місцях, в громадах, де тиск власників держави є географічно обмежений.

- Є якісь спільні цінності або інтереси, які могли б об’єднати українських громадян, наприклад, для зміни політичної системи? Врешті-решт, демократія – це не легка прогулянка, як казав Джеферсон.

- Саме так і є. Але, бачите, Джеферсон, Вашингтон, Адамс – це були лідери, що вірили в демократичні принципи. По їхній вірі і сталася країна.

Наша країна сталася з мовчанки у відповідь на відверте питання Леоніда Кучми: "Скажіть, яку державу вам побудувати?".

Чи маємо ми впливових політичних лідерів, які справді вірять в індивідуальні права, у приватну власність, в суспільне благо? Як на мене, ні.

Однак це – не привід для розпачу. Зупинити зсув у майбутнє, в якому нас як колективного цілого може не бути, здатні не тільки лідери, але й автономні індивіди та сильні місцеві громади.

- А чи можуть вибори, нехай вони зараз мають загалом косметичний характер, стати каталізатором для зміни владних еліт?

- Якщо говорити про зміну прізвищ людей у нашому парламенті, то до певної міри, так. Але не забувайте, що вибори не так просувають, як фільтрують кадри для правлячих еліт.

Подивімося реалістично на те, як зараз відбуваються вибори.

Аби стати переможним кандидатом у мажоритарних виборах, ви маєте домовитись із групою великих власників щодо бюджету на кампанію. Аби зареєструватися, анонімні групи при центрах влади мають визнати вас безпечним. Вже за цими двома критеріями вас фільтрують.

Далі, ви маєте погратися з виборцями у переконливого мецената, фактично купуючи голоси. Ця купівля позбавляє виборців реального впливу на політичні рішення, а вас – можливості бути представником інтересів громади. В парламенті ви представлятимете тих, хто дав вам можливість – через ресурси на кампанію, реєстрацію та підрахунок голосів – стати депутатом.

Якщо ви обираєтесь за партійним списком, то ваша залежність так само велика. Адже для потрапляння у список, ви маєте надати власникам партії гарантії своєї лояльності. А ідеологічні партії не мають підтримки у клієнторієнтовних виборців.

Тож як вибори можуть привести до Верховної Ради тих, хто змінить повновладність правлячих еліт?

Звісно ж, люди набагато кращі, ніж думають про самих себе. Цілком імовірно, що більшість з тих, хто вже при владі чи підходить до неї, мали і мають добрі наміри. Але саму владу структуровано так, що ви або не користуєтесь тими можливостями, що є для власного збагачення та збагачення своїх спонсорів та клієнтів – і виявляєтесь, м’яко кажучи, неадекватною людиною, або стаєте злодіями.

У першому випадку, ви дуже скоро опинитесь поза політикою, і почуватиметесь останнім дурнем, що не скористалися можливістю забезпечили статок дітей та онуків. В останньому – ваші наступні дії в політиці будуть продиктовані необхідністю забезпечення власної безкарності, а не цінностями свободи та моралі.

- Ви завели мову про фінансування виборчих кампаній. На цих парламентських виборах є і кандидати, і навіть партії, які намагалися використати механізм суспільного залучення коштів на свою кампанію. Дехто з них має реальні шанси пройти у парламент. Чи може це стати одним з виходів у цій ситуації?

- Це могло б дати Україні другий шанс – шанс на соціально-політичну модернізацію за західним взірцем. Що приховувати, такий розвиток подій мене би влаштовував. Але це – марні фантазії.

Погляньмо, скажімо, на партію "Демократичний альянс". Партія, що спробувала пройти до парламенту, використовуючи логіку представництва, громадської підтримки, вираженої і в фінансовій підтримці своєї партії, стала аутсайдером.

Фільтр політичної системи спрацював, альтернативна група правлячій еліті не є учасником виборчих перегонів. Так наша політична система забезпечує своє існування.

- Їхні кандидати ідуть і за мажоритарними округами, наскільки я пам’ятаю...

- Так, справді. Однак уявімо ситуацію: два представники Демальянсу опиняються серед 448 депутатів, які пройшла за іншою системою. Що ці двоє зроблять?

Я аж ніяк не зупиняю людей, які хочуть пробитися до влади і змінити ситуацію. Я закликаю лишень подумати, чи вірним шляхом ви йдете? Чи матимете важелі міняти ситуацію, якщо опинитесь на кріслі депутата чи президента? Можливо, є інші важелі?

- Наскільки важливою є інформованість громадян про те, хто складає нинішні владні еліти, яке в них минуле, чим вони займаються зараз?

- Це вкрай важливо. Якщо щось хоч трохи змушує залишати шпаринку для публічної політики, а вона вкрай важлива, навіть якщо маленька, то це доступ населення до інформації про політику і політиків.

Згадайте реакцію політиків на критику з боку Руху ЧЕСНО. Зрозуміло, що публікації у ЗМІ ніяк не впливають на обсяг повноважень політиків тут і тепер. Однак розумна – не емоційна критика дій політиків певною мірою впливає на їхні перспективи. Бути у владних елітах означає дбати про свою перспективу. І тут політики вразливі. Тож такого типу інформація дуже важлива.

