Армія Френсіса Фукуями

6 грудня наша країна відзначає не лише День святого Миколая, а й День ЗСУ. Рівно 34 роки тому Верховна Рада ухвалила закон "Про Збройні Сили України". Тоді ж було затверджено і перший текст вітчизняної військової присяги.

Озираючись назад і згадуючи український військовий потенціал початку 1990-х, наші співгромадяни люблять посипати голову попелом та говорити про втрачені можливості.

Про третій за величиною ядерний арсенал. Про стратегічні бомбардувальники Ту-95МС та Ту-160. Про технологічну базу для виробництва власних балістичних ракет. Про все те, що теоретично могло запобігти російській агресії проти України в ХХІ столітті – але було втрачено, пущено на металобрухт або передано майбутньому агресору.

"Розвал армії" та "розвал оборонної промисловості" в 1990-х та 2000-х: ось дві головні претензії, які нинішня Україна адресує Україні минулого. Але при цьому ми міряємо тодішній світ сьогоднішньою міркою. Ми часто вимагаємо від тогочасної української держави неможливого. І забуваємо, якою насправді була тодішня реальність.

Історія зіграла з українськими військовими воістину злий і жорстокий жарт. Наші Збройні Сили з'явилися на світ саме в той час, коли власна сильна армія стала виглядати обтяжливим рудиментом минулого. І так вважали не лише в Києві – а в усьому цивілізованому світі.

Це була епоха, коли колективний Захід святкував перемогу в Холодній війні. Епоха нестримного історичного оптимізму. Епоха, коли світовим бестселером стала книга "The End of History and the Last Man" американського філософа та політолога Френсіса Фукуями.

Автор аргументовано доводив, що ліберальна ринкова демократія західного зразка є кінцевим пунктом людської історії. Що ліберально-демократичні цінності переможно крокують планетою. Що конкуренти західної демократії неспроможні запропонувати людству привабливішу альтернативу і тому здають позиції, особливо не опираючись.

Отже, попереду на нас чекає світле майбутнє без запеклих ідеологічних зіткнень, без кривавих революцій та масштабних воєн. Викладаючи все це, Фукуяма не просто фантазував – він передавав настрій, що витав у повітрі.

Передбачуваний "кінець історії" означав, що Землі залишаться хіба що локальні збройні конфлікти низької інтенсивності. Але вважалося, що їх зможе зупинити міжнародне співтовариство на чолі з глобальним поліцейським – Сполученими Штатами Америки.

Численним національним арміям в однополярному світі Фукуями просто не залишалося місця. Тоді навіть багаті західні країни з полегшенням скорочували витрати на оборону. А людина, яка б спробувала довести, що пострадянській Україні необхідна стратегічна авіація, видалася б пацієнтом божевільні.

Із самого початку ЗСУ здавалися типовою армією "кінця історії". Армією, якій ніколи не доведеться воювати по-справжньому.

Армією, яка виконує не так практичні, як ритуально-символічні функції: поряд із державним прапором, гербом та гімном. Причому аналогічна роль була приділена переважній більшості тодішніх європейських армій.

Таким же архаїчним ритуалом виглядав і загальний військовий обов'язок. Ніхто не сумнівався, що майбутнє – за невеликими групами професійних військових.

М'ясорубка з сотнями тисяч убитих і поранених та масова мобілізація цивільних не могли з'явитися сучасникам Фукуями навіть у страшному сні.

Україна довгі роки жила з переконанням, що формальний статус військовозобов'язаного громадянина нікого ні до чого не зобов'язує на практиці.

Існує думка, що українці, які ухиляються від мобілізації, намагаються заднім числом переписати соціальний договір із власною державою. Але, правду кажучи, все відбувається з точністю до навпаки. Це українській державі – після 2014 року та особливо після 2022 року – довелося в односторонньому порядку переписувати соціальний договір із власними громадянами. І повідомляти їм, що військовий обов'язок – більше не марна формальність, а реальна необхідність захищати Батьківщину зі зброєю в руках.

Сучасна Україна демонстративно відхрещується від радянського минулого. Але, за іронією долі, найбільш дисциплінованим мобілізаційним ресурсом виявились саме українці старшого віку. Люди, які застали СРСР, Холодну війну і тодішню загальну мілітаризацію. А ось молодших громадян, які народилися в епоху ілюзорного "кінця історії", набагато складніше відправити в окопи…

Можна скільки завгодно дорікати самим собі фатальною історичною короткозорістю. Але короткозорість легко інкримінувати і тим країнам, які донедавна були прикладами для України.

Коли йдеться про втрачені шанси української армії, ми особливо часто згадуємо невступ до НАТО в 1999–2004 роках. У той період історичним вікном можливостей скористалися держави Східної Європи та Балтії, але не Україна. Безперечно, їм пощастило набагато більше, ніж нам. Але чи можна сказати, що вони були набагато прозорливіші за нас? Навряд.

Розширення Північноатлантичного альянсу в 1990-х – на початку 2000-х відбувалося в парадигмі того ж самого фукуямівського "кінця історії". В той період практично ніхто не розглядав серйозно загрозу кремлівського військового реваншу.

І в НАТО йшли зовсім не для того, щоб у разі потреби спільно воювати з Москвою: туди йшли, щоби взагалі не воювати. В Альянс вступали, щоб делегувати турботу про свою безпеку всесильному світовому поліцейському – США – і надалі жити тихо, спокійно і максимально комфортно.

Для нових членів НАТО кінець ефемерного "кінця історії" та перехід Кремля до масштабної військової агресії став непередбачуваним поворотом подій. Альянс виявився зовсім не готовим до цього – як і до перемоги Дональда Трампа з його специфічними поглядами на колективну безпеку.

І тепер ні в кого немає впевненості, що в умовах, що змінилися, 5 стаття Північноатлантичного договору справді спрацює. Що вона захистить Естонію чи Литву в разі російського гіпотетичного вторгнення. Європейським учасникам Альянсу доводиться швидко перелаштовуватися, переозброюватися і змінювати підходи до власної оборони.

У 1990-х та 2000-х незалежна Україна та цивілізоване людство перебували під владою спільної ілюзії. Але крах цієї ілюзії обрушився найперше на нас. І українські військові першими взяли на себе удар нового антифукуямівського світу.

Колись Збройні Сили України, як усталено, вважалися армією, не призначеною для війни. Але саме ця армія витримує наймасштабнішу війну планети за останні 40 років. Саме ця армія – попри все – відіграє історичну роль, до якої ніхто не готувався.

І хай чим закінчиться нинішнє військове протистояння, ця армія вже вистояла в сутичці з історією. Безжальною історією, яка в XXI столітті передумала закінчуватися.

Михайло Дубинянський