Що читають "громадяни ЛНР-ДНР". Огляд преси

Четвер, 4 червня 2015, 10:37

Під час медитації потрібно абстрагуватись від реального світу і уявити себе в якомусь приємному місці – лежачи на траві в чистому полі, чи біжучи по піску біля теплого моря.

Уявляти, як кругом усе прекрасно, вітер колише волосся, сонце приємно гріє шкіру, співають пташки або шумлять хвилі…

Щось подібне до цього мають відчувати "громадяни Республіки", коли читають щотижневу інформаційно-аналітичну газету – офіційне видання "Народных советов ДНР і ЛНР" "Мирный Донбасс".

Занурившись у вивчення її шпальт, можна уявити себе в прекрасній країні, яку тут іменують просто "Республіка", в якій все чудово… На противагу жахливому життю у фашистській Україні.

Якщо коротко, основний посил преси, що виходить зараз у Донецьку, – як "на Україні все погано, а в Республіці – добре. Ну, і в Росії теж все добре, тому на Республіку чекає світле майбутнє".

Те, що української преси на непідконтрольних українській владі територіях, немає – відомий факт. Працювати там українським журналістам не те що складно – небезпечно для життя.

Минулого року Інститут масової інформації зафіксував щонайменше 34 випадки нападів на редакції ЗМІ у Донецькій та Луганській областях за те, що ті не хотіли співпрацювати з "новою владою Донбасу".

Занурившись вивчення шпальт "Мирного Донбасса", можна уявити себе в прекрасній країні, яку тут іменують просто "Республіка", в якій все чудово… 

Журналісти масово покидали рідні міста, редакції переїжджали на контрольований українськими військами Маріуполь, або взагалі у Київ.

Лише одиниці з журналістів залишаються в Донецьку чи Луганську, працюючи дома, і перебуваючи в небезпеці. Так нещодавно розгромили квартиру фрілансера "Громадського ТБ Донбасу" у Донецьку, постраждав і сам журналіст.

Зважаючи, що більшість жителів непідконтрольних Україні територій вже багато місяців не мають можливості дивитись українське телебачення, люди знаходяться фактично в інформаційній блокаді.

Так, є інтернет, але джерелом інформації, згідно досліджень "Телекритики", він є для меншої половини мешканців сходу та півдня України.

Ось про що пишуть у випуску "Мирного Донбасса" за 7 квітня 2015:

- на території Республіки відновлюють роботи шахт, в яких дуже світлі перспективи;

- випускники донецьких вишів отримують дипломи російського зразка, у студентів світлі перспективи;

- мешканцям Республіки, на відміну від українців, не підніматимуть ціну на комуналку;

- Денис Пушилін, один з лідерів ДНР, розповідає як Україна порушує Мінські домовленості, не виплачуючи пенсії громадянам Республіки, "провокуючи" бойовиків порушувати режим припинення вогню, беручи "політв’язнів" лише за те, що вони ставлять лайки в соцмережах. І…який молодець Віктор Медведчук, але йому зв’язує руки Київ;

- репортаж з "Центрального Республіканського банку", де почали видавати пенсію у рублях – стабільній валюті, яку "инфляция не так затрагивает". Пенсію видають по курсу один до двох – тобто вдвічі більшу суму, ніж отримували до війни, щоправда в рублях. При цьому зніматись з обліку на отримання пенсії від України немає необхідності, пишуть у виданні;

- "социальный хлеб в ДНР дешевле, чем на Украине";

- описують подвиги бойовиків ДНР в бою біля Савур-Могили під промовистим заголовком "Мы своїх дедов не подвели";

- ну і, звісно, сторінка духовних скрєпів – життя церкви УПЦ МП.

Території Донецької та Луганської областей, підконтрольних Україні, в цій газеті називають "временно оккупированные территории Республики".

Та навіть більш цікавою і промовистою виявилась газета "Комсомольская правда" – "газета нашого города Донецк". Вона повністю відрізняється від київського випуску "Комсомольская правда в Украине", адже тепер, очевидно, не підпорядковується українській редакції.