Єдина заувага: для публічних критиків на кшталт активістів ЧЕСНО, чи журналістів, які все ще виконують функцію інформування громадян про політичні справи, потрібно звертати увагу на змістові речі в політиці, на той її другий сенс, про який ми говорили на початку бесіди.

Дайте посполитим прості дані про те, що вимагати від політиків. Адже ми, посполиті, і так не довіряємо політикам. Нашу взаємодію з політичним класом краще перевести в форму "не довіряти, а перевіряти".

В результаті, цілком імовірно, ми можемо знайти тих політиків, з якими можна працювати, розуміючи всю їхню обмеженість. Не говорити про загальні речі, а робити конкретні справи в цій громаді, в цьому місті, в цьому селі – тоді, можливо, ми матимемо зміни.

- Ви кажете "Робити конкретні справи"... Зараз перед виборами багато кандидатів роблять "конкретні справи в конкретних місцях" – зазвичай там, де вони балотуються. Наскільки цей механізм вирішення місцевих питань працює на майбутнє чи навпаки його обмежує? Що краще: корумпований політик, який хоч щось робить, чи моральний авторитет, який не має засобів впливу/ресурсів, але при цьому залишається незаплямованим?

- Так, на теперішніх виборах кандидати грають у меценатів. По своєму, мажоритарна система виборів повертає громадам бодай якийсь вплив на політику – вплив на кілька місяців, коли еліти можуть трохи повернути з приватизованого.

Однак корінне питання в іншому. Чому якийсь кандидат в депутати має вирішувати за громаду її проблеми? Якщо громада в стані займатися своїми справами не від виборів до виборів, а постійно, то питання до кандидатів будуть геть інші.

А якщо місцеві бюджети ухвалюються в Києві, публічні фінанси перебувають під контролем вузької групи осіб, то громади поставлені в ситуацію клієнтів, змушених домовлятися зі впливовими людьми.

Це домовляння – продаж свого голосу, відмова від свого громадянського стану і зрада свобод своїх дітей. На місце логіки громадянства приходить інтимність зв’язку між патроном і клієнтом, існування політики в режимі корупції.

- Як ви гадаєте, попри ці всі проблеми й небезпеки, в України, як у державного утворення, у українських громадян які шанси?

- У нас мало шансів, і їх дедалі менше. На початку 1990-х Україна могла б бути success story в пострадянському просторі. Україна – світла країна з гідними розумними людьми, з традиціями життєлюбства, з культурним розмаїттям. Ми могли бути країною, де чудово жити!

Просто неймовірно, як за 21 рік вдалося втратити усі можливості, які дарувала доля разом з незалежністю. Радянський спадок, що дістався нам такою великою ціною було віддано за безцінь.

Можливість свободи виявилася примарою. І в цьому ми не можемо звинуватити ані царат, ані комуністів, ані іноземних загарбників. Ми самі несемо відповідальність за те, що зробили, що позбавили себе й своїх дітей майбутнього, що ми бідні, говоримо спільною мовою ненависті, і дедалі більше втрачаємо колись наявне вміння домовлятися про спільне благо.

І попри те, Україні щастить. Яка б спокуса не була, ми не вбивали одне одного. Як би не виявляли в мові ненависть одне до одного, ми не переходимо межу, за якою братовбивство. Щось ще нас стримує.

Це щось – суспільний досвід, таємне знання постгеноцидного, постоталітарного, посткомуністичного суспільства, після кількох страшенних воєн, суспільства, в якого травм – на кілька народів. Це старе знання, що дозволяло і, можливо, дозволить ще якийсь час виживати.

Але якщо ми хочемо відсвяткувати, скажімо, 50-річчя незалежності, то слід створювати нові правила спільного життя – україно- та російськокультурних, еліт і посполитих, киян і провінціалів, містян і селян, власників і наймитів, православних і православних.

Політика – це спілкування про суспільне благо. В цьому спілкуванні і твориться суспільство. Наш шанс – у тому, аби повернути до націєтворчого спілкування усіх, чиї інтереси забуті, чий голос перебуває за межами сучасної політики.

Вадим Гудима, Громадянський рух ЧЕСНО, для УП

Інтерв’ю виходить в рамках серії публікацій Громадянського руху ЧЕСНО. Метою є розгортання дискусії щодо важливих суспільних питань, зокрема перед майбутніми парламентськими виборами. Разом з відомими українськими та світовими діячами ми шукаємо на них відповіді.



powered by lun.ua
Оливкова олія: як правильно її обирати, пояснює професійний дегустатор
Газ дешевшає: чи можливо знизити тарифи
Я. Ти. Він. Вона. Який "План Б" у Порошенка, Тимошенко і Зеленського
Голова Держкіно Пилип Іллєнко: Український глядач перестав сприймати російське кіно як ментально близьке
Усі публікації