Найважливіші події року, що минає, залишилися в пам'яті трохи розмитими через те,
що спостерігати їх доводилося крізь сльози.
Плакав Майдан, усвідомлюючи свою силу та єдність.
Плакали росіяни, розчулені пишнотою Олімпіади.
Плакала Інститутська, згадуючи перших загиблих героїв.
Просльозилася Тимошенко, говорячи про падіння Януковича.
Витирав сльози Юрій Мірошниченко, маючи надію залишитися у владі.
Плакали кримські татари, вкотре позбавлені Батьківщини.
Зображала плач сепаратистка Марія Ципко, подумки рахуючи гроші за сюжети для російської пропаганди.
Плакали телеглядачі, зізнаючись, що вперше з нетерпінням чекали інавгурації президента.
Плакала Фаріон, розповідаючи про інтимне із життя Ради, до якої так і не потрапила.
Голосили матері, синів яких забирали живими та здоровими, а повертали мертвими або покаліченими.
Гірко плакали редактори, яким цього року довелося вичитувати рекордну кількість пафосних текстів.

Олександра Гайворонська

Виберіть дату

Новий рік почався для мене з візиту ДАІшників.Друге січня було вихідним днем, я одна працювала в редакції, а ці двоє прийшли до моєї квартири, щоб скласти протокол за поїздку у Межигір'я 29 грудня. Батько просто не відкрив їм двері, але передзвонив і повідомив про візитерів. Я розповіла про це колегам з Громадського, з якими ми з грудня поселилися на одному поверсі. Виявилося, що я не єдина, до кого заявилися гості, а люди пишуть про такі візити в соцмережах. Так і народилася перша новина

про переслідування Автомайдану за поїздку кількох тисяч людей до Межигір'я наприкінці грудня.

Оксана Коваленко
Початок січня. Переслідування Автомайдану
У цей день на УП 5,3 млн читачів


Ми в редакції вже знали, які драконівські закони підготувала більшість та спостерігали, як боролися в парламенті проти їхнього ухвалення: блокування спікера Рибака та віце-спікера Калетніка у кабінетах, його прорив.

Пам’ятаєте, як він сидів десь на гальорці і звідти керував голосуванням. А коли в депутатів не вистачало голосів, перевів все на голосування руками.

Це приголомшило всіх. Ми в редакції дивилися засідання, наші кореспонденти диктували новини з кулуарів, а ми не вірили, що "регіонали", комуністи на це підуть.

Я пам’ятаю, як жартувала, що за цими законами, майже кожен в редакції вже заробив на кілька років. Після цього, зустрічаючи депутатів від ПР в дверях і задаючи їм питання, обов’язково запитувала, скільки років мені загрожує за їхнє блокування. Це був такий собі протест від безвиході.

Ми розуміли, що ці закони направлені проти Майдану, проти Автомайдану, проти ЗМІ, проти всього, чого так боявся Янукович. А 17 січня на знак протесту ми вирішили фотографувалися з мисками, тарілками на голові. Як показало наступне віче на Майдані, не тільки нам прийшло таке в голову.

Оксана Коваленко
16 січня. Диктаторські закони

Що робить журналіст у вихідний день? Йде на Майдан на віче. Жодним чином тієї неділі не можна було подумати, що за кілька годин на Грушевського почнуться зіткнення.

Вулиця Грушевського.Я стояла неподалік від пам’ятника Лобановському. Між ввшниками та мітингувальниками. Молодий хлопець в лижному шоломі пояснював такому ж молодому тільки у формі: "Я звичайний офісний співробітник. Я не вмію битися, мене цьому не вчили. А в тебе шолом, щит, дубинка. Ми нічого не будемо робити, просто пустіть нас до ВР", - казав він. А молодий ввешник все більше ховав голову у плечі. Це, здається, були останні мирні перемовини, які я чула.

Моя мама дізналась, що я на Грушевського, напевно прочитала мої твіти, і дивним чином знайшла мене у цьому натовпі. Я розуміла, що бійка може виникнути в будь-який час, тому робила все можливе, щоби мама пішла з Грушевського.

Далі були шумові гранати, потім газ. Люди розбігалися, але поверталися назад. Інтернет зник, мобільний зв'язок працював з перебоями. Палали автобуси, вибухали шашки, кров на бруківці, жінки на схилі кричать і підтримують чоловіків, які за саморобними щитами підбігають до Беркуту.

Я довго не могла додзвонитися до редакції. Дивним чином зустріла нашого головного редактора, яка попросила допомогти на стрічці новин.

Протягом подій на Грушевського нам з редакції було добре видно, коли там палять шини, а коли перемир'я.

Оксана Коваленко
19 січня, початок Грушевського
Автор fototelegraf.ru

Я із колегою у відрядженні в Німеччині. Прокидаюся і вперше за багато-багато днів відчуваю якийсь спокій, тишу, розслаблення. Третій день я в країні, де немає Януковича, де живуть розміреним, чітко спланованим, спокійним життям. І нарешті я усвідомлюю, що можна хоча б ненадовго видихнути, зробити паузу, дати затягнутися психологічним ранам, відчути красу.

Дзвінок. Телефонує друг. Збиваю — він не знає, де я. Набирає ще раз. І ще раз. Треба взяти, кажу я собі — раптом щось сталося... Реальність виявляється набагато жорстокішою. Трьом моїм друзям випала “честь” відкривати лік “в'язням Грушевського”.

“Нас перестріли вранці, навпроти стели Голодомору”, - розповідає мені твердим, але трохи схвильованим голосом Дмитро Москалець — зграя “тітушок”. Побили, здали “Беркуту”. Артуру зламали ніс...”

- Діма... Я в Німеччині (усередині все стискається, а розум починає прораховувати можливі варіанти)... Я не знаю, чим допомогти (від безсилля стискає горло).

- Ну... Я просто хотів, щоб ти знала.

Наступні хвилини — телефоную в редакцію. Прошу чергового подзвонити Дмитру і зробити новину. Стежимо. По прильоту в Київ телефон Діми — вже поза зоною...

Далі було багато чого: СІЗО, лікарня, суди, ідіотизм, суди, ідіотизм у кубі.

Дівчата “в'язнів” шукали адвокатів, збирали кошти, надсилали посилки, день і ніч на ногах...

І нарешті — вихід під домашній арешт. Пам'ятаю... вже після зустрічі, обіймів, розмов, як мені хотілося, вийшовши за двері квартири, окреслити магічне коло, накласти якісь закляття, але зробити їхнє помешкання невидимим для злої сили...

Артур каже, що в нас усе буде добре. Я думаю про Дмитра, який зараз у зоні бойових дій, і щосили намагаюсь у це повірити. Ну бо ж принаймні через один Майдан нам вдалося перейти...

Валентина Романенко
20 січня. В’язні Грушевського
У цей день на УП 9,6 млн читачів

Фото rivnepost.rv.ua

Всю ніч автомайданівці і інші активісти відловлювали тітушок по нічному Києву.

Ми редакцією відслідковували це по стрімах активістів та по соціальних мережах. Відслідковуєш, пишеш, а у вільну хвилину бігаєш між комп’ютером та балконом, видивляєшся чи немає тітушок в тебе на вулиці…

Під ранок стає відомо про зникнення колишнього нашого співробітника, а на той час блогера УП Ігоря Луценка та активіста Юрія Вербицького. Їх викрали з лікарні. Невідомі. Вдень на Громадське, з яким ми ділимо поверх, прийшов тодішній регіонал Володимир Олійник, він же співавтор "диктаторських законів". Активісти та журналісти, в тому числі УП і Громадського вимагали від нього допомогти в пошуках викрадених хлопців.

Олійник пообіцяв подзвонити тодішньому голові МВС Захарченку та першому заступнику голови СБУ. Ввечері з'явилась інформація, що Ігоря нібито тримають у відділенні МВС десь на Троєщині. Ми з фотографом Ганною Грабарською поїхали туди. Пробилися до відділку. А пізно вночі Ігоря знайшли. Побитого та дуже втомленого. Вербицького знайдуть трохи згодом. Мертвим.

Оксана Коваленко
21 січня. Викрадення активістів
Игорь Луценко, фото Громадське

19 січня, коли запалало Грушевського, я була за межами України.

Там можна було лише в загальних рисах зрозуміти, що в нас почалося, але докопатися до причин і обставин - зась. Повернулася я ввечері 21-го і одразу довелося включатися в ситуацію з півоберта.

У мені все пульсувала думка: "це не моя війна", коктейлі Молотова і бруківка – не метод… Але уже за декілька годин усвідомила, що лишитися безсторонньою неможливо. І для себе як для людини (не як для журналіста) вирішила: у цьому протистоянні влади й (частини) народу – я на боці людей…

А вранці, коли заступила на зміну, вже мусила писати про перших вбитих: Сергія Нігояна й Михайла Жизневського, а також про ймовірну загибель хлопця з колонади стадіону. Тоді не вірилося. У розгони й штурми вже вірилося,у диктаторські закони й переслідування автомайданівців теж, а в те, що стріляють у людей, – ні.

Через кількаденну відірваність від інформаційного потоку я виявилася найменш готовою до такого розвитку подій. Але вже стало зрозуміло: точку неповернення перейдено, частина Майдану перестала бути мирною – і після смертей "відмотати назад" не вийде. Це була щемка суміш тривоги і обурення…

Олена Рощина
22 січня. Перші жертви
У цей день на УП 15 млн читачів


-Валюша, эта новость для тебя — каже мені головред. Відкриваю лінк і мене починає бити струмом. Якщо чесно, то я не пам'ятаю прецедентів.

Уявіть, аби Монтеккі і Капулетті потиснули один одному руки і пішли боронити стіни Верони...

Ну ви знаєте, про що я. - Тепер усе, розумієте, все, — примовляла я відбиваючи абзаци, - він приречений на поразку. "Від Луганська до Карпат фанат фанату - друг і брат".

Колеги співчутливо слухали мій вболівальницький екстаз і хитали головами.

Ця новина коштувала мені сварки з дуже важливою людиною.

Мовляв, є футбол, а є політика. «Нічого подібного» — кричала я. Це справжній патріотизм, а не конформізм і жодною політикою тут і не пахне. Я ніколи не захоплювалася ультрас. Мені не до душі спосіб викиду адреналіну, бійки стінка на стінку, тестостерон через вуха... (ага, а що ти там відчуваєш, коли назустріч сунуть вболівальники московського “Спартака”? - в'їдливо вклинюється внутрішній голос), але їхня заява про перемир'я гідна поваги.

Ні фіга - досі повторюю я. Якщо вже фанат “Динамо” кричить сектору “Шахтаря” російською — Донецк, а звідти відповідають — Киев, якщо мусульмани запрошують православних у мечеті - знайти прихисток для молитви , якщо євреї поруч із Правим сектором воюють в АТО, значить ми непереможні.

Валентина Романенко
13 лютого

Целый день я собиралась на Майдан. И как всегда не могла уйти. Когда начиналось важное – мы открывали онлайн-публикацию. У нас это называется «колбаса». Потому что публикация получается длинная-длинная… Чем длиннее публикация – тем страшнее день и тем меньше шансов быть там.

18 февраля «колбаса» была очень длинная.

На Шелковичной разбирают брусчатку, бросают в ВВшников. В ответ летят гранаты, зверства в Мариинском парке, стрельба, на крышах снайперы, горит офис Партии регионов, невероятное количество раненых, в Дом офицеров принесли первых убитых…

- Але, Березка, что ты сейчас видишь? Спокойно, не истери, четко скажи, что ты видишь, Ну и что, что стреляют. Новость можешь продиктовать четко и ясно, фотографировать можешь? – это наша Галя Тытыш пытается добиться от Насти Березы картинки происходящего. Настя на Лютеранской в самом пекле.

В коридорах пахнет копченым, вдоль стен стоят броники, на карематах спят те, кто стримил ночью.

Из окон офиса виден черный дым на Грушевского.

В центре Киева настоящая война.

К вечеру ситуация только накаляется. Раненых все больше. Еще погибшие. Бывалые медики в ужасе от характера ран. Людей оттесняют к Майдану. Оттуда передают: очень страшно. Принимаем решение переехать домой, работать оттуда - вокруг нашего здания толпы титушек.

- Леш, ты по бульвару Шевченко не иди – их там тьма, и по Богдана Хмельницкого тоже не зайдешь, – звоню мужу, знаю, что собирается уже выходить.

