17021 перегляд
Понеділок, 2 липня 2018, 17:12

Оксана*, 36 років

*Ім’я змінено на прохання героїні

15 років працювала в судовій системі, у 2016-2017 роках – суддя в одному з міст східного регіону України, зараз – держслужбовець, займається сферою права.

"Підтримки батьків чи чоловіка у мене не було"

Я отримала юридичну освіту і почала працювати у судовій системі ще в університеті. За 15 років пройшла шлях від секретаря судового засідання до помічника судді, врешті стала суддею.

Читайте також
Історії колишніх працівників суду про справжнє обличчя Феміди

Живу в Києві вже більше 10 років, але починала ще в регіонах. Спочатку працювала в суді першої інстанції, а після переїзду до столиці – в апеляційному суді і одному з вищих судів.

У 2011 році я подала документи на відбір на посаду судді, склала іспит і отримала непоганий бал – 75 зі 100. Прагнула залишитися в Києві – тут були близькі й життєві зв’язки.

Проте для роботи у столиці мого балу не вистачило. Довелося розглядати переїзд. Рішучість прийшла не відразу. Перспектива їхати на нове місце мене лякала через звичайні життєві речі.

У Києві в мене власного житла немає – лише одна квартира на трьох із родичами. Мушу його частково утримувати. Підтримки батьків чи чоловіка у мене не було. Більше того, моя мама сама потребує допомоги. Залишити її напризволяще з пенсією 1500 гривень я не могла.

У 2011 році влада анонсувала додаткові вакансії слідчих суддів. Я зраділа – це був шанс залишитися у Києві. Але наказ так ніколи і не ввели в дію. Врешті просто скасували.

Десь у 2013 році стало ясно, що нових, анонсованих вакансій не буде. Час спливав, адже результати іспиту дійсні лише три роки. Щоб не втрачати шанс, взяла участь у конкурсі й поїхала в один із судів загальної юрисдикції у східному регіоні.

"Тобі треба ставати до роботи і одразу судитися за службове житло"

Одразу стикнулася з пошуком житла. Довелося з’їздити туди кілька разів. Довго обирати можливості не було – чекали на роботі. Не всі вакансії були заповнені, а діючі судді працювали за двох-трьох.

На роботу я прийшла після переїзду, вже виснажена і без грошей, тому що довелося відразу заплатити за два місяці оренди і оплатити послуги ріелтора.

Заощаджувати особливо було ні з чого.

Починаючий суддя, який не має вислуги, отримував на руки в місяць 12 800 гривень. Зараз це десь 14 000 за рахунок збільшення прожиткового мінімуму. Половина з них йде на оренду житла і на оплату комунальних послуг.

Законом передбачено службове житло, але у виконкомі місцевої ради мені сказали, що службового фонду у них немає. Крім мене були судді з інших регіонів. Жоден з нас житла так і не отримав.

Один із колег врешті звернувся до адміністративного суду з позовом. Чим закінчилося – не знаю. Але це парадокс – ти приїжджаєш на нове місце, тобі треба ставати до роботи, адаптовуватися і одразу судитися за службове житло.  

"Насправді величезні зарплати тільки у Верховному суді"

Від зарплати залишалися гроші та найнагальніші потреби. Про те, щоби заощаджувати на своє житло навіть не йшлося.

Зарплата зростає лише за три роки на 15%. Виняток – якщо ти пройшов кваліфікаційне оцінювання. Але коли комісія включить тебе у перелік – невідомо. Сама процедура складна, а відтак – тривала: кілька тестувань, співбесіди, вивчення...

Готуєшся до оцінювання ти теж у нерівних умовах. Вимоги однакові як для досвідчених суддів, так і для новопризначених. Крім того, є безліч суддів, які сидять без повноважень. Вони вже відпочили і мають час на підготовку. У тебе цієї можливості немає – ти зранку до вечора працюєш за себе і за них.

Зараз оплата зростає поетапно. Врешті-решт, у судді першої інстанції вона має складати 30 прожиткових мінімумів, в апеляційній інстанції – 50, у Верховному суді – 75. Але у 2017 році у ВР вже внесли законопроект, який передбачає значне зменшення цих сум.

Це не вперше. Закон про судоустрій 2010 року також передбачав зростання зарплат суддів, а потім його просто скасували.

Усі кажуть – ви і так багато отримуєте. Насправді ж величезні зарплати тільки у Верховному суді.

"Суддя підписує купу постанов, повідомлень, завіряє копії"

Немає такого, що спочатку новенький суддя отримує менше навантаження чи менш складні справи, як це було раніше. Навпаки. Система автоматично розподіляє справи на суддів порівну.

Ти ще не маєш досвіду, приходиш всередині року і система починає тобі докидати справи. Твої колеги отримують одну на день, а ти – кілька, і так поки не вирівняєшся з ними.