 У вихідних даних донецької "Комсомольской правды"нема інформації про місцевий офіс

Так, у вихідних даних видання нема інформації про місцевий офіс, лише дані, що газета зареєстрована у Федеральній службі по нагляду в сфері зв’язку, інформаційних технологій і масових комунікацій Росії 21 липня 2014 року.

Темою номера за 7 квітня 2015 року є інтерв’ю авторства відомих в Україні прокремлівських журналістів-пропагандистів Олександра Коца і Дмитра Стешина, яким ще у травні 2014 СБУ заборонила в’їзд в Україну на 5 років.

Вони разом з російським, як вони його називають, письменником Захаром Прілепіним, – відомим бійцем проти "українського фашизму" – роздумують про світле майбутнє "Новоросії" і шукають рецепт "излечение наших братьев-украинцев от поразивших их мозговых хворей".

Чимало місця у виданні присвячено колишньому українському телеведучому каналу "ТЕТ" Данилу Грачову, який покаявся за свою проукраїнськість і пішов працювати на російський НТВ.

В основному мова йде про те, чи варто пробачити українця, який рік тому звинуватив Росію в тому, що відбувається у його рідному Донецьку, а зараз виправився і, "вирвавшись из этого революционного котла, переломившего не одну судьбу, понял, что был не прав".

Звісно, російські журналісти пробачають і приймають блудного сина: "Почему бы нам не подтвердить, что у нас свободная страна?" – ставить риторичне запитання автор тексту Іван Нефедов.

Також "не удивилась, когда в Россию из Украины побежали журналисты" колумніст Комсомолки Дар’я Асламова. Вона наголошує, що українці:

- живуть з промитими мізками під жорстким пресом української пропаганди: "по украинскому ТВ людям ГОДАМИ рассказывали, что Россия – это страна нищеты, мафии и совка, а детям в школе объясняли, что русские заморили голодом их бабушек и дедушек";

- усі під ковпаком СБУ і не дають коментарів російським ЗМІ, бо якщо скажуть щось небажане київській хунті – "встретят в темном закоулке и забьют до полусмерти";

- біжать до Росії "за глотком свободы";

- "После фантастической журналистской свободы времен Януковича, когда президента можно было оскорблять, Украина оказалась в тисках самой жесткой цензуры".

Далі – репортаж "журналіста" Сергія Пономарьовау рубриці з промовистою назвою "Путешествие по исчезающей стране". Зрозуміло, мається на увазі Україна. У кожному номері публікують невелику частину великого репортажу.

"Журналіст" Комсомолки приїздить до Києва, який описує так: "когда-то чистенький и благонравный Киев стал местом зборища общественных отбросов и центром социального дна".

Меморіали Небесній сотні на Майдані він називає "смесь помойки и кладбища", а також розповідає, як у магазинах столиці зменшився асортимент продуктів, а в супермаркеті в самому центрі міста продаються турецькі помідори по 300 рублів – "своих нет".

Ще одним чудом місцевої журналістики є журнал "Изборского клуба Новороссии" "Новая земля". Вікіпедія підказує, що "Изборский клуб" – це спілка відомих експертів, що спеціалізуються на вивченні зовнішньої і внутрішньої політики Росії.

Чудо місцевої журналістики - журнал "Изборского клуба Новороссии" "Новая земля"

Очевидно, у "Новоросії" з’явився свій круг експертів, які на сторінках журналу тлумачать історію – "Украинскими ли были "украинские казаки", "Москва. Пути становлення Русской державы", сучасну геополітику – "США: свобода, которой нет", "НАТО страшней России"…

Ну і, звісно, розмірковування про світле майбутнє – "Новороссия как новый форпост глобальной духовной брани".

Ідеологічна війна за тих мешканців Донбасу, які не визначилися, або яким все одно, "лиш бы не было войны", триває більше року. І кожного разу, коли Мінстець каже, що не може відновити принаймні мовлення українських телеканалів на окуповані території, в "Республіці" тішаться її адепти – коло лояльних "свідомих" громадян ЛНР-ДНР росте.

Ірина Чулівська, Інститут масової інформації, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді