«ГОРІВ
НЕ БЛОК».
ЕКОПРОТЕСТИ ПІСЛЯ ЧОРНОБИЛЯ
Аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася на території України, — найбільша ядерна катастрофа в історії людства за кількістю загиблих і постраждалих. Сьогодні її причинами вважають і неправильно спроектований реактор, і те, що персонал не проінформували про небезпеки, а головно, що в часи СРСР масштаби аварії приховувалося керівництвом — і станції, і країни.

Для світу Чорнобиль — уособлення крихкості довкілля, символ загрози, яку може заподіяти людська діяльність. Українцям і трагедія, і її замовчування показали вплив маловідомого поняття «екологія» на життя і те, наскільки радянська система це життя не цінувала.

Спершу в Києві, а потім по всій Україні чорнобильська катастрофа змусила людей почати виходити на перші екологічні мітинги і протести. Від Нетішина на Західній Україні, де мешканців лякала добудова нових блоків на Хмельницькій АЕС, до промислового Запоріжжя, де жителі вимагали зупинити шкідливі викиди коксохімічного заводу. Будівельники ставали активістами природоохоронних організацій, музейні працівники ночами клеїли запрошення на антиядерні пікети, студенти-екоанархісти вилазили на заводські труби і цілодобово страйкували - так в Україні зароджувався екологічний рух.

Лабораторія журналістики суспільного інітересу зібрала, а "Українська Правда" публікує фото, відео- та аудіо хроніку виникнення екосвідомості українців та їх боротьби за права на безпечне довкілля на зламі 80-90-х років.
26 квітня 1986 року.
Через вибух на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції в атмосферу вирвалась хмара радіоактивного пилу. Вітер поніс її на північний захід, тож через аварію постраждало багато країн. Найбільше – Україна з Білоруссю.
27 квітня 1986 року. Співробітники Форсмаркської АЕС (1100 км від місця аварії) у Швеції зафіксували на одязі радіоактивні частинки і не знайшовши витоків радіації на самій АЕС, повідомили, що у західній частині СРСР виникла ядерна проблема.
Почалася евакуація жителів міста Прип'ять. Як захиститися від радіоактивного опромінення їм не пояснювали.
28 квітня 1986 року.
Евакуацію міста Прип'ять майже завершили. Більше 44,5 тисяч людей вивезли в Іванківський та Поліський райони Київської області. Майже 1000 людей виїхали до родичів та знайомих в інші регіони. У місті залишилося близько 5000 людей для проведення невідкладних робіт.
На радянському телебаченні зробили перше офіційне повідомлення про аварію.
1 травня 1986 року.
У Києві та інших містах СРСР пройшли демонстрації, присвячені Дню міжнародної солідарності трудящих.
За два дні завершилася евакуація населення 10-кілометрової зони. А ще за три — 30-кілометрової.
АВАРІЯ
у стільки разів зросла кількість самогубств.
600 000
людей ліквідовували наслідки аварії.
364 000
ліквідаторів були з України.
4 000 000
стільки українців були опромінені. Зросла кількість випадків захворювання на рак щитоподібної залози, лейкемію.
36%
у такої кількості українців поширилися психічні розлади, переважно депресію.
20
10
днів тривала пожежа на атомній станції.
* Дані Чорнобильского центру
у стільки разів зросла кількість самогубств.
600 000
людей ліквідовували наслідки аварії.
364 000
ліквідаторів були з України.
4 000 000
стільки українців були опромінені. Зросла кількість випадків захворювання на рак щитоподібної залози, лейкемію.
36%
у такої кількості українців поширилися психічні розлади, переважно депресію.
20
10
днів тривала пожежа на атомній станції.
* Дані Чорнобильского центру
Коли я народжувала — це був серпень 1986 року, то в нашому пологовому будинку в окремому відділенні народжували жінки з Чорнобильської зони. На ранньому терміні вагітності їм рекомендували зробити аборт. Усвідомлювали, що краще так, ніж народити хвору дитину або з серйозною патологією.
Інна Чернявська-Набока
учасниця першої античорнобильської демонстрації у Києві
Аварія вплинула на здоров'я та народжуваність. Діти, які були опромінені та мешкали в радіоактивно забруднених регіонах частіше хворіли на рак щитоподібної залози, деякі малі проблеми з фізичним розвитком та психікою.

У народжених між 26 квітня 1986 року та 26 лютого 1987 року, опромінених внутрішньоутробно, виявляли більше захворювань нервової системи і психічних розладів. Народжуваність знизилася, збільшилася кількість ускладнень вагітності.

Лікарі пропонували жінкам робити аборти, проте не казали, що це пов'язано саме із радіацією.
Частини територій України, Білорусі та Росії були радіоактивно забруднені, проте правду про рівень небезпеки влада приховувала, а належної інформації про те, як себе захистити — не надавала.
1 травня 1986 року у Києві та інших містах СРСР пройшли демонстрації, присвячені Дню міжнародної солідарності трудящих.
Я взяв старшу доньку на плечі і ми пішли на першотравневу демонстрацію. Там я відчув, що люди незадоволені. Ми йшли й кричали якісь кричалки, гасла, раділи, але вже не було отого настрою. Всі намагалися якомога швидше побігти додому.
Юрій Самойленко
голова асоціації «Зелений Світ», Київ
9 травня, побачивши, як радянська номенклатура вивозить з Києва рідних, Юрій Самойленко вирішив вивезти дітей до батьків дружини у Воронезьку область: «Раніше як таких кордонів не було, але на межі Харківської та Бєлгородської областей нас зупинили й з дозиметром все обміряли. А я, коли їздив по Києву, уже нахапався тієї радіації, тож нас не пустили. Я знав, де там є озера, ми поїхали й помили добре машину. З дружиною сіли назад, і на цей раз дозиметричний контроль нас пропустив. Уже з того часу я розумів, що нам говорять неправду».
Ми пішли по дитячим садкам роздавати аурум йод, таблетки. Ми скупили все, що можливо було. Хтось брав, хтось ні. В один дитсадок викликали міліцію. Міліціонер почав питати, що це таке. Він сам зацікавився, що треба це пити.
Віктор Хазан
фізик, еколог та учасник «Зеленого світу» з Дніпра
У перші дні після аварії джерелами інформації про катастрофу стали «голоси» — закордонні радіостанції «Голос Америки» та «Радіо Свобода».
Щоб захиститися від радіації українці мили підлогу й вікна, провітрювали кімнати, завішували вікна марлею та залишали взуття на сходовій клітці.
Якщо незнайома людина в Острозі продає гриби, то не брали, бо та людина могла їх привезти з Полісся. Там вони великі, гарні ті гриби. Так само й ягоди, якщо з Полісся були привезені. Ми розуміли, що їх не варто купувати, бо вони заражені. Або, коли ліс привозили на будівництво, то ми теж намагалися прослідкувати звідки він — місцевий чи з Полісся, буде він «фонити» чи ні.
Микола Бендюк
учасник антиядерних акцій на Хмельниччині
Навіть дітям давали пити червоне вино — вважалося, що алкоголь допомагає виводити з організму радіонукліди. А молоко, за чутками, допомагало вивести стронцій.
Микола Бендюк згадує, як після Чорнобильської аварії люди почали ховати дітей від дощів, які вважали «кислотними», адже якщо хмара йшла зі сторони Чорнобильської зони, то могла бути радіоактивною.
На другі роковини Чорнобильської катастрофи, 26 квітня 1988 року, у Києві відбулася перша несанкціонована екологічна демонстрація. Близько сотні людей вийшли на площу Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності) й вимагали зупинити роботу ЧАЕС, провести відкрите розслідування аварії та заборонити будівництво нових атомних станцій.
НЕ ДОЗВОЛИМО!
Були заздалегідь завезені на Майдан і міліція, і «гебісти», і так звані дружинники. Ми пояснювали людям, що ми за без'ядерну Україну, екологічну безпеку, що нічого, так би мовити, поганого. Але десь під кінець уже забрали абсолютну більшість людей, і нас на цьому дерев'яному подіумі лишилося чотири жінки.
