Окремі проблеми верховенства права в сучасній Україні
Нотатки на шпальтах круглого столу
Нещодавно в Києво-Могилянській Академії відбувся Круглий стіл на тему "Дотримання принципу "верховенства права" в діяльності Конституційного суду ". Дискусія зачепила найболючіші питання функціонування правової та політичної системи сучасної України.
Це й спонукало автора поділитися її змістом і деякими власними висновками.
Проблема дотримання, а точніше, реалізації конституційного принципу "верховенства права" у правовій і політичній системі нашої держави – варта того, щоб привернути до неї увагу наукової юридичної громадськості, політиків юристів-практиків, у першу чергу суддів (!), та небайдужих представників інститутів громадянського суспільства.
Для початку визначимось з розумінням самого поняття "верховенство права" та його характерних складових. Адже вживання цього словосполучення в риториці політиків, суддів і частини науковців частіше нагадує ритуальні заклинання, ніж реальне розуміння його змісту, і тим більше – дотримання.
Сьогодні частина юристів-науковців і політиків схиляється до того, щоб окреслити вичерпний перелік ознак принципу "верховенства права", включаючи визначення кола суб'єктів, органів, посадових осіб, яким було б надано повноважень застосовувати цей принцип – та закріпити це в спеціальному законі чи, навіть, Конституції України.
Обмеження переліку таких суб'єктів – Конституційний суд, ВСУ, Вищий спеціалізований суд, ВР, уряд і президент – частіше обґрунтовується тим, що всі інші суб'єкти, так би мовити, не маючи відповідної підготовки в сфері філософії права, розвиненого правового світогляду й здібностей до адекватного тлумачення правових норм і юридичних фактів, не зможуть "правильно" застосовувати цей принцип.
Інша точка зору, прихильником якої є й автор цих рядків, полягає в тому, що, з одного боку, сформулювати досконалу дефініцію "верховенства права" та вичерпно окреслити її складові – апріорі неможливо.
Це підтверджується світовим досвідом багаторічної діяльності органів конституційного контролю та судової влади в країнах із високо розвинутою правовою культурою суспільства й більш сталою правовою системою, наприклад, у ФРН, Франції, Італії, США тощо.
З іншого боку, підкреслюється, що принцип "верховенства права" повинен діяти на всіх рівнях суспільного й державного життя. Адже він, по-перше, є конституційним принципом, по-друге, вибірковість його реалізації в залежності від рівня застосування призведе не до розбудови правової демократичної держави, а до звуження й, навіть, знищення демократичних засад функціонування держави й суспільства.
На Круглому столі в цілому дійшли висновку, що сформулювати вичерпну дефініцію цього принципу дуже складно, якщо не сказати – неможливо. А от окреслити його фундаментальні ознаки – необхідно.
Така концептуальна конструкція "верховенства права" має бути розроблена в найкоротші терміни, та увійти, принаймні, в усі підручники з філософії та теорії права. А також знайти своє відображення в майбутній новій редакції Конституції, або ж у преамбулах конституційних законів та кодексів України.
Ще одна проблема в царині реалізації принципу "верховенства права" – сумнозвісні рішення Конституційного суду.
У першу чергу, це відміна політреформи, рішення щодо визнання права діючого на той час президента Кучми обиратися втретє, рішення щодо "нових можливостей" формування парламентської коаліції у ВР. До цього переліку, який свідчить по сумнівність адекватного застосування принципу "верховенства права", додамо ухвалу Конституційного суду з так званої "господарської справи" про спеціальний закон "Про приватизацію Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча".
Думки із цієї проблеми в науковому й політологічному середовищі розділилися.
Одні вважають що КС мав право ухвалювати зазначені рішення, інші – не мав. Ті, хто підтримують такі рішення – а вони становлять більшість науковців і політиків – аргументують свою позицію існуванням доцільності в збереженні політичної стабільності та необхідністю конституційного контролю за часто-густо недолугою діяльністю українського парламенту, особливо в частині недотримання процедури та підміни змісту окремих положень проголосованих законів.
