Чи можливе політичне порозуміння в Україні?
Наразі немає ознак готовності влади йти на далекосяжні компроміси і врахувати настрої суспільства заради розв’язання найглибшої з 2004 року політичної кризи в Україні.
Бракує волі навіть на переконливий тактичний компроміс: закон про амністію учасників акцій не працює, ДАІ "кошмарить" автомайданівців, "невстановлені особи" систематично чинять насильство стосовно знакових осіб руху опору…
Кожен день приносить нову інформацію щодо пресингу влади на "цільові групи" з метою виведення з гри або зменшення їхньої активності.
Хто буде наступним? Як їх захистити? Сьогодні ці питання виглядають більш актуальними, аніж будь-який пошук взаємоприйнятного виходу з кризи.
Тим не менше, без бачення можливих сценаріїв зменшення суспільної напруги та повернення до хоча б тимчасового порозуміння, без пошуку базису для діалогу та компромісу ситуація в країні приречена або на білоруський, катастрофічний для всіх, або на югославський варіант – із порятунком для обраних ціною значних жертв.
Оскільки автор вважає, що питанням честі для країни є уникнення обох сценаріїв, питання моделі тимчасового порозуміння та перемир’я не може бути знято з порядку денного, навіть якщо така пропозиція, на перший погляд, буде виглядати для декого неприпустимим капітулянтством.
Отже, яка пропозиція може бути покладена на гіпотетичний стіл переговорів для того, щоб такі переговори почалися, і сторони безпрецедентного для країни протистояння, заспокоївши "яструбів" у своїх рядах, спробували знайти шлях повернення суспільно-політичних процесів у "штатний режим"?
На думку автора, така пропозиція може складатися з трьох компонентів.
Перше. Зміна конституційної системи та формування нового суспільного договору через прийняття нової Конституції.
Друге. Відновлення суспільної довіри до інституту виборів та створення умов для чесних виборів президента 2015 року
Третє. Повернення країни на рейки європейської інтеграції.
Отже, перше, Конституція. Нинішня конституційна модель вичерпала і дискредитувала себе, довівши свою нездатність відповідати навіть на базові суспільні запити.
Градус недовіри та ворожнечі, що панує між владою та суспільством, криза довіри до всіх інститутів держави є прямою і недвозначною відповіддю тим, хто збудував в Україні суперпрезидентську модель з елементами султанату – з безправним парламентом, ручними прокурорами та суддями, фіктивним місцевим самоврядуванням, непередбачуваною, залежною від забаганок однієї особи, внутрішньою та зовнішньою політикою.
Жодної суспільної легітимності така модель не має і більше не матиме. Вже майже не чути наївних надій на "нашого" президента, який помститься "не нашим" за роки принижень.
Не чути, тому що високоімовірно, що після "нашого" знову буде "не наш", або "наш" виявиться "не тим" і все повториться. Як по колу.
Питання переходу до системи повноцінної представницької демократії із провідною роллю парламенту, де депутатський склад формуватиметься, як пропонує більшість фахових експертів, за пропорційною моделлю із відкритими списками, здобуває все більше прихильників як в опозиційних колах відкрито, так і у багатьох навколовладних середовищах – поки що негласно.
Лише невеличка група осіб є зацікавленою у збереженні моделі існуючого де-факто султанату, але й вона готова буде піти на компроміс, зрозумівши, що залишається в критичній меншості, і що лише таким є шанс на самозбереження в історичній перспективі.
Але пропонована конституційна реформа жодним чином не зводиться до чергового перерозподілу повноважень.
Сенс її у пропонованому варіанті полягає в тому, щоб через відкритий, публічний, гласний та прозорий конституційний процес українське суспільство фактично перезаснувало б свою державу, відкинуло дискредитовані імітаційні та корупційні практики та створило б нові інституції, які б користувалися довірою незалежно від кольорів правлячих політичних сил.
Йдеться про вироблення нового суспільного договору, де довіра до результату базуватиметься на довірі до самого процесу вироблення нового Основного Закону.