Інна Чернявська-Набока
учасниця першої античорнобильської демонстрації у Києві
Серед гасел демонстрації: «Геть АЕС з України» та «Промисловість, землю, воду — під екологічний контроль». Учасників відразу затримала міліція.
Вже за рік подібний мітинг проходить на стадіоні «Динамо» (нині стадіон імені Лобановського) — в ньому бере участь близько 10 тисяч киян.
Вирішили в Чигирині побудувати наступну атомну електростанцію — ми зорганізувалися, пікетували, і вони зрозуміли, що техніку туди не можуть завезти. Вирішили: "Добре, ми в Криму побудуємо". А там була організація «Екологія і світ». Пікетуємо там, збираємо 350 тисяч підписів кримчан — і там заборонили будівництво.
Юрій Самойленко
голова екоасоціації «Зелений світ»
Українські екологи, письменники, науковці та творча молодь заснували екологічну асоціацію «Зелений світ». Все починалося з дискусій щодо того, як боротися з наслідками аварії, проте згодом коло питань розширилося. Юрій Самойленко за освітою будівельник, працював у Київському комітеті народного контролю. Там дізнався про аварію на ЧАЕС і долучився до екологічного руху.

«Зелений світ» організовував пікети проти будівництва атомних електростанцій, радіолокаційної станції біля Мукачева, завозу з-за кордону шкідливих відходів в Україну.
Грудень 1987-го
«Зелений світ» зареєстрували в комітеті по охороні природи.
Асоціація швидко обросла обласними та районними осередками.
1989 рік
«Зелений світ» почав незалежне громадське розслідування причин та наслідків Чорнобильської катастрофи.
1990 рік
Учасники «Зеленого світу» сформували кілька політичних партій, зокрема були членами Народного руху України та Партії зелених. «Зелені» депутати пройшли до місцевих рад та Верховної Ради СРСР, а згодом і до Верховної Ради України.
Протягом 1990-х протестний запал «Зеленого світу» згасає. Основна причина, за словами Самойленка, — погіршення економічного стану українців. На додачу найактивніші учасники асоціації розійшлися по політичних партіях.
Проте екологічними проблемами активно перейнялися люди в різних куточках країни. Часто це стосувалося довкілля у власному місті чи регіоні.
«ХАЙ ЖИВЕ КПРС НА ЧОРНОБИЛЬСЬКІЙ АЕС»
Ми розуміли, що жити без атомної станції місто не може. Але сумніви почали з'являтися. Блок запустили наприкінці 1987-го. Запрацюав він у 1988-му. Людей почало насторожувати те, що за рік було десь 63 зупинки роботи АЕС. Не планових. Спеціалісти казали, що таке буває у перший рік роботи.
Микола Руцький
учасник екопротестів у Нетішині (1989-1990), працював у музеї
Однак після запуску першого блоку з'явився макет, на якому йшлося про шість блоків Хмельницької АЕС. Окрім небезпеки, пов'язаної із радіацією, місцевих турбував можливий парниковий ефект — чи витримає їхнє водосховище роботу шести одночасно працюючих енергоблоків.
20 грудня 1989 року
Відбувся перший пікет у Нетішині. На нього приїхала невелика група — чоловік 50 з сусідніх Здолбунова й Шепетівки. Нетішинців на цьому пікеті не було, каже Микола Руцький — їх вчасно не попередили. Сам він на той час працював у музеї.
Уже після трагедії на ЧАЕС у Нетішині запустили перший блок Хмельницької атомної електростанції. Другий — планували відкрити на початку 1990-х. А всього за проектом блоків мало бути чотири.
1987 рік
Ми розуміли, що жити без атомної станції місто не може. Але сумніви почали з'являтися. Блок запустили в кінці 1987-го. Запрацюав він у 1988-му. Людей почало насторожувати те, що упродовж року було десь 63 зупинки роботи станції. Не планові. Спеціалісти казали, що таке буває у перший рік роботи.
Микола Руцький
учасник екопротестів у Нетішині (1989-1990)
Однак після запуску першого блоку з'явився макет, на якому були зобрежені вже шість блоків. Окрім небезпеки, пов'язаної із радіацією, місцевих турбував можливий парниковий ефект — чи витримає їхнє водосховище роботу 6 блоків одночасно.
20 грудня 1989 року
Відбувся перший пікет у Нетішині. На нього приїхала невелика група — чоловік 50 з сусідніх Здолбунова й Шепетівки.
Нетішинців на цьому пікеті не було, каже Микола Руцький — їх вчасно не попередили. Сам він на той час працював у музеї.
Уже після трагедії на ЧАЕС у Нетішині запустили перший блок Хмельницької атомної електростанції. Другий планували відкрити на початку 1990-х. А всього за проєктом блоків мало бути чотири.
1987 рік
27 серпня 1989 року
Я сказав міліції, що буду відповідальним. Ми рушили пішки до Нетішина. Коли зайшли у місто, побачили жовто-блакитні прапори. Місцеві зупинялися. Різна реакція була. Деякі вигукували «Слава Україні», хтось свистів, танцював.
Ми з Руцьким працювали в музеї. Друкували там через кальку якісь листівки, і потім вночі їх клеїли по стовпах. Нас дуже швидко вичисляло КДБ, пісочили, забороняли нам підходити до друкарських машинок.
Наступний пікет у Нетішині. Організатори розіслали повідомлення у найближчі південні райони Рівненської області: Здолбунів, Острог, Дубно, Корець, Гоща. 27 серпня кілька сотень людей з'їхалося на станцію Кривин — це 5 км від Нетішина.
Рух із станції заблокувала сотня міліціонерів із щитами.
Іван Демянюк
учасник екопротестів у Нетішині (1989-1990), працював у школі
Микола Бендюк
учасник екопротестів у Нетішині (1989-1990), працював у музеї
Міліція охороняла і вхід до стадіону в Нетішині, де мав пройти пікет. Колона мітингувальників прорвалася через турнікети.
Ми з Руцьким працювали в музеї. Друкували там через кальку якісь листівки, і потім вночі їх клеїли по стовпах. Нас дуже швидко вичисляло КДБ, пісочили, забороняли нам підходити до друкарських машинок.
Я сказав міліції, що буду відповідальним. Ми рушили пішки до Нетішина. Коли зайшли у місто, побачили жовто-блакитні прапори. Місцеві зупинялися. Різна реакція була. Деякі вигукували «Слава Україні», хтось свистів, танцював.
Микола Бендюк
учасник екопротестів у Нетішині (1989-1990), працював у музеї
Іван Демянюк
учасник екопротестів у Нетішині (1989-1990), працював у школі
Хмельницька обласна рада проголосувала за мораторій на будівництво решти енергоблоків атомної станції. Але будівництво продовжилося.
6 квітня 1990 року
Почалося пікетування Хмельницької АЕС. Вісім тисяч людей — представники волинської, львівської, вінницької, київської та інших областей.
За декілька днів черговий мітинг збирається і у Нетішині.
20 травня 1990 року
Директори шести АЕС України звернулися до керівництва СРСР і України з відкритим листом: пікети загрожують безпеці, якщо мітингарі увірвуться на станцію, може статися чергова катастрофа.
Липень 1990 року
Влада не йшла на контакт. Не хотіла навіть обговорювати цю тему. Тема екологічної безпеки стала надзвичайно актуальною, коли у нас в області зросла кількість онкохвороб. Діти стали масово хворіти. І на уроках втрачали свідомість. Це поширювалися такі чутки.
Після і МАГАТЕ зайшло сюди, й контроль став більший, спеціалісти почали розказувати наскільки це небезпечно, що це є інший тип блоку, не такий як на Чорнобильській АЕС. Тобто, заспокоїли. А найбільше говорили, що електрика дорога, а тут є атомна станція, яка її виробляє. Люди втомилися боротися з ефемерною радіацією.
Протестувальники поставили біля Хмельницької атомної станції намети.
Іван Демянюк
учасник екопротестів у Нетішині (1989-1990), працював у школі
Микола Бендюк
учасник екопротестів у Нетішині (1989-1990), працював у музеї
Верховна Рада України достроково зняла мораторій на будівництво нових атомних електростанцій.
