Етап "Старт", або "Їх лишилось троє"...

18 переглядів
Вікторія Сюмар, для УП
Четвер, 4 липня 2013, 15:17

Якраз рік тому в статті "2012: тренування напередодні бою" ми аналізували перспективи можливих переможців парламентських виборів з огляду на 2015 рік та їхні президентські перспективи.

Парламентські вибори й справді розставили все на свої місця, підтвердивши заявки Віктора Януковича на повторну перемогу, внісши до переліку тих, хто йому може протистояти, "головну несподіванку-2012" Олега Тягнибока та викинувши з переліку Віктора Медведчука, гроші якого, викинуті в значній кількості на рекламу та "джинсу", жодним чином не трансформуються в його політичний рейтинг.

Сьогодні, менше ніж за півтора роки до президентської кампанії, головна інтрига виборів полягає в тому, хто саме зможе скласти конкуренцію діючому президенту та як далі розгортатимуться ключові етапи президентської кампанії, що де-факто вже триває.

Старт президентської кампанії-2015 ознаменувався одним заявленим учасником на полі так званого "біло-синього" електорату проти щонайменше трьох бігунів на "помаранчевому" полі.

Саме тут, на помаранчевій території, конкуренція поміж опозиційними кандидатами значно серйозніша, аніж кожного з них окремо із Віктором Януковичем.

Акумулювавши у власних руках усі владні інструменти в країні, Янукович існує в зовсім іншій політичній реальності. Головним його супротивником, станом на зараз, є не Яценюк, Кличко чи Тягнибок – а економічна ситуація в країні, соціальне невдоволення та численний "віджатий" бізнес, який може спромогтися на підтримку опозиції.

Віктор Янукович вирішив свою головну політичну проблему – на його електоральному полі так і не з'явилося жодної йому альтернативи. І він добре розуміє: яким би не був його рейтинг, виборець Сходу та Півдня, прийшовши на дільницю в першому турі, змушений буде голосувати за нього, бо всі інші кандидати видаватимуться йому ідеологічно чужими.

Для "загострення" ідеологічних відмінностей, сім'я Януковича вже має в своїх руках потрібні інструменти – власні мас-медіа. У такий випробуваний спосіб за допомогою відомих політтехнологічних прийомів виборці Сходу та Півдня будуть поставлені в ситуацію вибору "меншого із двох зол".

У Віктора Януковича, на відміну від його конкурентів, є його базовий електорат, і ніхто з опозиціонерів навіть не спробував говорити із цим виборцем його мовою та мовою його інтересів. Тож проблемою для нього є лише тур другий, в якому значно простіше розіграти емоційний сценарій "боротьби добра зі злом". І "зло" в першу чергу асоціюватиметься з економічними негараздами та соціальною несправедливістю, в символ якої – резиденцію Межигір'я – Янукович вклав чимало ресурсів.

Цього зовсім не можна сказати про потенційних конкурентів Януковича. Тут, в опозиційній трійці, базовим та стабільним електоратом може похизуватися певною мірою Яценюк та Тягнибок. Але розмір електорального ядра останнього та рівень конкуренції не дозволяє йому зазіхати на президентське крісло.

На боці Тягнибока – його зручність для влади. Він – просто мрія Януковича як спаринг-партнер, єдиний з опозиційних кандидатів, хто у випадку виходу в другий тур програє Януковичу. Він – геніальна страшилка "коричневої чуми" як для українських виборців Сходу, Росії, так і для правлячих еліт західних країн. На його фоні Віктор Федорович здаватиметься ледь не генієм демократії.

Тому його однопартійцям з "яскравими" політичними гаслами та заявами давно дане "зелене світло" на усіх ток-шоу та у різних залах навіть південно-східної України. Тому й тема "фашизм та антифашизм" буде й надалі охоче розігруватися політтехнологами влади і висвітлюватися всіма ЗМІ. Тому електорат "Свободи" буде мобілізованим, мобілізуючи тим самим електорат регіоналів та комуністів.