Застаю его еще дома. Вид потешный. С одной его ноги на меня смотрит Вакарчук, с другой - какая-то топ-модель. Он обмотал ноги толстыми журналами – мол, от осколков защищает.

В этот раз под руку попались январские Эсквайер и Харперс Базар.

Целуемся на ходу, коротко обмениваемся какими-то словами. Он в дверь, я к компьютеру. Ну и запускаюсь…

По телевизору Пятый канал – прямая трансляция (они в этот день вещали на чужой частоте – эфирную трансляцию пятого отключили по всей стране), на ноуте – стрим Громадського, в компьютере – 50 открытых окон.

Звук идет отовсюду. Что-то говорит Яценюк, молитва, взрывы, ранен Турчинов, непрекращающееся металлическое бряцанье, женщин просят уйти за сцену, опять молитва, гимн, по всему миру церкви звонят в колокола в знак поддержки…

У меня легкая паника. Я не там?! Как?! «Спокойно, это очень важно, у сотен тысяч людей сейчас открыта онлайн-трансляция на УП. На мне ответственность за то, что они знают сейчас. Соберись!», - успокаиваю я себя.

Это зверски непросто. Не сбежать туда, где твои.

Ты губка. Впитываешь - выжимаешь - транслируешь. Ты отдаешь информацию. Никакого обмена энергией, выброса адреналина, попытки отдать через помощь, соучастие, общий страх, азарт, решимость, отчаяние, бой, побег, ликование...

Все эмоции – твои.

За период Майдана я поправилась почти 10 кг. Напиталась.

Звонит телефон. Некогда. Мне важно не отвлекаться.

Это уже потом выяснится, что звонил муж, которого час титушки гоняли по Рейтарской, Золотоворотской, Ярославому валу, Большой Житомирской, и только нечеловеческое везение и знание местных дворов, помогли убежать.

Это позже я узнаю о застреленных титушками на БЖ, зверски избитых, погибшем Вячеславе Веремие.

И только потом все сложится в картинку и мне станет дико страшно. По–настоящему. Животно.

А пока у меня открыт онлайн. И мне нельзя ничего пропустить.

Тата Воронова
18 лютого

Перед роботою я віднесла ліки на Майдан, в будівлю Держкомтелерадіо, що на розі з Прорізною. Після того, як віддала препарати, вирішила подивитись, що відбувається на Майдані. Саме в той час люди почали підніматися по Інститутській до Жовтневого палацу. Повз мене на ношах пронесли двох поранених. Я спробувала пройти далі на Інститутську, але молоді хлопці, що там стояли, не пустили. Тоді я дістала телефон та зробила кількахвилинне відео та поїхала працювати додому. І тільки зараз, коли передивлялася відео, почула в самому кінці постріли. Схоже, що саме в цей час на Інститутській почали працювати снайпери…
Оксана Коваленко
Зранку я пішла до 17 лікарні, щоби спитати інших волонтерів чи не потрібна допомога. Дівчата чергували у 17-й лікарні цілодобово, знали усіх поранених та про їхні потреби. На відміну від мене, вони так і залишились постійними волонтерами, створивши згодом окрему групу на ФБ, яка зараз допомагає пораненим в АТО бійцям.

Вже по дорозі я почула сирени швидкої,а на подвір’я лікарні почали одна за одною прибувати автівки. Я навіть не встигла отямитись, як стала посередником між лікарями та іншими волонтерами. Коли забігла на кухню лікарні, куди кияни притягували їжу, побачила як вагітна жінка пакувала бутерброди, щоби відвезти на Майдан. Навіть якщо там стріляють.

А потім привезли Олесю Жуковську, медика-волонтера Майдану, якій снайпер поцілив у шию. Вже повернувшись до редакції, побачила повідомлення, що вона померла.

Зателефонувала лікарю Олександрові Лінчевському, який зараз часто їздить в АТО. Він повідомив, що Олеся жива і з нею все буде добре, її життю нічого не загрожує.

Так, на Українській правді з’явилася новина, яка спростовувала смерть дівчини. Тоді її віртуально вже оплакували.

Згодом з цієї ж таки 17-ої лікарні почався проект «Листівки з Майдану», коли художники приходили спілкуватися з пораненими і замальовували їхні історії, вислуховуючи і допомагаючи їм.

Галина Титиш
20 лютого
У цей день на УП 21,7 млн читачів


В Киев прилетают министры иностранных дел Польши, Германии и Франции для переговоров с Виктором Януковичем.

Обстановка на Банковой, где проходили переговоры "по принуждению к миру", была нервной. Подходы к администрации президента перекрыли баррикадами, за ними рядами стояли бойцы внутренних войск, вооруженные не щитами, а боевым оружием. Солдаты стояли в каждой подворотне, нервничали не меньше журналистов.

Ожидание тянулось часами. Вместе с нами на морозе топтались иностранные дипломаты и их помощники. Остальные члены делегаций ждали перед баррикадами. Уехать – невозможно. Министры могли выйти каждую минуту.

Ближе к обеду просочились первые слухи - министры уговаривают Януковича отступить и якобы гарантируют ему безопасность.

Я искал, откуда можно было бы передать информацию в редакцию, не отходя далеко от точки. В соседнем доме на первом этаже увидел офис юридической конторы. Ее названия не помню, недавно зашел проведать – а там этой юридической компании больше нет. Но тогда она меня сильно выручила.

Переговоры шли до вечера, потом министры пулей выскочили из-за баррикад, расселись по машинам и уехали, бросив на ходу пару фраз – «разговаривает», «мирные переговоры», «мир», «остановить убийства»… Проведя свои закрытые консультации, министры вернулись к Януковичу.

Глубокой ночью приехал посланник Путина - уполномоченный по правам человека в РФ Лукин. Москва требовала включить его в состав переговорной группы. Янукович, как рассказывали дипломаты, несколько раз выходил, чтобы переговорить по телефону с Путиным.

Ночь, холод, голод, уйти никуда нельзя. Дипломаты грелись в машинах, журналисты топтались на морозе. Развлекались разговорами с солдатами, точнее вели среди них майдановскую пропаганду.

В 5 утра посол России Зурабов покинул переговоры, но прошмыгнул в машину без комментариев. Ждем дальше. В 8 утра - шум, все бежим. Это вышли министры и тут же уехали. И снова без комментариев. Объявили перерыв до 11 утра.

Использовал это время, чтобы поспать и погреться. Но ждать все равно пришлось до 15 часов.

Все это время министры уезжали, возвращались, ездили на переговоры с Майданом. И все это время – минимум комментариев.

Появляются два автобуса с бойцами «Альфа» и пытаются заехать на территорию администрации. Сделать это не так-то и просто - дорога перекрыта грузовиками. Надо грузовик завезти, отогнать, запустить автобусы и снова перекрыть дорогу. В этот момент в очередной раз вернулись министры, возник затор - министры не могут войти, «Альфа» не может проехать.

И вдруг они получают какой-то приказ и бегут вглубь администрации президента. Только что они бравировали, что дадут отпор этим «майданутым», и вдруг исчезли. Баррикады опустели. Только три бойца «Альфы» выдвинулись угрожающе вперед, но не подходят близко. Мы им кричим: «Ей, что случилось, куда все делись?» Они молчат, машут – мол, не подходить.

К счастью, подъезжает Виталий Кличко. Как оказалось, его вызвали на подписание окончательного меморандума, но мы-то ничего не знаем. Кличко идет вперед, мы за ним, задаем вопросы. Так за спиной боксера-чемпиона и попадаем двор администрации президента. А там - эвакуация как в фильмах про взятие Берлина. «Беркут» мечется, солдаты в спешке грузят вещи в автобусы.

Снимаю все подряд на телефон, руки чешутся – надо срочно передать все в редакцию, но боюсь уйти с этого двора, вдруг назад уже не запустят. Примерно через час вышли министры и объявили о прекращении огня и подписании соглашения.

Спецназ колоннами покидает двор администрации президента. Прошмыгнули мимо нас и снайперы.

Когда польский министр Сикорский выходил со двора Банковой, последний автобус с «Беркутом» покидал Лютеранскую. Место, которое с таким упорством милиция защищала 3 месяца, опустело.

Я прошелся пару раз из конца в конец площади и не верил во все происходящее. Двор опустел, не было никого! Повсюду валялся мусор. Все закончилось?

Вышел за ворота. По периметру опустевшей площади стояли брошенные грузовики. Люди осторожно проходили мимо, оглядываясь. Спустя полчаса прибежали три человека из Самообороны Майдана - в касках времен второй мировой войны, со щитами, закопченные, уставшие, но возбужденные и какие-то несгибаемые и уверенные в себе.

Час назад я видел бойцов «Беркута» вооруженных до зубов, озлобленных и опасных, но в них не было жизни, не выглядели они как победители, а эти грязные солдаты Майдана источали уверенность, словно с ними Бог.

Они шли на смерть, а пришли к победе, но еще не осознавали этого.

Павел Шеремет
20-21 лютого
У цей день на УП 21,7 млн читачів


Вранці стало відомо про втечу Януковича. За годину-дві домовляємося з фотографом Артемом Жавроцьким, який знімає для УП, їхати у Межигір'я.

Перед входом – черга. Ми ледь пробилися. Зайшли всередину. Охоронці та активісти Майдану, які перші туди прибули і "прийняли" резиденцію, дуже нервують через кількість бажаючих побачити палац Януковича.

Всередину будинків нас не пускали, але дозволили ходити по території. З групою журналістів та самооборонівців ми пройшлися парком, пішли вниз до Київського водосховища. Вийшли на набережну, пішли далі, побачили ангар з яхтами, а у воді… плавали якісь документи.

Хлопці змогли їх дістати. Перший папірець, який я побачила – були якісь відомості про додаткову оплату працівникам ДПС. А далі кілька папірців про надходження коштів від спонсорів, а також витрати на будівництво об'єктів Межигір'я.

Стало зрозуміло, що ці документи треба вивчати. Вирішили сушити їх в ангарі на підлозі. До міліції на той момент довіри не було, тому ми вирішили, що документи мають дослідити журналісти.

Сама я з такою кількістю документів би не впоралась, тому викликала журналістський десант на чолі з розслідувачем Дмитром Гнапом. Наш фотограф Артем, тим часом, чатував іншу частину документів, які знайшли в іншому приміщенні. Під його наглядом ті документи також привезли в ангар. Весь день аж до самого вечора ми розбирали документи, розкладали на підлозі на чехлах від яхт, які знайшли у приміщенні, читали документи, фотографували і дивувалися тим величезним коштам, які витрачалися на Межигіря та інші резиденції.

За документами Межигір’я я так і не побачила, але тоді я про це не думала. Я лише шкодувала, що з нами не було мого колеги Сергія Лещенка, який першим почав писати про Межигір'я та про розкіш , яку полюбляв Янукович.

Оксана Коваленко
22 лютого. Межигір'я
У цей день на УП 18,9 млн читачів


Мне стыдно в этом признаться, но я не верила в возможность аннексии Крыма до последнего. Помню, как 23 февраля мне позвонила коллега из The New York Times, чтобы попросить телефон Рефата Чубарова. Он одним из первых написал, что в Крыму происходит что-то непонятное и Аксенов с Константиновым собираются попросить Россию о помощи. Я тогда удивилась, поспешила ее заверить, что никакого раскола не будет, и скоро мы сможем взять ситуацию под контроль.

Мыслями я все еще была на Майдане – несколько бессонных ночей, сотни погибших активистов, побег Януковича, а еще нужно было запускать новый интернет - проект Hubs. Крым казался второстепенным вопросом. И далеким.

А потом был митинг под зданием парламента 26 февраля, когда крымские татары оттесняли пророссийских протестующих. А на следующее утро зеленые человечки уже захватили здание крымского парламента. И мне в первый раз стало страшно.

Мы созвонились с друзьями и решили что-то делать – сидеть, сложа руки, было преступлением. Так в Фейсбук родилась группа Крим_SOS. О какой-то миссии мы тогда не думали – «проект на несколько недель, люди должны знать, что происходит, скоро все успокоится», говорили мы себе.

А через неделю я уже занималась поиском жилья для первого переселенца с полуострова – крымскотатарского художника Рустема Скибина. И он навсегда для меня останется человеком, с которым у меня ассоциируется потеря родины – его и моей.

Наши волонтеры помогали людям с жильем, иностранным журналистам, привозили еду и средства защиты для крымских военных, писали новости. Но эта история вовсе не о них, а о людях, которые готовы помочь. Я часто вспоминаю 600 писем с предложениями о временном жилье для переселенцев из Крыма, которые пришли в первые сутки на электронную почту нашей инициативы.

В перерывах между редактированием текстов для Hubs, я общалась с военными, которые просили о помощи, иностранными журналистами, которые не понимали происходящего, а еще, помню, давала показания в Генеральной прокуратуре как свидетель по делу беглого олигарха Сергея Курченко.

За этой работой, по 20 часов в сутки, некогда было раскисать и расстраиваться.

Что произошло, я поняла только через несколько месяцев, когда приехала в Крым проведать родителей. Везде уже висели российские триколоры, вывески госучреждений меняли с украинских на российские, а моя мама из-за переживаний, постарела на несколько лет.

В Крыму стало тяжелее дышать.

Сейчас он, родной и прошлый, живет в детских воспоминаниях и часто мне снится.

Севгиль Мусаева-Боровик
27 лютого. Початок окупації Криму
У цей день на УП 15 млн читачів


Первое марта пришлось на субботу. Вся неделя была очень напряженной. Мы еще не успели отойти от похорон на Майдане, как начались странные перемещения "зеленых человечков" в Крыму.

Мы договорились встретиться и выпить кофе с Галей Тытыш - редактором Украинской правды. Болтали о чем-то своем, и из разговора нас выдернула смс-ка от Алены Притулы. Она написала, что-то вроде "Началась война" и что-то еще про Крым. Я плохо понимала, о чем идет речь. Галя собралась за считанные секунды, расплатилась и скомандовала мне "Поехали со мной, напишешь колонку про Крым".

Это был первый раз, когда я пришла в редакцию "Украинской правды". Стоял такой шум, что, казалось, люди работают на печатных машинках. Они выискивали очевидцев событий, делали запросы, кому-то звонили.

А я – крымчанка – позвонила папе, чтобы спросить, что у них происходит и написать об этом.

Я говорила с папой полчаса. Это был такой болезненный разговор. Папа жил в Крыму и смотрел российские каналы. Я долго не обращала внимания на то, что он жалеет беркутовцев, во всем происходящем винит американцев, не слушает нас, когда мы объясняем, зачем ходили на Майдан.

Я пропустила тот момент, когда могла ему объяснить.

Слово за словом между нами в последующие месяцы выросла стена непонимания.

Свои стали чужими. Про это и была моя колонка.

Через два месяца я поехала в Крым и поразилась, как изменилось поведение людей. Крым стал для меня Крымлем.

У меня болит "в области Крыма". Это не проходящая, мигрирующая боль.

Анастасия Рингис
1 березня. Рішення Ради Федерації
У цей день на УП 18,7 млн читачів

Фото: reuters

Анексія Криму для мене – це кожен день спілкування з військовими, які тоді протистояли загрозам штурму і російським грошам. За кілька днів з початку захоплень частин в мене були контакти майже з усіма військовими.

Я бачила як день за днем російські "вєжлівиє люді" брали наші частини. Іноді ізмором, іноді штурмом. Героями для мене стали хлопці з маленького тральщика "Черкаси".

Цей маленький кораблик маневрував в озері Донузлав, заблокованому російськими затопленими кораблями і відбивав штурми росіян.

Після того, як російські окупанти затопили кілька кораблів в озері Донузлав, перекривши вихід в море, "Черкаси" кілька разів намагався прорвати цю блокаду.

Спочатку наші військові тросами намагалися відтягнути один з кораблів, але їм не вистачило потужності. Вони кликали на допомогу ще один тральщик "Чернігів", але той вже встигнув перейти на сторону Росії.

Трохи згодом "Черкаси" спробували пройти між затопленими кораблями, їм це майже вдалося, залишалося лише 10 метрів корпусу, однак до них підійшов російський корабель і виштовхнув ніс "Черкас" на мілину.

23 березня стало останнім днем для тральщика і останнім днем, коли український прапор розвивався над Кримом.

Довгі дві години штурму "Черкас" я була на зв’язку зі старшим матросом тральщика - Сашею Гутником. Він розповідав про все, що відбувається. Коли в нього вимикався телефон, ставало страшно. А вже після штурму Саша сказав важливу річ "из проигравших кораблей, мы победили". Саме так я про них думаю досі. Ще один спогад не пов'язаний з роботою Української правди, але вже після мого повернення, головний редактор сильно мене насварила, бо поїздка була ризикована. Я готувалася до неї як до поїздки на фронт.

Я поїхала до Криму, бо мала віддати гроші родинам двох загиблих українців - кримського татарина Решата Аметова, який вийшов з мовчазним протестом проти окупації криму, а його викрали і вбили і українському військовому Сергію Кокуріну, який був вбитий під час штурму однієї з частин в Сімферополі.

Через мережі ми зібрали для цих родин гроші, але в Криму були проблеми з банківськими картами, тож я везла 80 000 гривень готівкою. Було страшно, бо перед цим в Криму викрадали активісток автомайдану, били і переслідували українських патріотів.

Я була в Сімферополі не більше 12 годин, бачилася з обома родинами. Протягом всього дня мене супроводжували друзі моєї колеги Тати Воронової – кримські татари. Після завершення справ, вони привезли мене до себе повечеряти та перепочити перед дорогою у Київ. Їхня дочка років 12 на кухні, коли ми разом готували різали салат, прочитала мені свій вірш про Крим, про Україну… Він був написаний українською мовою…

Дорогою назад у вікна потяга я бачила, як облаштовують кордон, бачила бійців у бронежилетах і шоломах та військову техніку… Тоді я бачила Крим востаннє...

Оксана Коваленко
25 березня. Тральщик "Черкаси"

Так вийшло, що наступного дня після трагедії у Будинку Профспілок, я мала їхати до Одеси. Це були травневі свята, тому багато хто приїздив у місто просто відпочити.

Під управлінням міліції мітингували з вимогою випустити затриманих. Біля Будинку профспілок тривали слідчі дії, тому до будівлі нікого не пропускали.

Місто було принишкле і напружене, люди виявляли недружність.

Такою Одесу, зазвичай привітну та доброзичливу, я ще не бачила.

Олена Рощина
2-3 травня. Одеса
У цей день на УП 9 млн читачів


С депутатом Горловского горсовета от «Батьківщини» и бывшим сотрудником уголовного розыска Владимиром Рыбаком, мы познакомились в апреле. Я поехала на Донбасс, чтобы написать для Hubs репортаж о происходящем там.

Чтобы охватить не только город, но и область, позвонила Александру Ярошенко – на тот момент главе партийной ячейки «Батьківщини».

Маршрут Донецк– Волноваха, Мариуполь, Макеевка и Краматорск. Между этими городами мы и забрали Владимира Рыбака – он был знаком с Ярошенко.

В Горловке на тот момент тоже царили сепаратистские настроения и Рыбак, будучи депутатом горсовета, то и дело залезал на крышу, снимал сепаратистский флаг ДНР и возвращал украинский. Он уговорил милиционеров не давать присягу «народу ДНР», а остаться верными украинскому народу. Те защищали здание Горловского горотдела от сепаратистов. То есть во многом благодаря Рыбаку милиция в Горловке была украинской милицией. Для сравнения – в Донецке милиционеры прогуливались по центру с георгиевскими ленточками на груди.

Но во время нашей поездки Рыбак об этом особенно не рассказывал. Он вообще был очень скромным и немногословным. Уже вечером, ужиная в Краматорске я попросила его сфотографировать. Хотела использовать фото в репортаже. Но в кафе было темно и фото вышло неудачным. Владимир вообще не любил фотографироваться, как мне потом рассказала его жена Елена.

Поездка закончилась в Донецке. Рыбак и Ярошенко куда-то уехали, а я написала репортаж. Уже через несколько дней позвонил Ярошенко и сказал, что Владимир пропал. Его не ищут. Накануне случился конфликт с пророссийскими протестующими у здания захваченного горсовета Горловки.

Я написала об этом в Facebook. Чуть позже новость о пропаже горловского активиста разместило Громадське и «Украинская правда», затем – другие СМИ. Так имя Рыбака стало известно на всю Украину.

Спустя несколько дней его и еще одного мужчину нашли мертвым. По Интернету разлетелась маленькая черно-белая фотография с лицом Рыбака. Я долго всматривалась в нее и не хотела верить. Теплилась надежда, что схожесть – это только из-за качества фото, что это – не он. Но позже его опознала жена.

Он уперто возвращал флаг Украины на здание горсовета и не видел в этом ничего сложного. Рассказывал об этом как о чем-то рядовом, вроде как почистить зубы. И не выставлял себя героем. В этом человеке из Донбасса веры в Украину было больше, чем у некоторых политиков в Киеве.

Эту историю я никогда не писала, считая ее чем-то личным. Но через пару недель мы поехали в предвыборный тур с Петром Порошенко. Каждый день у нас было по нескольку митингов, во время которых будущий президент постоянно вспоминал о Рыбаке.

Чуть позже нам удалось немного пообщаться с Порошенко. Я сказала о том, что познакомилась с Рыбаком незадолго до его смерти. Он попросил контакты его семьи, хотел помочь лично. Совсем недавно я узнала, что Ярошенко дал неправильный номер телефона жены Елены. Зачем он это сделал – я не знаю.

Порошенко жене так и не помог, хоть и встречается с родственниками Небесной Сотни. Сейчас семья Рыбака живет в Киеве, в маленькой квартире, которую им в безоплатное пользование предоставила партия Тимошенко. Елена - врач и пока у нее нет работы.

Владимиру Рыбаку не дали звание Героя Украины. Хотя в АП говорят, что указ на него и еще пятерых героев уже подготовлен. Для Елены было принципиально, чтобы в Указе была не только фамилия Владимира Рыбака.

25 мая в Украине состоялись досрочные президентские выборы. Кажется, в штаб Порошенко аккредитовались 1600 журналистов со всего мира. Я видела корреспондента из Японии, который снял обувь и встал на стул, чтобы сделать удачный снимок. Впервые видела толпу журналистов, которые не давали прохода Порошенко.

Но о Владимире Рыбаке он уже не вспоминал.

Мария Жартовская
25 травня. Дострокові президентські вибори

Было около 11-30 29 мая, когда стало известно, что под Славянском террористы сбили вертолет с 13 бойцами и генералом Кульчицким. Это была первая новость, которую я услышала, придя в редакцию.

Несколько месяцев я очень хотела встретиться с Сергеем Кульчицким.

Он был генералом МВД. Его срочники стояли в оцеплении на Майдане, были щитом для Беркута. А первые батальоны Нацгвардии, которые обучал Кульчицкий, в основном состояли из наиболее активных майдановцев – тех, кто боролся с милицией и Беркутом.

Между батальоном и генералом было колоссальное напряжение. Майдановцы несколько раз пытались отказаться от Кульчицкого. Но он держал удар. И через месяц после учебки стал для них авторитетом.

Вот этот конфликт – он про что-то очень важное для общества, про какой-то новый уровень доверия и способность принять прошлое друг друга. Признать другу точку зрения, признать, что люди могут попадать в разные обстоятельства.

Я не успела рассказать эту историю.

29 мая я весь день собирала данные про Сергея Кульчицкого. Хотела восстановить события того дня.

Дозвонилась ребятам на Карачун, откуда поднялся вертолет с бойцами и генералом. Мирослав Гай, театральный режиссер-доброволец, пересказывал события утра. Генерал был единственным из военного руководства тогда, кто облетал блокпосты. В тот день он тоже прилетел с запасами воды, провизии, привез бойцов на ротацию.

"Он выскочил из вертолета, обнялся со всеми бойцами. Для своих лет он молодо выглядел. Я тогда подумал, что вот хороший образец для наших толстопузых генералов", - рассказывал Гай.

Я слушала его и плакала. Сергей Кульчицкий, с которым я не была знакома, стал мне в тот день родным.

Мне кажется, что именно в этот день каждым своим нервом, каждой клеточкой я поняла, что в стране идет война.

Я впервые написала некролог – Полк признал своего генерала.

