Фінальні підсумки проміжного "повстання"
П'ятнадцять міст замість двадцяти п'яти, 20-30 тисяч осіб замість запланованої сотні, декларація про єдність без єдиного кандидата та жодної виконаної вимоги до влади.
Такі неординарні підсумки акції опозиції "Вставай, Україно!"
Нереалізовані плани
З середини березня лідери опозиції почали тур Україною. Обіцяли відвідати кожен обласний центр. Стартували з Вінниці, далі об'їздили всю лояльну до себе Західну Україну, чотири міста Центральної і лише одне Східної – Харків.
Власне, завдяки Харкову акція набула хоч якогось загальноукраїнського резонансу та духу "революційності". Через особисту неприязнь міського голови до організаторів мітингу, захід нагадував суцільні бої з перешкодами – центр міста фактично був заблокований, – а виступати лідерам опозиції довелося не на традиційній сцені, а на даху мікроавтобуса.
Решта акцій відбулися доволі однотипне. Де-не-не місцеві ДАІшники перешкоджали добиранню активістів з районів в обласні центри. Але загалом "народне повстання", як його охрестив Арсеній Яценюк, виглядало більше на звичайний передвиборчий тур опозиції з відповідною атрибутикою як робота на "картинку". Бо чим можна пояснити присутність найманих прапороносців на багатьох регіональних акціях?
А в окремих містах "революція", чи то "повстання", було схоже ледь не на парад та святкове віче з нагоди візиту до міста улюблених політиків.
В Тернополі, де "Свобода" у місцевій раді має більшість, губернатор хоч і робив протокольні кроки через суди обмежити акцію, тутешній люд урочисто під барабани пройшов аж чотири кілометри центральними вулицями, для чого ДАІ перекрила одну з головний артерій міста.
На мітингах оратори не лише критикувати владу, але постійно хвалили себе за єдність, узгодженість дій в парламенті та спільну ходу проти режиму Януковича на президентських виборах. Ці заяви розумілися всіма як висунення єдиного кандидата від опозиції.
Але ні перше – боротьба з владою, ні друге – єдність, сказане на сцені, не підтвердилося в реальності. Серед вимог, що озвучувалися в кожному місті, називали відміну пенсійної та медичної реформи, відставку уряду та навіть президента.
Однак віз і досі там. А під час розгляду у парламенті відставки уряду навіть свої не дали необхідних голосів.
18 травня опозиція обіцяла в Києві "щось таке", чого тут ще не бачили. Йшлося, очевидно, про велику кількість людей, адже маршем центральними вулицями столиці – навіть не повз АП та будинку уряду! – і мітингом на Софіївській площі, традиційним місцем для опозиції, вже нікого не здивуєш.
Під час самої ходи нардеп-бютівець Олександр Бригинець писав у своєму facebook: "Такої кількості людей на акціях протесту я не бачив з часів Помаранчевої революції – нас десятки тисяч. Сказати більш точно важко, бо не можна навіть оком охопити всю колону…"
Воно й не дивно. На цей день опозиція спеціально мобілізувала свій партактив з усіх регіонів України. На тлі ідейних партійців майже непомітними залишалися "майданарбайтери", яких традиційно залучає не лише влада, але й деякі опозиційні партії.
Однак кількість людей все-одно не виправдала бажаного.
Опозиціонери, що мали амбіції на сто тисяч учасників, пафосно резюмували, що зібралося близько півсотні. Свободівець Юрій Михальчишин увечері в ефірі TVi дещо поправив дані. За його підрахунками, було "понад тридцять тисяч". Менш заангажовані учасники акції говорять, що й цю цифру можна ділити навпіл, та вказували на людські "дірки" на площі під час віча.
Багатьох особливо здивував момент, що сотні людей почали розходитися одразу після маршу, не чекаючи на мітинг. Дехто бачив причину у спеці. Скептики припускають, що насамперед йшли геть ті, кого за гроші залучили для "картинки" лише на марш. Найпоширеніша версія, що людей просто не цікавили прогнозовані промови опозиціонерів, вони хотіли лише взяти участь у давно анонсованій велелюдній ході або ж просто глянути на можливі бійки.