Перша справа може бути кримінальною, наприклад, умисне вбивство. Більш досвідчені колеги казали, що починали не так. Їм голова спочатку давав крадіжку, потім дві, потім наркотики, далі тілесні ушкодження. Потихеньку.

 

Ще багато часу відбирає у судді автоматизована система документообігу – через неї я маю відправити кожне рішення. Лише в судді є електронний цифровий підпис для входу в систему, тому помічниця приходить щоразу, коли потрібно надіслати якийсь запит.

Крім того, власноруч доводиться підписувати безліч документів. Ти тільки-но віддав одні справи секретарю, за кілька годин вона приносить нові на підпис.

Ми запозичили модель помічників суддів, здається, в Америки. Але там цю посаду ввели, щоб вивільнити суддю від невластивих йому функцій. У нас часто відбувається навпаки. Суддя підписує купу постанов, повідомлень, завіряє копії. Але усе це може робити уважний помічник. І це треба змінювати на рівні закону.

"Три дні немає часу відповісти на дзвінок мами!"

Щовечора стає питання усі справи виписати. Секретар приносить тобі проект з орфографічними помилками – без ком, без нічого. Ти починаєш правити. Я можу навчити помічника: теж не народилася суддею, теж переймала досвід, працювала над собою. Але на це потрібен час.

Мені колеги радили – підписуй і здавай, бо не витягнеш. Мовляв, "апеляція виправить". А я, коли дивилася на ці проекти, думала, як я можу це підписати? Це ж моє обличчя! Тому сідала ввечері і все перечитувала за секретарем. А багато хто, щоб втриматися, пристосовується, знижує якість.

Я працювала 10-12 годин на день, щонайменше до 20.00, починаючи з 8.00-8.30. Про особисте життя чи відпочинок просто не йшлося. Тобі навіть їсти ніколи.

Три дні немає часу відповісти на дзвінок мами! Відчуття часу просто втрачається. Прийшов, упав, о 4 годині ранку підірвався, бо щось у голову прийшло. Сів писати.

"Буває, через нестачу залів ти слухаєш справу в кабінеті"

Судових залів не вистачає. Ти йдеш у зал, а тебе питають: "Впораєшся за півгодини?" Але ж ти не знаєш перспективи цієї справи! Може, і впораєшся, а може, і ні.

Люди не поінформовані, можуть прийти на судове засідання навіть без адвокатів. Їм доводиться розповідати, пояснювати найпростіші речі... Це ж звичайне містечко. Київ – інший рівень. Тим часом хтось заглядає у зал і махає "давай-давай, закінчуй", у всіх справи.

Буває, через нестачу залів ти слухаєш якусь цивільну справу в кабінеті.

Пам’ятаю, відчиняються двері, заходить людина, "я до вас". Відповідаю: "Шановний, йде судове засідання, почекайте". Але людина починає діставати документи, вимагати, щоб я щось подивилася.

Ти нажаханий публікаціями у медіа, розумієш, що це може бути провокація чи що завгодно. А людина кладе документи на стіл, наполягає зі словами: "Я маю право, я – народ". І запитує, чому в мене судове засідання в кабінеті, якщо я маю слухати справу в залі.

Що я маю сказати? Людина права. Ти як вуж на сковорідці цілий день. Винен усім, а тобі ніхто нічого не винен.

"Раптом що – вставай і йди із зали"

Увесь цей час суддя почувається незахищеним.

Йдеш на судове засідання по кримінальній справі, а тобі кажуть: "Це місцева банда. Раптом що – вставай і йди із зали". Ти заходиш у зал і розумієш, що вхід туди, як і вихід, – один. Потім ми всі бачимо по телевізору, як суддю блокують в залі, не випускають п'ять годин.

Неодноразово було напруження в залі. Я раділа, якщо мене знімали на телефон – ця зйомка могла уберегти мене від агресивних дій присутніх.

Хоча зараз люди не цураються: навіть на камеру принижують суддів, показують, як "борються з несправедливістю".

Уся безпека в моєму колишньому суді – два охоронці. Нібито металева рамка, яка не працює. Питання належної судової охорони досі не вирішено. Коли стається гучний інцидент, починають щось робити, а потім усе знову затихає.

"Мені колеги кажуть, що справа "шукає свого суддю"

Із конкретними випадками корупції в моєму суді я не стикалася, а переказувати беззмістовні чутки – непрофесійно, тому з цього приводу нічого сказати не можу.

Була ситуація, коли я в один день отримала два абсолютно ідентичні позови. Третій такий самий потрапив колезі. Мені пояснили, що справа "шукає свого суддю".

Питаю: "Це як?" Зрозуміла, коли сторона по справі прийшла до мене в кабінет, аби викласти своє бачення вироку. Кажу йому: "Я вирішую справи у порядку, передбаченому законом, в судових засіданнях, за участю всіх сторін та з обов՚язковою аудіофіксацією, а не тет-а-тет у кабінеті". Тож людина просто забрала обидва позови.

Нещодавно прочитала, що ні судді, ні суспільство не готові до незалежного суду. І це теж є. Хтось хоче домовитись, хтось хоче натиснути, судді один одному задовільняють самовідводи, щоб отримати, або навпаки, не розглядати конкретну справу.

 

"Не ти в них забрав цю довіру"

Ти намагаєшся дивитися в майбутнє і розумієш, що дивитися туди страшно. Я запитувала себе – навіщо йшла в судді? Може, з якихось меркантильних міркувань? Але ж ні! За покликом душі – допомагати людям!

Коли ти помічник судді і сидиш вивчаєш справи, законодавство, судову практику, аналізуєш… В якийсь момент приходить розуміння – тобі є що дати. І от ти готуєшся, складаєш іспит, переїжджаєш далеко, щоб працювати суддею, приходиш на роботу, а у людей довіри до тебе немає.

І ти розумієш, що не ти в них забрав цю довіру. Їм кожен день по телевізору кажуть, що в судах корупція, непрофесіоналізм і взагалі всі біди від суддів.

Людина йде в суд вже налаштована ворожо. Твоє завдання – і допомогти їй, і відновити довіру. Ти можеш це зробити. Але для цього маєш приділити їй час, продемонструвати, що тут вона знайде справедливість.

Ти розумієш, що людина – не спеціаліст у галузі права. Вона і не має ним бути. Цей спеціаліст – ти. Можеш і хочеш дати їй те, за чим вона прийшла...

"Мене вистачило на рік"

...а ще ти – новопризначений суддя. І працюєш один за трьох. Наче в конвеєрі. Ти мусиш призначати ті справи, що надходять, навіть не встигаючи з ними чітко ознайомитися. Тому що "процесуальні строки".

Весь день ти проводиш на судових засіданнях. Я прибігла з оголошення якогось кримінального вироку, поклала кримінальну справу, хапаю цивільну, читаю, оголошую людям зміст позовних вимог, а в голові все ще крутиться той вирок. Чи все я там прописала?

11 година ранку, а в тебе враження, що ти ціле життя прожив. Людина приходить на розгляд своєї справи і тільки за неї переживає, а ти за всі.

Усе це в комплексі дуже втомлює. Мене вистачило на рік. Я втрачала сили, здоров՚я і не бачила перспектив, тому написала заяву на звільнення за власним бажанням.

Звичайно, для мене це було нелегко. Я не залишаю думки, що повернуся в судді і сподіваюся, щось зміниться на краще.

Тепер можу сказати одне – мені усіх тих людей дуже шкода. Я розумію, що у нас немає громадянського суспільства, але також розумію, чому його немає. Людина не думає, чи є судді де жити і чи є їй що їсти, тому що їй за себе немає коли думати. Особливо це видно, коли від'їжджаєш від Києва на 100 км.

"Є політична воля, але немає розуміння і стратегії"

Зараз Україні потрібно більше суддів, бо чинні масово йдуть з посад. Майже на кожному засіданні ВРП розглядаються питання про звільнення. Тим часом законодавство ускладнюється, зростає в об՚ємі, збільшується навантаження. Тим, хто залишився, дуже складно.

Коли я йшла, одні судді, які працювали років 20-30, лише підтримали і зрозуміли мене. Були й такі, які сказали, що зламалася. Але зламалася не я, а ті, хто підлаштувався і працює на конвеєр. Робота на відчепися. Таких багато.

Але мені було куди повертатися. Я була затребувана. А деяким моїм колегам – ні. Їм треба було годувати сім’ї.

Зараз наче є політична воля усе змінити, але немає чітких розуміння і стратегії.

Я себе часто запитую: об'єднання судів яким чином має сприяти доступу людей до правосуддя? А підвищення судового збору? А скорочення вакансій суддів? А їх тотальна незахищеність, яка ставить їх у залежність від обставин?

Суддя, який не їв, не пив, не розчісувався, вибіг у зал, поспіхом щось читає, тому що колеги машуть звільняй зал… А бабуся стоїть: "Доню, я нічого не зрозуміла". Яким чином усе це сприяє відновленню довіри до суду?

Історія перша.
Пекельна канцелярія

Марина, 25 років
Про "величезні" зарплати, "людішок" і тотальну несправедливість.
Читати історію

Історія друга.
Навічно кандидат

Олександр*, 35 років
*Ім’я змінено на прохання героя
Про втрачені можливості, вади Феміди і розчарування в українській владі.
Читати історію

powered by lun.ua