Федеративна Республіка Україна: міф, утопія, провокація чи необхідність?
Сучасна надцентралізація державного управління, замкненого винятково на Київ, призводить до поважних похибок у функціонуванні політико-економічного організму. Проте й досі в Україні чомусь не втіленні в життя принципи якнайширшого місцевого самоврядування.
Попри те, що ідея федералізації України викликає поважні сумніви і у автора, спробуймо неупереджено поміркувати стосовно доречності перетворення унітарної України на Федеративну Республіку (ФРУ).
Наголошую: йдеться не стільки про конструювання/народження такого собі Союзу Земель, на кшталт Федеративної Республіки Німеччини, як про знаходження ефективних механізмів запровадження в Українській державі дієвих принципів самоврядування.
Можна твердити, що праобразом європейської федерації була Священна Римська Імперія. Це державне утворення впродовж восьми століть (до 1806 року) об'єднувало землі Центральної Європи - 410 держав і державок та 1415 лицарств-ріттершафтів (Ritterschaft), котрі тією чи іншою мірою вважали себе суверенними.
1513 року федеративне об'єднання з тринадцяти кантонів створила Швейцарія. Донині ця держава вважається матір'ю федералізму. Свого часу тринадцять колишніх колоній Англії також утворили федерацією, тим самим започаткувавши Сполучені Штати Америки. А власне концепцію федералізму вперше запропонував Шарль де Монтеск'є у творі "Про дух законів".
Нині федеративних держав у Європі небагато: Великобританія, Федеративна Республіка Німеччина, Австрійська федерація та Швейцарія. Відносно федеративний устрій мають Франція, Іспанія, Голландія, Російська Федерація.
Можливо, у перспективі, перетвориться на федерацію й Італія аби перешкодити ймовірному розпаду держави (відмінності між її регіонами разючі).
Інакше кажучи, нічого загрозливого, на перший погляд, ідея федералізації для України не несе. Тим паче, що ідея перетворення України в союз самоврядних земель-країв - не нова.
Писав про тридцять самоврядних одиниць Михайло Грушевський. Схилявся до ідеї федеративного устрою України Іван Франко. Члени Кирило-Мефодіївського братства також обмірковували федеративність України, уявляв її і Михайло Драгоманов.
Ідеолог українського монархізму В'ячеслав Липинський у "Листах до Братів Хліборобів" наводить основні причини української недержавності: географічне становище на битому шляху між Європою і Азією; зудар культур-суперників - південної візантійської та західної римської; брак етнічної гомогенності й розпорошеність на великій території.
Він пише:"...ріжниці між лівобережною Гетьманщиною і Слобожанщиною, Правобережжям, Запорожськими землями, Кубанню, Галичиною, Буковиною, Закарпатською Руссю і Кримом - настільки великі, що з ними всякий український політик-державник мусить дуже поважно рахуватись".
Ведучи мову про передумови соборності, Липинський застерігає: "Соборність може бути осягнена тільки гармонійним взаємним перехрещуванням двох сил: доосередкової сили - матеріяльно і морально авторитетної, єдиної і всенаціональної - центральної державної Влади, і відосередкової сили як найширших автономій поодиноких українських країв, спаяних в одну цілість цею сильною державною Владою".
1991 року Україна проголосила себе унітарною державою, але з політичних мотивів надала ("повернула") Кримській області автономію, тим самим порушивши вже задекларований унітарний статус. Так чи інакше, а крок до федеративності було зроблено.
Відтак у декого появляються простенькі, на перший погляд, запитання: чому не можна відмовитись від нинішнього поділу на області, що перешкоджає Українську державу перебудувати на федеративну - "Федеративну Республіку Україна" або "Союз Земель України"?
Мовляв, Київська, Чернігівська, Полтавська, Волинська і Подільська губернії у складі Російської імперії майже точно займали території колишніх князівств Київській Русі, а ще можна взяти до уваги існування коронних країв (коли частина Україна була в складі Автро-Угорської імперії).
А далі висуваються пропозиції щодо перетворенння Верховної Ради у двопалатний парламент (парламент ФРУ), який мав би складатися з нижньої палати - Сейму і верхньої палати Старійшин...
Але зупинімося. Бо надто вже просто виходить. Оглянімося назад. У червні 1991 року побачила світ стаття відомого українського історика Ярослава Дашкевича "Майбутня Україна: федералізація?".