І саме тому Тягнибок навряд чи стане грати в гру "єдиний кандидат від опозиції", про необхідність якої поки що голосно говорять Юрій Луценко та Анатолій Гриценко. Останні наголошують, що лише об'єднавча стратегія на рівні опозиції й початок протистояння саме з Януковичем дадуть шанс на зміну влади.

Проте, в цю гру не спроможні зіграти й інші опозиційні кандидати – Яценюк та Кличко – хоча б тому, що не зможуть визначити "другого".

Кличко апелюватиме до рейтингів, які вже зараз дають йому ледь не перевагу над Януковичем. Яценюк так само може апелювати до рейтингів, зокрема до того, що його електорат зосереджений в селі, а тому не проявляється в опитуваннях. Натомість дисципліновано проявляється на виборах, засвідчуючи велику різницю результату "Батьківщини" у порівнянні з передвиборчими замірами рейтингів.

Тому найімовірніший сценарій розгортання президентської кампанії – Кличко з Яценюком спробують зіграти в Fair Play, розуміючи, що домовлятися їм все одно доведеться, хоч і в другому турі. І мова йтиме про прем'єрське крісло та спроможність грати в одній команді, без чого їх чекатиме та ж сама доля, що й Тимошенко з Ющенком.

Зараз обидва кандидати працюють над акумулюванням базових для перемоги ресурсів: грошей, команд, міжнародної підтримки.

Віталій Кличко не поступиться бажанням сісти в "найвище крісло" країни. Навряд чи його може цікавити посада прем'єра, скільки повноважень би вона не вміщувала. Він – "символ", а не менеджер-управлінець загальнонаціонального масштабу. "Символічної" компетенції в Україні може собі дозволити хіба що президент. Профвимоги навіть до міністра – значно вищі.

До того ж, Кличко в привілейованій позиції: він – нове в політиці, проте добре впізнане для виборця обличчя, він асоціюється з перемогами для країни, в його політичній силі виборець ще не встиг розчаруватися.

І він має покровителів в особі людей, які знаходяться на Банковій. Саме цей фактор є одним із головних, чому фракцію Кличка не залишив жоден бізнесмен, на відміну від процесу активного "тушкування" фракції Яценюка. До того ж, він має декількох дуже потужних інвесторів із числа тих відомих в Україні людей, які грають непублічно, мають у своєму розпорядженні значні статки й традиційно розкладають свої "яйця" до різних політичних кошиків.

Так само Кличко має певні переваги і щодо підтримки на Заході. Він ледь не єдиний з українських політиків, на кого точне знайде час Ангела Меркель, його знають в США і ЄС – і там його вважають найбільш неконфліктною фігурою, котра спроможна отримати голоси виборців не лише заходу України, але й на Сході.

Янукович розуміє, що створення активної протидії Кличку лише підніматиме рейтинг останнього та цілком може зробити з нього нового народного героя "а ля Ющенко". Тому активної протидії може й не бути.

Кличко, своїми заявами із проханнями "не політизувати" його неголосування за відставку Азарова та присутність підчас цього голосування на івенті пивної кампанії, й сам спроможний продемонструвати виборцям свою ступінь готовності до політичних змагань такого рівня. І будь-які пояснення в стилі "у кожного є своє право на приватне життя" тут не проходять.

На жаль для політиків, сфера їхньої приватності значно обмежена навіть у порівнянні з селебретіс, бо це – питання політичної відповідальності.

Те ж саме стосується і його страху балотуватися в Києві. Неспроможність демонструвати політичні перемоги та небажання брати відповідальність за місто, де в нього найвищий рейтинг, дають підстави для роздумів не лише для експертів.

Кілька таких помилок – і виборця вже складніше буде переконати в тому, що зірковий боксер спроможний стати взірцевим політиком.

Поки що йому жодного разу не вдалося продемонструвати бодай якоїсь політичної стратегії – на державному чи на київському рівні. Він часом просто підтримує ініціативи своїх партнерів з опозиції, на кшталт "силового протистояння" та блокування в парламенті слідом за Свободою чи участь в акціях протесту "Повстань Україно" за Яценюком.