Тому тут не йдеться про існуючі формати конституційного процесу. Ані нинішній парламент, ані створена президентом Конституційна асамблея не є тими інстанціями, яким суспільство може делегувати свою довіру для вироблення та формалізації нового суспільного договору.
Необхідно ухвалити спеціальний нормативний акт щодо процедури формування установчого конституційного органу, згідно якого громадські, професійні та політичні суб’єкти делегують туди своїх представників.
Зібрання такого органу проводитимуться гласно, алгоритм вироблення нового Основного Закону буде зрозумілий громадянам, а ключові положення виноситимуться на громадське обговорення по мірі їхнього формулювання – згідно затвердженого графіка.
Подальший механізм ухвалення розробленого у такий спосіб тексту Конституції може бути предметом переговорів, однак загалом цей механізм не має суперечити діючій Конституції.
Конституція повинна передбачити гнучку модель місцевого самоврядування на основі глибокої децентралізації повноважень та державних фінансів.
Необхідно запровадити таку схему політичного представництва регіонів на національному рівні, щоб жоден великий регіон не відчував себе другорядним і приниженим навіть у випадку, коли уряд формуватиметься переважно завдяки голосам виборців інших регіонів.
І сам конституційний процес, і його остаточний продукт – нова Конституція України – мають сприяти укоріненню нової культури консенсусу, що має замінити дискредитовану практику втілення персональної волі однієї особи "через коліно".
Весь процес міг би тривати рік із проведенням всеукраїнського референдуму щодо нової Конституції одночасно із президентськими виборами у лютому 2015 року.
Друге. Вибори. На сьогодні в суспільстві немає довіри до інституту виборів. Суспільна напруга була б значно меншою, якби існувала впевненість щодо шансу скористатися майбутніми виборами як стандартним засобом зміни влади.
Така впевненість, яка існувала в громадян у 2009 році, коли недовіра до влади, роздратування неспроможним президентом Ющенком цілком компенсувались розумінням того, що на запланованих на 2010 рік виборах владу можна змінити. Що й сталося.
Зараз такого розуміння немає. Навпаки, наростає впевненість щодо того, що вибори 2015 року будуть фіктивними із заздалегідь прописаним результатом – на користь діючого президента.
За таких умов вкрай важко переконати людей у тому, що вони мають виявити спокій і лише "почекати виборів" – як до цього нещодавно закликали Віктор Янукович та Ринат Ахметов.
Протягом останніх років і навіть місяців влада засвідчила, що спроможна нейтралізувати будь-який ефект волевиявлення громадян за допомогою трьох взаємопідсилюючих засобів: підкупу виборців – купівлі голосів, корекції результатів через контроль над комісіями та зняття найбільш рейтингових кандидатів.
Щодо останнього, наміри влади більш ніж прозорі – з 1 січня набув чинності закон про зміни до Податкового кодексу, за допомогою якого планується зняття з виборів у судовому порядку чи недопущення реєстрації найбільш популярного опозиційного лідера – Віталія Кличка.
Щодо технологій підкупу виборців – довибори у Раду 15 грудня засвідчили, що навіть у явно опозиційному Києві можна "у відносно чесний спосіб" докупити 10-15% голосів – рівно стільки, скільки владі бракує для перемоги. А більше – і не потрібно.
Що ж до "роботи" з виборчими комісіями, насамперед через інститут "технічних кандидатів", технологія була продемонстрована ще у 2012 році.
Як наслідок, поради набратись терпіння і почекати виборів не викликають в суспільстві нічого, окрім роздратування.
Для того, щоб заспокоїти суспільство та хоч частково повернути громадянам довіру до інституту виборів, треба вдатися до глибокої реформи законодавства щодо виборів президента на основі консенсусу політичних сил та із максимальним врахуванням рекомендацій міжнародних організацій та вітчизняних експертів, що займаються моніторингом виборів.