Другий ядерний реактор на Хмельницькій АЕС підключили у 2004 році.
2 серпня 1990 року
Верховна Рада УРСР вводить п'ятирічний мораторій на будівництво нових блоків. Атомники заявляють, що хочуть довести другий блок Хмельницької АЕС до гарячої обкатки та його законсервувати. Наступного дня протестувальники блокують вхід до станції. Врешті будівництво на АЕС у Нетішині зупинилося.
1993 рік
Влада не йшла на контакт. Не хотіла навіть обговорювати цю тему. Тема екологічної безпеки стала надзвичайно актуальною, коли у нас в області зросла кількість онкохвороб. Діти стали масово хворіти. І на уроках втрачали свідомість. Це поширювалися такі чутки.
Іван Демянюк
учасник екопротестів у Нетішині (1989-1990), працював у школі
Після і МАГАТЕ зайшло сюди, й контроль став більший, спеціалісти почали розказувати наскільки це небезпечно, що це є інший тип блоку, не такий як на Чорнобильській АЕС. Тобто, заспокоїли. А найбільше говорили, що електрика дорога, а тут є атомна станція, яка її виробляє. Люди втомилися боротися з ефемерною радіацією.
Микола Бендюк
учасник екопротестів у Нетішині (1989-1990), працював у музеї
ТРУБИ «КОКСОХІМУ»
У російському Нижньому Новгороді (тоді ще — місто Горький) на другому з'їзді Асоціації руху анархістів два делегати від Запоріжжя запропонували провести акцію протесту проти Запорізької АЕС у місті Енергодар.
1 травня 1991 року
Тож улітку 1991 року до Запорізької області з'їхалися анархісти з різних міст колишнього СРСР — Саратова, Москви, Дніпра тощо.
Але в Енергодарі вони вирішили переключитися на Запоріжжя.
Тоді у цьому одному з найбільших промислових центрів Радянського Союзу розташовувалися 176 підприємств, переважно чорної та кольорової металургії. А це викиди пилу, сірки, бензоперену та інших шкідливі речовини в атмосферу міста.
Активісти вирішили сконцентруватися на Запорізькому коксохімічному заводі. Коксохімічне виробництво шкідливе саме по собі, а цей завод ще працював за старими технологіями.
Звечора ти бачив, як йде прекрасний лапатий сніг, вранці прокидаєшся, відкриваєш віконце, а у тебе на підвіконні все чорне.
Олександр Лазутін
учасник анархоекологічного табору в Запоріжжі, працював у театрі
Анархісти встановили наметове містечко на площі Діагональній — круглій ділянці посеред запорізької промзони, повз яку трамваї везли робочих на зміни.
Вони вимагали закрити Коксохім на реконструкцію та зберегти зарплату працівникам.
Щоранку мешканці табору розділялися на групи та їхали в різні райони Запоріжжя роздавати листівки і спілкувалися з перехожими. Радянська пропаганда запевняла, що активісти — нероби, наркомани, агенти ЦРУ та Моссаду, які хочуть залишити робочих без зарплат.
1 липня 1991-го
За кілька тижнів обласна влада пообіцяла закрити завод на реконструкцію. Проте обіцянку не виконала.
Анархісти вирішили діяти радикальніше — залізти на труби Коксохіму.
19 липня 1991-го о 4 ранку вісім людей з табору, зокрема і Надія Шевченко, потрапили на територію Коксохіму та вилізли на майданчики, що розташовувалися довкола заводських труб. Попри очікування активістів, роботу цеху не зупинили, і з труб продовжувалися викиди.
За технікою безпеки мали вимкнути коксову батарею. Тобто, зупинити цех. Тоді чомусь так казали. А якщо ввімкнути її потім — злипнеться кокс. Була у нас така наївна версія.
Надія Шевченко
учасниця анархоекологічного табору в Запоріжжі, була студенткою
Грудень 1987-го
Активісти прожили на трубах 11 днів, навіть спали там, а все необхідне підіймали мотузками. Звішували з труб величезні плакати з написами «Fuck off» і «Стоп». Влада знову пообіцяла зупинити завод, і знову цього не зробила.
