Марш на кухню… Команда чи заклик?
Така поміченість пов'язана навіть не з тим, що ці висловлювання прийшлися ледь не на 8 березня - день ритуального засвідчення поваги жінкам, а через неочікувану буквальну брутальність, до якої давно не вдавалися публічні політики, дбаючи, як-не-як, про дотримання хоч штучного, але слідування європейським стандартам і сучасним викликам.
Збентежена світова громадськість, отямившись від несподіванки та з'ясувавши, що це аж ніяк не брак перекладу, скористалась усіма перевагами публічної демократії і вустами речниці з питань України фракції "зелених" у Бундестагу Віоли фон Крамон-Таубадель висловила свій європейський погляд на проблему: "Для цивілізованого суспільства - це просто удар в обличчя".
Європейців схвилювало як швидко новообраний gрезидент та новопризначений уряд зріклися засадничих основ європейських стандартів та цінностей про що так багато говорили під час передвиборної кампанії. Вона дуже слушно зазначила, що у європейській країні глава уряду, який би дозволив собі висловлювання, що жінки непридатні проводити реформи, не мав би жодних шансів залишитись у політиці.
В Україні інша "політична кухня". На цій кухні вправно орудують переважно чоловіки, і коли жінкам натякають на місце на кухні, вони дуже добре розуміють про яку, власне, кухню йдеться і аж ніяк не вірять, що високо посадовець мав на увазі щось інше, ніж те, що він сказав.
Отже, якщо "марш на кухню" - це команда, то політичній команді, яка зараз при владі, потрібно дуже добре подумати, як вона буде виправдовуватись перед європейською та світовою спільнотою за подібну зміну курсу ґендерної політики, адже це абсолютно суперечить і міжнародним зобов'язанням країни, і національній Конституції та законодавству, і, нарешті, очікуванню громадян.
Бо якщо "марш на кухню" - це ще й заклик, то уявімо собі такий загальнонаціональний перформанс коли і справді жінки залишились на кухні.
Що відбулося б? Освіта, яка майже на 80% забезпечується працею жінок, на ранок зустрічала б дітей лише постаттю директора школи на порозі порожніх класів, а в дитсадках і директорів би забракло, медицина, де на ранок не було б не лише жодної няні, але й медсестри та більше ніж половини лікарів.
І навіть "свята святих" політичної служби - бюрократія, і та б залишила без робочих рук, бо ж на 75% складається з жінок - тих невидимих "гвинтиків" реформ, які, власне і забезпечать її впровадження своєю 18-тигодинною працею "без вихідних і проходних".
Як можна говорити про "суто жіноче" призначення жінки в країні, де вочевидь, чоловік (середній українець, а не середній олігарх) через мізерність зарплати просто не зможе без внеску жінки прогодувати родину?
Де кожна четверта жінка народжує дитину без чоловіка?
Де кількість розлучень наближається до рівня шлюбів, а кількість чоловіків, які після розлучення опікуються своїми дітьми незрівнянно менша за ту, які ухиляються навіть від символічної сплати аліментів?
Ще є можливість виправити справу. Не бездарними поясненнями прес-служб того, хто і що мав на увазі, коли і без пояснень все всім чудово зрозуміло. А пояснення лише переконують у тому, що таки правильно усе зрозуміли.
Виправити справу можна лише переступивши через свою обмеженість і зашореність, змінивши не лише формальне (на словах) ставлення до проблеми, а мобілізувавши політичну волю і практично довівши слідування європейським стандартам і нормам, відданість Конституції і слідування букві закону.
Хочеться вірити у те, що "Україна для людей" - це не лише передвиборчий заклик, а у те, що в Україні людиною є і жінка, і чоловік.
Тетяна Кондратюк, голова національної ради жінок України