16793 перегляди
Понеділок, 2 липня 2018, 17:03

Олександр*, 35 років

*Ім’я змінено на прохання героя

Кандидат у судді. У минулому – працівник апарату одного з київських судів найвищої інстанції, нині – держслужбовець і викладач.

"Крим, Закарпаття і загалом Західна Україна – це були "елітні" території"

Я вивчав правознавство. Спочатку вирішив піти в науку. Це були часи Ющенка. На етапі захисту дисертації мені запропонували спробувати себе в судовій системі.

Читайте також
Історії колишніх працівників суду про справжнє обличчя Феміди

Спочатку в мене були такі ж уявлення про "корумповані" суди, як і у всіх українців. А потім я прийшов на співбесіду, написав тестове завдання, його оцінили і запропонували мені роботу в київському суді найвищої інстанції. Без жодних хабарів і натяків. З’ясувалося, достатньо бути хорошим спеціалістом.

В університеті я часом задумувався над тим, щоб стати суддею. На новій роботі бажання повернулося.

У той період процедура призначення на посаду судді була непрозорою. У регіонах були окремі комісії, куди заява претендента подавалася часом через досить дивні процедури. Було не ясно, як дізнатися про наявність вакансій, куди подати заяву і яка її форма тощо.

У 2011 році, після реформи, я спробував свої сили і пройшов перший відбірковий іспит на посаду судді. На другому, остаточному, отримав бал, який не дозволяв претендувати на столицю. У кращому випадку – на обласний центр.

Згодом у різних містах почали оголошувати конкурси на посади суддів – це була лотерея. Наприклад, ти обираєш не надто привабливий суд у маленькому місті, щоб отримати посаду зі своїм не найвищим балом. А врешті туди подається людина з високими балами, бо живе поруч і їй не треба переїжджати.

Ця особа може перебити твої бали, а ти знову чекаєш на оголошення нових конкурсів. У ті часи ще куди не йшло – рази 2-3 на рік оголошували. Починаючи з 2014 року всього було 1 чи 2 конкурси!

Я зачекав, подивився, як усе працює. Між кандидатами було негласне розуміння, в які суди можна потрапити, а в які майже нереально. На той час неможливо було потрапити у великі обласні центри – для цього треба було мати мінімум 90 балів зі 100.

Крим, Закарпаття і загалом Західна Україна – це були "елітні" території, де перемагали з дуже високими балами. Півострів – бо ближче до моря. Захід – можливо, через близкість до кордону і нормальну екологію.

Оскільки дія кваліфікаційного іспиту обмежена трьома роками, тягнути і чекати ідеальної вакансії не було часу. Після оголошення чергового конкурсу я вирішив податися в суд у дуже маленькому райцентрі в центральній Україні. І пройшов.

"На підпис потрапило до 300 кандидатів. Приблизно 70 не призначили"

Так почалася моя трирічна епопея із сумним кінцем.

Я та інші кандидати пройшли усі етапи: склали іспити, пройшли спеціальну перевірку у Вищій раді правосуддя (ВРП) й інші бюрократичні моменти. У 2014 році залишався суто формальний етап – підпис президента.

Як за часів Януковича, так і за часів Порошенка процедура однакова. Президенту вноситься подання з переліком кандидатів і починається відлік – 30 днів. За цей час він зобов’язаний підписати указ про призначення.

Навіть якщо він бачить у кандидата якісь порушення – все одно повинен призначити його і одразу звернутися до Вищої кваліфікаційної комісії суддів (ВККС) і ВРП задля додаткової перевірки.

Загалом у список на підпис потрапило до 300 кандидатів. Але приблизно 70 людей не призначили, у тому числі мене. Це незнайомі і непов’язані між собою особи, з різних регіонів і судів. Частина з нас об’єдналася і підтримує зв’язок.

Через майже три роки, у кінці 2016-го нам остаточно повернули документи. Мовляв, не підписані і все. Без жодних пояснень.

Тобто ми пройшли все, що можна було пройти, і раптом на суто формальному етапі усе зупинилося. А це – час, це – твоє життя. Від моменту, коли ти пишеш заяву, що плануєш стати суддею, і до подання президенту минає в середньому роки три.

Це була тяжка дорога, яка без юридичних причин закінчилася ось так.

 

"Уявити не міг, що президент може так явно порушити закон"

До останнього моменту я вірив, що підпис – це питання часу. Оскільки уявити не міг, що президент, гарант Конституції, може так явно порушити закон.

Спочатку думав, що справа в іспиті, який ми складали за часів Януковича. Але ж ні. Усі судді, яких призначали в першу інстанцію після Майдану, складали іспит ще за тих часів. Виникає запитання – чому одних призначають, а інших – ні?

Ще в мене було патріотичне упередження, що у країні війна і я можу своєю проблемою завантажувати когось. Чесно. Я довго виправдовував: ну зайняті люди чи ще щось… За рік-півтора вже прийшло розуміння, що це не випадковість.

Не могла бути проблема і в бюрократії. Різні співробітники ВРП мені розповідали, що вони декілька разів направляли перелік кандидатів в Адміністрацію президента. Але їм щоразу його повертали без жодних пояснень.

Тому я не бачу логічної причини у тому, що відбулося. Усе це демонструє: не зважаючи на "прозорість процедур", людину на будь-якому етапі без пояснення можуть відсіяти.

Гасло реформи – деполітизація судової системи. Президент начебто бере лише церемоніальну участь. У реальності з’ясувалося, що коли йому подають перелік кандидатів, призначається лише частина. Це не вселяє надію в реформи. Саме з таких елементиків складається загальна картина.

"Відбувається страшенний відтік суддів"

Усі три роки я працював в апараті київського суду. Частина цих 70 людей також далі працювала в судовій системі. Ще частина пішла у приватний сектор – їм треба було годувати сім’ї, чекати на підпис далі можливості не було.

Один із кандидатів навіть подав до суду і вже виграв справу у Верховному суді. Зараз вона на апеляції у Великій палаті ВС, але справу будуть слухати ще довго.

Нині відбувається страшенний відтік суддів. Хтось не хоче йти на переоцінювання, хтось розчарувався в системі. Натомість нової крові немає.

За весь час з 2014 року призначили всього 200-300 суддів, хоча за Януковича було 300-400 суддів на рік. І це при тому, що звільнилося з того часу приблизно 2 500 суддів.

Я не можу зрозуміти, яка причина таких мізерних призначень – "наверху" не мають часу, ці місця заброньовані чи існує інше пояснення?

Зараз адвокати у великих містах подають позовні заяви у травні, а їм кажуть – приходьте у листопаді. Навантаження настільки велике – неможливо працювати.

ВККС натомість зациклилася на призначеннях у вищі суди. А простій людині важливо прийти у невеличкий суд першої інстанції і вирішити банальне питання – розлучитися чи спадщину оскаржити.

У результаті люди йдуть на компроміс із совістю навіть з питанням загибелі близьких, як сталося, наприклад, у випадку ДТП за можливою участю Димінського. Чи свідомо відмовляються від претензій до іншої сторони, аби швидше забрати від неї компенсацію і оплатити термінове лікування. Вони не вірять, що їх захистить суд.

"Два тижні йде на паперову біготню"

Зараз я працюю на держслужбі, але не знаю, скільки часу ще пробуду тут. Після усіх перипетій у мене є певне розчарування, пов’язане з державним апаратом. Усе надто консервативно. Система неповоротка.

У найвищих інстанціях зараз багато професіоналів, документи, тобто їхній продукт, виходить якісним. Але цього мало. Саме час наганяти усе семимильними кроками. Елементарно – через електронний документообіг. Зараз при виконанні доручення два тижні йде на паперову біготню.

У багатьох випадків три вакансії можна об’єднати в одну, але з відповідною зарплатою. Але самі держслужбовці цьому опираються: осіб, які працюють по 20-30 років, стає шкода. Кажуть, "зате хороша людина" чи "хай дотягне до пенсії". А куди ж до пенсії, якщо йому 45 років?

Серйозно, третина держапарату – це отакі люди, які там працювали завжди. Куди ж без них? Отак виникає вальяжність. Прийшов документ, можна роботу швидше виконати, але людина не поспішає.

Скорочення теж відбувається дивно. Спочатку прибирають відкриті вакансії. А за якийсь час, коли буря вщухає, ще більше людей набирають.

 

"Я отримую близько $750, але це з усіма можливими надбавками"

Ще в апараті суду є невеличкий комунізм. Одні відділи займаються серйозною аналітичною роботою, видають документи по 50-100 сторінок, знають мови. Інші – займаються технічною чи суто господарською роботою. Але всі вони отримують однакову зарплату.

Ба більше, часто молодий класний аналітик отримуватиме менше, ніж старий кадр, який виконує технічну роботу, але має надбавку за вислугу років.

За новим законом люди, які займаються обслуговуванням, не можуть вважатися держслужбовцями. Тому в установах пішли на хитрість і так прописали посадові інструкції, щоб ці люди зберегли статус.

Керівництво великих структурних підрозділів зараз отримує тисяч 40 грн. Але скоро запрацює норма, яка не дозволяє преміювати більше 30%. Вона має благі наміри. Але з іншої сторони хороших працівників змотивувати низькими зарплатами складно.

Причому премії – це не мотивація для кращих співробітників. Їх отримують всі без винятків. Це комунізм. Втрачається мотивація працювати ефективніше за інших.

Якби я мав хороший бізнес, я б ні за які гроші не перейшов на держслужбу. Зараз я отримую близько $750, але це з усіма можливими надбавками. А молода людина отримуватиме десь 12 000-15 000 грн. Тому у майбутньому, певно, я таки піду в приватну сферу.

"У суді я жодного разу не стикався з відвертою корупцією, чесно!"

У людей існують міфи про судову систему.

Перший міф – незалежність суддів. Комусь вигідно, щоб судді відчували себе залежними. У судді десятки справ за день може бути. Усі їх вичитати і одразу подати в реєстр – нереально! Не зробив цього – догана. Якщо потрібно – тобі завжди про це згадають.

Протоколи складають за найменші порушення і тримають над головою суддів. Чи змушують постійно проходити переатестації. Врешті, суддя постійно не впевнений у завтрашньому дні.

Головний міф – про тотальну корупцію. За весь час своєї роботи у суді я жодного разу не стикався з відвертою корупцією, чесно!

Є багато київських суддів, моїх знайомих, які живуть в однокімнатній квартирі у Києві. Їх огульно звинувачують – ви всі корупціонери. Але це несправедливо!

Також до суду потрапляють не "лише по знайомствах". Дуже складно знайти хорошого помічника судді чи секретаря судового засідання.

Так, я бачив суддів, чиї витрати явно не відповідали їхнім заробіткам. Але не можна плутати усе до купи.

Я знаю суддів, у яких багаті чоловік/дружина. Молодих суддів часто влаштовують батьки, але на роботі вони справляються доволі непогано. Таких багато! Ці судді їздять на дорогих машинах, носять дорогі годинники, а адвокати розповідають усім, що вони корупціонери.

Дуже багато адвокатів програють справи і кажуть клієнтам, що там все було куплено. Людина думає, раз адвокат так сказав, так і було. Часто адвокат каже клієнтам "треба ще підплатити, щоб все було добре" і насправді бере гроші собі.

І от беремо 10-15% реально корумпованих суддів, додаємо працівників, які заробляють менше, ніж витрачають, дії недоброчесних адвокатів і масове нагнітання в медіа – виходить "тотальна корупція". Оскільки остаточне рішення завжди ухвалює суддя – увесь негатив лягає на нього.

Зараз я спілкуюся з багатьма кандидатами у судді. У великих містах люди хочуть прийти і отримувати зарплату на рівні 2 000 - 2 500  доларів, у малих – хоча б отримувати житло, як це прописано у законі, і спокійно працювати! А не чекати, що за тобою прийдуть після дрібного порушення.

Історія перша.
Пекельна канцелярія

Марина, 25 років
Про "величезні" зарплати, "людішок" і тотальну несправедливість.
Читати історію

Історія третя.
Суддя-ідеалістка

Оксана*, 36 років
*Ім’я змінено на прохання героїні
Про реалії роботи українських суддів, виснаження і втрачену довіру людей.
Читати історію

powered by lun.ua