Вона й сьогодні залишається актуальною. На мою думку, з деякими міркуваннями вченого доцільно ознайомитися. Отже, кілька розлогих цитат.
"Згідно зі старим римським правилом "кому на користь?" спробую відповісти на запитання кому потрібна федералізація чи регіоналізація України.
Найперше потрібна Москві, щоб:
1) не допустити до утворення в Україні єдиної соборної сили, здатної дати належну відсіч тоталітаризмові центру;
2) розколоти соборну Україну на сепаратні рухи, які проситимуть допомоги в центру і, при нагоді, воюватимуть між собою та (згідно з законами "нового" націоналізму - тут уже байдуже, українського чи російського) із сусідами через межу;
3) не допустити до інтегрування української нації, пропагуючи ідеї, що її субетноси (волиняки, закарпатці, буковинці, галичани, подоляки тощо) мають свої уявні окремі інтереси, які штовхають на шлях федералізації;
4) поділяючи Україну на "землі", не допустити до утворення міцного республіканського центру, а на наступному етапі підпорядкувати безпосередньо Москві, нівелюючи державну структуру й державні кордони України як цілого.
Все це згідно з загальнозрозумілим принципом, що покраяну на шматки колишню єдність знищити легше, ніж непокраяну єдність. Не підлягає сумніву, що жодна федералізована гола демократія утворити ефективний організований захист од чужого тоталітаризму не здатна.
Федералізація чи регіоналізація соборної України потрібна, по-друге, новонароджуваній псевдодемократичній номенклатурі, бо таким чином виникає можливість імітувати діяльність (що характерно для радянської бюрократії взагалі) в новостворюваних федеративних структурах...
До яких наслідків призведе й уже призводить поширення й реалізація ідей федералізації-регіоналізації України? Це:
1) знищення ідеї соборної України та ліквідація соборної Української держави, яка, зберігаючи єдність, могла б протистояти централізмові Москви;
2) припинення остаточної інтеграції української нації, розвиток відцентрових субетносів, увічнення категорій "галичан", "закарпатських русинів", "новоросів", "волиняків", утворення непереборних бар'єрів на шляху реасиміляції (повернення до українства) російськомовних українців;
3) збереження російських шовіністичних структур у Криму та в інших південно-східних регіонах, де буде закріплено переслідування української нації в її нібито власній українській державі (як це вже діється в кримській автономії); в цих автономних "землях" українці, зрештою, будуть зліквідовані як нація.
4) встановлення диктату економічно найсильнішого регіону (практично - Донкривбасу) над іншими, економічно слабшими, тобто закріплення в Україні ніким і нічим не контрольованого панування військово-промислового комплексу;
5) виникнення та зміцнення бюрократичної номенклатури федеративного рангу, яка всіма можливими засобами чинитиме опір можливій дефедералізації - якщо б колись здоровий політичний глузд узяв в Україні гору;
6) стимулювання фінансового краху, бо утримання додаткових і зайвих фіктивних автономно-федеративних структур ляже додатковим тягарем на українського платника податків.
Короткі висновки. Гасло федералізації висунули й підтримують у нас як політичне заклинання: або просто бездумно, що є великою політичною провиною в такий важкий для України час; або задля демагогії, без політичного обґрунтування, що є очевидно не меншою політичною провиною.
Або з провокаційною метою, щоб збуджувати відосередні тенденції, скеровані на розвал Української держави й чергове розчленування української нації.
Врешті, хочу поставити себе на позицію тих, що вважають себе демократами і, пропагуючи федералізацію України, нібито виконують свій демократичний обов'язок.
Найцікавіше й найпарадоксальніше, що за справжньої демократії, яка передбачає рівноправність усіх громадян, народів, націй, широке місцеве самоврядування, врешті, реалізацію всіх прав людини, забороняє будь-яку дискримінацію, жодна федералізація не потрібна - бо кого й від кого має захищати автономія, наділена якимись особливими територіальними правами?".
Як бачимо, професор Ярослав Дашкевич ще два десятиліття тому дав чітку відповідь на запитання кому на користь ідея федералізації України? То, може, наші політики таки візьмуть до уваги аргументи знаного вченого?
Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", для УП