Окрім відсутності політичного досвіду, у Кличка відсутній і базовий електорат. І це його головна проблема у порівнянні з конкурентами. Його виборець молодий, а тому його важко мобілізувати, і не ідеологічний. Партія "Удар" лишається винятково лідерським проектом, без наразі жодного успіху в спробах стати ідеологічною самодостатньою політичною структурою. Без Кличка вона приречена – а тому не може бути надійною політичною базою. Партії – це не фан-клуби, це об'єднання людей на базі спільних цінностей та програм, з відкритими соціальними ліфтами та принципами внутрішньопартійної конкуренції.

Станом на сьогодні Кличко вдало потрапив у ситуацію запиту на нову політичну силу на фоні розчарування від вже старих гравців. І за умови відсутності конкуренції його політична бездіяльність сприймається як "особливо виважений підхід".

У його головного візаві Арсенія Яценюка є партія, щоправда не власна, а успадкована від Юлії Тимошенко. Цей спадок має бонус у вигляді відносно сталого протестного електорату, зосередженого переважно в центрі країни. Як відомо, в умовах ідеологічного протистояння Заходу та Сходу, саме голоси Центру стають визначальними.

Знову-таки, завдяки цьому спадку Яценюк нині сприймається як головний противник влади, і в умовах загострення соціально-політичної ситуації, саме він може отримати найбільший рейтинговий бонус. Він не боїться виголошувати антивладні гасла та спроможний говорити з Заходом не лише їхньої мовою – а й, на відміну від Кличка, сприймати їхні логічні конструкції.

Проте, отримавши цей спадок, Яценюк значною мірою залежить від Тимошенко. Він тепер заручник не лише її антирейтингу та постійних вказівок, але й її команди, яка завжди може апелювати не до одного лідера. Більше того, він заручник амбіцій самої Тимошенко. І не варто забувати, що саме її з'їзд "Батьківщини" висунув кандидатом у президенти.

За Яценюком також не спостерігається помітних політичних перемог. Він не зміг "підняти" Україну, задати тон в парламенті, забезпечити одностайність позицій фракції, навіть не спробував поборотися за Київ та вибори в Києві, заявити чітку програму змін в країні...

Це ті речі, які не додають політичної харизми, лишаючи Яценюка в образі політичного "відмінника", який все робить і говорить правильно, але не перемагає. А сутність лідера – спроможність вести за собою та перемагати. Саме це підсвідомо спонукає виборця не лише ставити відмітки в бюлетені, але й відстоювати свій голос та активно підтримувати свого кандидата.

Саме такий рівень мобілізації виборців потрібен сьогодні кожному, хто прагне перемогти Януковича. Сподівання на те, що до такої мобілізації спричинять дії самого Януковича, поки що не виправдовують себе. Його антикризовий менеджер Сергій Льовочкін поки що достатньо успішно "розрулює проколи" влади.

І саме до такого рівня взаємодії з виборцем сьогодні не готовий ніхто.

Як ніхто поки що не готовий говорити мовою не лише політичної тактики, але й мовою стратегії, задаючи нові змісти, що спроможні об'єднати країну, та задаючи їй перспективи необхідних перетворень.

Усі грають на тактичному полі, де рамки чітко визначено Януковичем-Льовочкіним. Більше того, всі добре розуміють: якщо ці рамки не задовольнятимуть владу, вона їх може змінити, провівши однотурові вибори. Це питання лише змін до закону про вибори, що не є жодною проблемою для влади.

Зате може стати колосальною проблемою для опозиції, яка лишається далекою як від високих стратегічних рівнів, так і від однієї з базових політичних компетенцій – уміння чітко бачити мету та домовлятися для її реалізації.

Вікторія Сюмар, спеціально для УП



powered by lun.ua
Олігархи, президенти і рабин. 12 історій про велику політику із форуму YES
Як запобігти появі класу "непотрібних людей" і цифровій диктатурі. Головне з виступу Харарі
Під залп яєць, зі сльозогінним газом. Як у Харкові пройшов перший Марш рівності
Тарас Качка: Україна має перейти від торгівлі до економічної інтеграції з Євросоюзом
Усі публікації