Анастасия Рингис
29 травня. Збито український вертоліт
генерал Кульчицкий. Фото Юрия Касьянова

Початок липня. Я сиджу в кафе московського аеропорту Шереметьєво, чекаючи на пересадку до Києва. Поруч зі мною Мелані Бачина, журналіст томського телеканалу Тв2 – того самого, який нещодавно показав процес організованої відправки російських найманців на Донбас і який зараз знаходиться на грані закриття через "поддержку украинского фашизма". Мелані чекає на пересадку до Томська.

Ми обговорюємо російську пропаганду, яка вже давно стала основним способом спілкування російської влади як зі своїм народом, так і з рештою світу. Мелані описує розмову двох чоловіків, свідком якої вона стала нещодавно — один намагався пояснити, що більшість повідомлень у російських ЗМІ про Україну — брехня, але інший відповідав на все єдиним залізним аргументом: "но я же вижу!"

Саме в цей момент я усвідомив для себе один з основних прийомів, який використовує пропаганда: людям досить показати будь-яку маячню — більшість повірить, не задумуючись.

Автор залізного аргументу бачив, як у Львові живцем спалювали "беркутовців", які не стали на бік Майдану. Він бачив, як обмальовані свастикою українські танки ще весною входили в Донецьк. Він бачив фотографії десятків вбитих українськими фашистами дітей на Донбасі і він навіть не припустив, що ці фото могли бути зняти в Сирії чи Афганістані.

Невдовзі він побачить, як український винищувач зіб'є малайзійський "Боїнг", а українські військові розіпнуть хлопчика у Слов'янську.

Після цього він, з великою долею ймовірності, візьме в руки автомат і поїде захищати ДНР і ЛНР від божевільної київської хунти.

Я впевнений, що не "Іскандери", не "Гради" і не автомати Калашникова є головною зброєю у нинішній війні. Нею є сповнені праведного гніву інформаційні сюжети, покликані защитить Русский мир от загнивающего Запада, пытающегося поссорить братские народы.

А найжорстокішими солдатами є тендітні дівчата-журналістки, готові свідомо брехати заради досягнення цієї святої мети.

Для мене значна частина цього року минула в боротьбі з брехнею в ЗМІ. Протягом багатьох місяців я з колегами багато годин на день моніторив пропаганду, і подавав читачам її аргументоване заперечення. Створений нами проект Стопфейк працює і досі.

Кілька днів тому мені написав мій однокласник Женя. Ми виросли разом на Прикарпатті, Женя відслужив в українській армії, після чого перебрався до Росії.

Розпитавши «за жизнь», Женя сказав мені, що був на Донбасі. Під Іловайськом. Воював проти укропів.

Женя сказав, що бачив там фашистів. Що Путін там ні до чого. А вся проблема у тому, що ми не хочемо зрозуміти – вільні і горді люди Донбасу не хочуть у прокляту Європу. Вони ж знають, як там погано. Вони це бачать.

Олег Шанковський
Війна на Сході

Про збитий пасажирський боїнг Малазійських авіаліній я дізналася випадково. У мережах з'явилася інформація, що збито черговий український військовий літак десь над Торезом. Я почала перевіряти цю інформацію. І тут співрозмовник мені сказав, що насправді терористи збили цивільний літак над Грабово.

Це було близько 16:50, за півгодини після катастрофи. Джерело було дуже надійне, але я сумнівалася. Писати таку новину, маючи лише одне джерело інформарції? Я намагалася знайти підтвердження.

Дзвонила в Державну авіаційну службу, Украерорух. З n-ної спроби додзвонилася. Там мені сказали, що "знають про цю ситуацію", тобто фактично підтвердили.

Я перевірила сайти, які відстежують рух літаків. На них був єдиний рейс, який вже певний час не рухався з місця - MH-17 "завис" над Донецькою областю. Тоді я зрозуміла, що це правда, і поставила новину ...

Оксана Коваленко
17 липня. Збитий Боїнг
У цей день на УП 10 млн читачів


- Тата, привет. Исправь в тексте, пожалуйста. У вас написано, Что Леха пропал без вести. Нашли мы Леху… Похоронили уже.

* * *

Мы с Оксаной Коваленко ехали в машине к волонтеру Лесе Литвиновой взять теплые вещи для женщины из Луганска, которая очень стеснялась, но все-таки согласилась принять помощь, когда позвонил мой одноклассник.

- Ты знаешь, что Шамрай наш на войну уходит? Вы же там вроде помогаете военным, ты позвони ему, может нужно что?

Шамрай? Наш Шамрай? С которым мы сидели за одной партой и получали бесконечные замечания за болтовню? Наивный большеглазый Шамрай?

Мы практически не общались после школы. Я знала, что он женился на девочке из параллельного класса и у них трое детей. А в памяти остался мальчик с генетически встроенными понятиями чести и достоинства, идеалист, немножко рыцарь. Потом я слышала, что у него, уже взрослого, возникли увлечения гонками, стрельбой и прочими мужскими штуками.

В общем,логично, что именно через него война подошла ко мне вплотную.

Кладу трубку. Оксана переспрашивает

-Юра Шамрай? Как зовут маму? А папу? Через некоторое время и количество звонков выясняем, что Юрина семья - близкие друзья семьи Ксюши. Что знакомы с детства, что все друг о друге знают. Ксюшин папа – Юркин декан, а бабушка Юры, которая работает врачом, была наставником Ксюшиной сестры.

Встречаемся на следующий день. Мы с Ксюшей и Шамрай с лучшим другом-напарником Лехой. Не изменился. Большеглазый, наивный. Леха под стать: вместе гоняли в клубе БМВ, вместе прошли Майдан, вместе решили добровольцами...

А потом был пост Юриной жены в ФБ. «Сообщение от Юры: В окружении. Пока все ок».

Я уже знала об Иловайском котле.

Уже были посты Семенченко, бездействие командования, дезертирство некоторых украинских частей, пикеты солдатских матерей… Но еще не было гуманитарного коридора, расстрела украинских военных, сотен погибших и пропавших без вести...

Юрка вышел, и Оксана записала с ним интервью. Он просто рассказывал. Очень повествовательно, без драматизма, даже прозаически. До мурашек буднично о страшном. И это был рассказ совсем другого человека.