Зокрема, змінами до закону про вибори президента слід забезпечити безперешкодний доступ спостерігачів до виборчих дільниць, а не лише "журналістів", роль яких вправно виконують "ті тушки".
Передбачити відповідальність не лише за прямий підкуп виборців, але і за створення мереж "агітаторів" в обхід офіційного виборчого фонду, обмежити можливості масової реєстрації "технічних кандидатів" та наповнення їхніми представниками виборчих комісій всіх рівнів.
"Поправка Кличка", якою наявність права на проживання за кордоном у абсурдний спосіб прирівнюється до фактичного постійного проживання за межами України, має бути безумовно скасована.
Адже прогнозована за штучно створених причин заборона на участь у виборах найбільш реальному конкуренту діючого президента перекреслить суспільну та міжнародну легітимність виборів ще до їхнього початку.
Крім того, при формуванні нового складу ЦВК, повноваження більшості її членів спливають у червні, слід повноцінно врахувати норму пропорційного представництва політичних сил, забезпечити присутність авторитетних громадських організацій з тим, щоб забезпечити належний рівень довіри до цього органу і закласти передумови для його легітимних рішень у майбутньому.
Очевидно, саме рішення ЦВК, ухвалене у березні 2015 року, може підвести остаточну риску під періодом новітньої української кризи, тому суспільна довіра до її фахового і морального рівня є принциповою.
Згоди щодо цих питань досягти непросто, але реалістично, якщо влада піклується не лише про перемогу "будь-якою ціною", але й про легітимність та визнання результатів виборів.
При чому, враховуючи ситуацію в країні та пануючі суспільні настрої, внутрішня нелегітимність, невизнання "переможця" цілими регіонами та суспільними групами може відігравати більш драматичну роль для долі країни, аніж навіть міжнародна ізоляція.
Трете. Європейська перспектива. Події останніх місяців переконливо свідчать про те, що будь-який надійний суспільний консенсус в Україні неможливий без стратегічної візії європейського майбутнього України, підкріпленої конкретним планом реформ, закладених в Угоду про Асоціацію з ЄС.
Саме відмова від Угоди стала першим поштовхом до масових громадських протестів і подальшої політичної кризи – і саме повернення до статус-кво, що існувало до 21 листопада, є неодмінною передумовою врегулювання ситуації.
Варто розуміти, що значна частина суспільства багато що пробачала чинній владі, виключно надій на європейську перспективу, оформлену в Угоду про асоціацію.
Дана Угода була невід’ємною частиною суспільного контракту, відмовившись від якої, влада втратила значну частину легітимності і занурилась у безпрецедентний конфлікт із власним суспільством.
І навпаки, період, що передував зазначеним подіям довів, що європейська інтеграція є прийнятною перспективою для всіх регіонів і великих суспільних груп: адже місяці, що передували Вільнюському саміту, засвідчили очевидну, довготривалу суспільну стабільність та стали періодом найбільш конструктивної співпраці різних політичних сил заради спільної мети – європейського майбутнього.
Тож уряд має скасувати своє розпорядження від 21 листопада, яке призвело до зриву підписання Угоди про Асоціацію у Вільнюсі і відновити чинність постанови Кабінету Міністрів від 18 вересня, якою остаточно – одноголосно, без жодного зауваження – було схвалено текст Угоди.
Це за нинішніх умов не призведе до автоматичного підписання Угоди найближчим часом, однак створить передумови для цього у перспективі кількох місяців-року.
Таким чином, відкриється шлях до відновлення довіри до України як передбачуваного міжнародного партнера, та зніме гостроту політичної кризи всередині країни.
***
Таким є орієнтовний план, навколо якого можна побудувати роботу, спрямовану на відновлення громадянського порозуміння в Україні і закласти передумови для стратегічного консенсусу між державою та її громадянами, між різними політичними силами та суспільними групами.
Альтернативою йому є лише дорога війни. А такий шлях категорично не сприймається громадянами України незалежно від партійної приналежності та регіону проживання.
Олександр Сушко, науковий директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва, член Ради ВО "Майдан", для УП