Причиною загалом меншої, ніж планувалося, участі людей у акції 18 травня опозиція називає перешкоди в добиранні до Києва – блокування виїзду автобусів, продажу залізничних квитків, незрозумілі зупинки потягів тощо. Але більшість з тих, хто планував, таки доїхав до місця призначення.
Натомість своїми перешкодами, в тому числі й організацією альтернативного мітингу "антифашистів" та спровокованою бійкою професійними борцями, влада навпаки – допомогла опозиції. Зокрема, не лише мобілізувала київських прихильників, які не планували раніше брати участь, але протягом трьох днів, починаючи з п'ятниці, тема опозиційної акції залишалася топовою в інформаційному просторі.
До мітингу в Києві й відсутності серйозного системного спротиву гастролям новітніх "повстанців", здавалося, що влада не сприймає нинішню опозицію як очевидну загрозу. Заяви опозиціонерів в Харкові про те, що перекриття міста – це ознака страху влади перед народом, швидше гіперболізовані: на вулицях загонів "Беркуту" ніхто не бачив, а від одіозного Кернеса іншої реакції було годі й чекати.
А якщо пригадати перешкоди, які чинили на сході в 2004 році тодішньому єдиному кандидату від опозиції Ющенку – не давали дозволу на посадку літака або з кийками і щитами не випускали з аеропорту, – то здавалося, що або влада сьогодні або взагалі втратила страх, або нинішня опозиція для неї є "пшиком". І заслуговує лише на переодягнених "кроликів" як найбільшу провокацію.
Перед 18 травня влада таки дала слабинку.
Найбільше вона проявився не в організації паралельної "антифашистської" акції – це традиційний спосіб "регіоналів" перешкоджати опозиційним мітингам, займаючи попередньо заявлене опозицією місце. Прокол був у масовому блокуванні доїзду опозиційних активістів до столиці.
Таке враження, що хтось на Печерських пагорбах просто посперечався, кому вдасться звести більше людей з регіонів – "антифашистам" чи "народним повстанцям". Бо чого було боятися кілька зайвих тисяч активістів, якщо ті не мали наміру навіть йти пікетувати Банкову чи кабмін?
Що ж, такі дії влади значно підняли самооцінку опозиції, представники якої під час мітингу на Софіївській не раз повторювала тезу про страх, який продемонструвала влада.
Тільки от оптимізму від того в учасників акції не додалося.
Багатьох розчарувала декларація про спільні дії, де фактично прозвучала відмова від наміру висувати єдиного опозиційного кандидата в президенти до другого туру виборів. А це означає, що від 18 травня кожен з трьох лідерів стає конкурентом на виборах.
І без взаємопоборювання, скільки б декларацій не було підписано, – аж ніяк не обійдеться. І тенденції до цього вже проглядаються.
Опозиція так і не пояснила, чому провела свої "повстання" лише в п'ятнадцяти областях. Травневі вихідні геть збили "повстанців" з ритму, а фото Яценюка з морського пляжу в час незавершеного "народного повстання" лише додало приводів для іронії.
На відповідні запитання звучали лише обіцянки продовжити тур і надалі. Мовляв, на День Європи була проміжна акція, хоча до того її постійно анонсували саме як фінальну. Але якщо серед цілей туру була й мобілізація опозиційних прихильників, – то яка якість буде з такої мобілізації влітку у спеку та період відпусток?
Зрештою, жодних конкретних планів щодо майбутнього туру не було озвучено. Лише обіцянка зібратися 24 серпня в Києві, і "колись там" поїхати в Донецьк.
Але разом чи вже окремо?..
За однією з неофіційних версій, в останній період представники різних опозиційних таборів свідомо буксували проведення акції на сході та півдні України, хоча саме там очікували найбільшого резонансу. Нібито у кожного з лідерів посилювалася ревність до потенційного опонента, і кожен відчував, що працює на користь чужого рейтингу та "на підтанцьовці" в конкурента.
Відтак, такий сценарій опозиції без конкретних планів і єдиного кандидата лише спрощує роботу владі.
Розсіяна увага опозиційного електорату перед першим туром та неминуча взаємна критика, як мінімум, відтерміновує випуск провладної важкої артилерії до другого туру.
Мар'яна П'єцух, спеціально для УП