Учасники акції вирішили прикувати себе наручниками до поручнів труб і не сходити звідти, поки їх вимоги не виконають. Наскільки я пам'ятаю, приковувати не довелося, тому що ніхто не поліз їх знімати.
Олександр Лазутін
учасник анархоекологічного табору в Запоріжжі, працював у театрі
За технікою безпеки мали вимкнути коксову батарею. Тобто, зупинити цех. Тоді чомусь так казали. А якщо ввімкнути її потім — злипнеться кокс. Була у нас така наївна версія.
Надія Шевченко
учасниця анархоекологічного табору в Запоріжжі, була студенткою
Учасники акції вирішили прикувати себе наручниками до поручнів цих труб і не сходити звідти, поки їх вимоги не будуть виконані. Наскільки я пам'ятаю, приковувати не довелося, тому що ніхто туди не поліз їх знімати.
Олександр Лазутін
учасник анархоекологічного табору в Запоріжжі, працював у театрі
Розрахунок був на те, що нас штурмуватиме ОМОН, а ми будемо відстрілюватися брансбойтами. Силовики увірвалися до нас через дах. У касках, зі щитами. Витягали нас звідти досить довго.
Олександр Лазутін
учасник анархоекологічного табору в Запоріжжі, працював у театрі
Поки активісти жили на трубах, влада міста доручила керівництву заводу зупинити один з цехів. Тож протестувальники спустилися. Але цех так і продовжив працювати. Тож 5-го серпня кілька десятків людей — мешканці табору та запорожці, переважно дорослі жінки та старшокласники, зайшли у приміщення заводоуправління «Коксохіму», прогнали вахтерів та забарикадувалися.
Більшу частину протестувальників відвезли до міліції, де викликали до них психіатра. Той діагностував всім акцентуацію особистості.
Це загострило пристрасті. У мене було відчуття, що крикни у натовпі: «Наших б'ють», і всі підуть штурмувати, громити цих товстих «КПРСівських» начальників.
Анатолій Дубовик
учасник анархоекологічного табору в Запоріжжі, був студентом
Учасники акції розбили новий табір перед будівлею обласного виконкому. І оголосили голодування. До вимоги зупинити завод на реконструкцію додалася вимога звільнити заарештованих товаришів, проти яких завели кримінальну справу через захоплення адмінбудівлі.

Запоріжці справді стали підтримувати протестувальників активніше — на площі постійно перебували близько десяти тисяч жителів міста. Люди в козацьких костюмах з хоругвами заявили, що охоронятимуть табір. Лунав тоді й гімн «Ще не вмерла України» — на той час ще неофіційний. Виконкомівське керівництво вмовляло активістів припинити голодування.
На мітинг приїхав прокурор Запорізької області. Він заявив, що кримінальну справу припинили та пообіцяв виконати решту вимог. Заарештованих звільнили. За кілька днів табір роз'їхався. За 10 днів було проголошено Незалежність України.
Головним було не стільки конкретна проблема «Коксохіма», скільки спроба показати людям, що об'єднавшись можна вирішити все.
Це загострило пристрасті. У мене було відчуття, що крикни у натовпі: «Наших б'ють», і всі підуть штурмувати, громити цих товстих «КПРСівських» начальників.
Головним було не стільки конкретна проблема «Коксохіма», скільки спроба показати людям, що об'єднавшись можна вирішити все.
Після катастрофи на Чорнобильскій АЕС українці усвідомили те, як сильно стан довкілля впливає на майбутнє. Екологія перестала бути чимось абстрактним. Та переважно йшлося про турботу про здоров'я своєї родини. В умовах економічної кризи було вже не до боротьби за чисте повітря чи проти атомної енергетики. У 1993-му році Верховна Рада вже незалежної України скасувала мораторій на будівництво нових атомних станцій. Більшість підприємств-забруднювачів залишалися найбільшими роботодавцями.