Я не говорила с ним. Мне было страшно. Я не понимала, как мальчик, с которым я сидела за одной партой, мог оказаться так близко к войне и смерти. Боялась, что услышу его другого –взрослого. Боялась, что мне придется безвозвратно повзрослеть с ним, потому что в нем прошита я - семилетняя

Но он позвонил.

Позвонил потому, что друг его Леха из окружения не вышел. И когда писали текст, он был без вести пропавшим, и Юрка все как-то рассеяно недоумевал, как так вышло, почему же тот не заскочил в машину, как искать...

А к тому моменту, когда материал опубликовали, оказалось, что лучшего Юркиного друга уже похоронили.

- Нашли местные жители. Вообще на другом конце села. Значит, еще повоевал, сказал другой – взрослый Юра…

У меня стало очень горько в горле. Было ощущение, что его боль вошла в меня через это горькое горло и застряла где-то внизу спины, заныла. И что это навсегда.

Я правила текст, и понимала, что Иловайский котел для меня – никакая не военная операция, не окружение, не история героизма и трусости, не Муженко и Корбан, не вылезший в топ Семенченко, не русские танки, вдовы, дети-сироты, инвалиды, не преступное поведение штаба. Не вопросы журналистской этики: что важнее на войне правда или цензура, не восхищение нашими солдатами и восторг от того, что рождается что-то великое.

Все то, что казалось мне таким важным позавчера, когда я читала Оксанино интервью с Юрой.

Иловайский котел - это Юркина боль, заместившая во мне меня-девочку. И еще Леха, который почему-то не заскочил в машину.

И горло, в котором становится горько каждый раз, когда слышу «Иловайск».

Тата Воронова
Кінець серпня. Іловайський котел
У цей день на УП 10 млн читачів


Это должен был быть первый репортаж для «Украинской правды», куда я пришла работать за три дня до парламентских выборов.

Помню, что волновалась как перед самым первым текстом в журналистике. Когда переписываешь его несколько раз.

Это были мои вторые парламентские выборы. Журналисты всегда стараются попасть в штабы к лидерам гонки. Обычно в штабах ночью кипит жизнь и спикеры разговорчивы как никогда.

Помню, на парламентских выборах 2012 года все шли в штаб «Партии регионов» в гостиницу «Интерконтиненталь» которую Анна Герман прозвала счастливым для Партии регионов местом, чтобы поймать труднодоступных на тот момент Бориса Колесникова или Александра Ефремова или Андрея Клюева.

Теперь штаб бывших регионалов – «Оппозиционного блока» – был неинтересен журналистам. Новая локация власти – «Мыстецький арсенал» где располагался штаб Порошенко на президентских выборах, а штаб его партии – на парламентских.

В отличие от президентских выборов, где Порошенко удалось победить в первом туре, результаты его созданной за несколько месяцев до выборов партии «Блок Петра Порошенко» людей в штабе не радовали. Exit-poll’ы показывали 23% вместо ожидаемых 30%. На пятки наступал «Народный фронт» Арсения Яценюка, созданный на скорую руку – около 21%. Чуть позже Яценюк обгонит Порошенко. В этот раз в штабе не было привычной разговорчивости. Все старались не взболтнуть лишнего и убеждали, что это – победа. Хотя все понимали – это не тот результат, на который рассчитывали в БПП и рейтинги власти уже не те. Большинство присутствующих в штабе были склонны винить в таком результате давнего соратника Порошенко Игоря Грынива. Это он придумал лозунг «Жити по-новому» и ему приписывают идею технологии победы на президентских выборах в первом туре. Ближе к десяти вечера «Мыстецький арсенал» обходили сотрудники Госохраны с собаками. Верный признак скорого приезда Порошенко.

Он пытался быть веселым, отвечал на вопросы журналистов и обещал, что страна уже скоро получит парламентскую коалицию. Признаюсь, этот спич мы не слушали. В этот момент мы стояли в толпе с Юрием Луценко. На смартфоне он показывал фотографии своего старшего сына Саши в АТО. На тот момент Саша попал по ротации в Донецкий аэропорт. Было видно, что Луценко за него переживает, но очень гордится.

Тут стоит уйти от выборов и рассказать немного о Саше. В 2011 году, когда Луценко судили, мы были на одном из первых заседаний. У Луценко на тот момент очень болела спина. Усидеть на жесткой лавке в клетке было задачей не из легких. Многие журналисты запомнили невиданный на тот момент цинизм судей. Судья Вовк, вместо того, чтобы перенести заседание вдруг спросил: «Может вам массажиста пригласить». «Ты что, дурак»?!, - не выдержал Саша, стоявший возле меня. Там я его и запомнила. Но вернемся к выборам. Тогда в штабах уже задумывались над первыми конфигурациями в правительстве и первых контурах будущей коалиции. Но уже тогда было понятно, что конкуренции не избежать. «Пусть Юра Луценко со своими черновиками - филькиными грамотами идет куда подальше", - говорил Севе ( Севгиль Мусаева-Боровик –УП) один из соратников Яценюка – Наше главное условие – профессиональная команда. Так что никаких "любих друзив" Порошенко в новом правительстве не будет. Вот он хочет Домбровского на должность министра энергетики (соратник Порошенко, бывший глава Винницкой ОГА - УП). Он что-то понимает в энергетике? Ничего. Так что никакого Домбровского в Минэнерго мы не допустим». И таких примеров в тот вечер было множество.

В штабе БПП считали, что Яценюк выехал с результатом только за счет шантажа избирателей. Дескать, посмотрите, как была построена кампания – если не проголосуете – премьером будет не Яценюк. В штаб «Народного фронта» в гостинице «Киев» я попала уже за полночь – перед самым его закрытием.

В отличие от штаба БПП казалось, что фронтовики не верят в свою победу. В холе первого этажа мы встретили журналиста Сергея Высоцкого, которому досталось едва ли проходное 44 место в списке. Не веря своему счастью, он принимал поздравления от уже бывших коллег.

Это уже потом начнутся долги переговоры по созданию новой коалиции, формирование которой могло бы еще больше затянуться, если бы не ультиматум Джо Байдена. И голосование за новое правительство с несуществующей должностью министра информационной политикой, на которую назначили кума президента Юрия Стеця. И принятие бюджета, которого никто из членов коалиции не видел.

Мария Жартовская
парламентські вибори