Екологічний рух в Україні почався з кількох громадських об'єднань. Через 35 років після Чорнобильської катастрофи в Україні існує 400 екологічних громадських організацій. Віктор Хазан з Дніпра — один із засновників першої екоасоціації «Зелений світ». Екоактивістом став і його син Павло. У рідному місті разом з колегами Павло Хазан створив Центр екологічного моніторингу. Проект дозволяє перевіряти як багато в повітрі шкідливих речовин — діоксиду азоту, сірководню, монооксиду вуглецю, аміаку, пилу. Загалом у системі — 14 стаціонарних станцій у 7 містах Дніпропетровської області. Як це працює — дивіться у відео.
«Чорнобильський біосферний заповідник, мабуть, перший напрямок державної політики щодо Чорнобиля, спрямований не на подолання наслідків катастрофи, а на відновлення», — розповідає Денис Вишневський, завідувач наукового відділу заповідника. Цей заповідник у Зоні відчуження створили у 2016-му, щоб досліджувати природу. Рисі, олені та лосі, вовки, коні Пржевальського заселили простори, де людині ще жити неможливо. Але науковці кажуть, тваринам тут безпечно. Дивіться на день із життя природоохоронців у Зоні відчуження.
«ГОРІВ НЕ БЛОК».
Фільм, подкаст і спогади очевидців
Документальний фільм
Історію про виникнення екоруху та Чорнобильську катастрофу можна також подивитися у документальному фільмі «Горів не блок. Екопротести після Чорнобиля» та однойменному подкасті, який озвучила українська співачка ONUKA. Онлайн-прем'єра фільму відбулася 25 квітня на ютуб-каналі UA: ПЕРШИЙ, серія буде показана на регіональних телеканалах Суспільного 26 квітня о 20:00.
Подкаст
Епізод «Горів не блок. Екопротести після Чорнобиля» озвучила ONUKA. Її батько – ліквідатор. За фахом інженер-радіоелектронік. Разом з колегами він роз'єднував комутацію третього і четвертого енергоблоків Чорнобильської АЕС. Згодом персонал станції допоміг ONUKA знайти його особову справу. У графі «сім'я» було написано: Наталя, 1 рік. І вказана доза, про яку він не знав.
Жива історія - спогади очевидців
Трагедія на Чорнобильській АЕС торкнулася життя мільйонів українців. Це ліквідатори та їхні родини, жителі Прип'яті та зони відчуження, які стали переселенцями. Це також жителі містечок, де після Чорнобиля з'явили екологічні ініціативи. Це - спогади українців про катастрофу на ЧАЕС та участь в екологічних протестах того часу.
Над історією працювали:

Автори фільму і тексту: Сергій Захарченко, Ліза Сівєц
Режисерка: Анна Цигима
Авторки подкасту: Анастасія Коріновська, Оксана Олійник
Продюсерка: Вікторія Курчинська
Колажі: Дарія Давиденко
Дизайн та графіка: Антон Шишенок, Олексій Зайцев


Звукорежисерка: Вікторія Замша
Редактор: Влад Азаров
Мультимедіа продюсерка проекту: Тата Пеклун
Керівниця та головна редакторка проекту: Наталя Гуменюк
«НАШІ 30» — це 9 документальних фільмів, історичний подкаст та спеціальний інтерактивний простір «Дев'яності в Україні - https://90.in.ua», де зібрана фото- та відео хроніка, спогади та рефлексії громадян про великі події та явища початку 1990-х років, які викликають однаковий інтерес та об'єднують українців різних політичних поглядів. Документальний проект «НАШІ 30» зосереджує увагу на сюжетах про боротьбу за загальнолюдські, громадянські цінності та права людини.
«НАШІ 30» - це документальний мультимедіа проект Лабораторії журналістики суспільного інтересу для Суспільного мовника до 30-ї річниці Незалежності України про історію 1990-х років, розказану самими українцями. Cпогади та рефлексії громадян про ключові події 1990-х років, які викликають однаковий інтерес та об'єднують українців різних поглядів.
Створено командою Лабораторії журналістики суспільного інтересу в рамках мультимедіа проекту «НАШІ 30» до річниці Незалежності України про історію 90-х років, розказану самими українцями.
Створено за підтримки Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.