Така аргументація має своє підґрунтя в реаліях сьогодення, але…
Чи може така позиція сприяти стратегічному напрямку розбудови правової та демократичної держави?!
Адже так ми консервуємо низький рівень політичної, та і юридичної, відповідальності представників усіх гілок державної влади за прийняті рішення. Точніше – формуємо безвідповідальну діяльність.
Наша біда – вкрай низький рівень довіри між людьми в суспільстві в цілому та в сфері державного управління особливо, який спонукає до створення абсурдних за своєї кількістю та функціями контролюючих механізмів та органів за правилом: "контроль над контролем" чи "нагляд над наглядом".
Це, у свою чергу, породжує відсутність розумної ініціативи, сміливості й мужності в прийнятті неординарних, але вкрай необхідних, державних рішень. Додайте до цього низький рівень професіоналізму й повну відсутність оптимальної кадрової політики в усіх її складових.
У кінцевому результаті – корупція на всіх рівнях і щаблях: "маємо те, що маємо…"
Особливої уваги суспільства й державних інституцій потребує розв'язання проблеми виконання судових рішень, зокрема, рішень КС.
Постають питання: повинні виконуватися положення тільки резолютивної частини рішення, чи й мотивувальної також? Якщо також і мотивувальної, то в якому обсязі: повністю чи частково?
По-перше, акти КС, не зважаючи на те, що в переважній більшості випадків вони стосуються функціонування політичної системи держави, не повинні носити політичний, тим більше "замовний" характер, а бути суто правовими.
По-друге, КС не має права перебирати на себе функції й повноваження інших гілок влади, а його правова позиція має бути виваженою з усіх точок зору, світоглядно та досконало обґрунтованою – адже його рішення не можуть бути оскаржені, є обов'язковими до виконання, і мають вирішальний вплив на всі сфери життя суспільства і держави.
Слід додати, що ці акти повинні нести тільки позитивний приклад виконання Конституції та законів, їхньої стабільності та єдності для всіх інших гілок влади.
Саме такий приклад формує правовий світогляд, правову свідомість. А в кінцевому результаті – правову культуру майбутніх правників, політиків і можновладців.
Проблемними являються й таки питання, як: абсолютизація в суспільній свідомості змісту термінів "соціальна справедливість", "незалежність", "соціальна рівність", "пропорційність"; класифікація законів на "конституційні" та "не конституційні", а також формування однозначних процедур ухвалення, скасування й внесення змін до них.
Також потребують однозначного тлумачення терміни "оприлюднення судового рішення" та механізм такого оприлюднення й набрання ним чинності; існуючі повноваження Верховного суду; формування кадрового складу судової гілки влади взагалі та Конституційного Суду, зокрема.
Нашій державі вкрай потрібен закон про "закони й законодавчу техніку". Він повинен передбачати всі можливі на сьогодні варіанти структури законодавчих актів і процедур їх ухвалення, скасування, внесення змін до них, відповідно до різних рівнів правового регулювання суспільних відносин.
Зі свого боку вважаю, що відсутність такого закону й неспроможність законодавців напрацювати відповідні положення – призводитиме до нових колізій, неузгодженостей і протиріч, та як наслідок, суспільно-політичних протистоянь і "боротьби" в усіх її формах і видах. Вулиця й площа – не кращий спосіб будувати правову й демократичну державу…
Окремо, на мій погляд, є сенс зупинитися на проблемі формування правової культури. Вона складається із правових знань, праворозуміння або правового світогляду та правової свідомості кожного.
Констатація того, що рівень такої культури залишається незадовільним, і це часто-густо пояснюється нашою "ментальністю, історією, традиціями" – не додає оптимізму щодо хоча б дотримання – я вже не кажу про "виконання"! – Конституції та її законів, включаючи принцип "верховенства права", у теперішній і майбутні часи нашого існування як самостійної держави.
Якщо сучасні політики, можновладці не усвідомлять, що однією з вагомих причин нашого "копирсання в багнюці" всіляких політичних та економічних негараздів є низький рівень правової культури навіть на найвищих щаблях державної влади, то годі сподіватися на "прориви назустріч людям", бажання "покращити життя вже сьогодні" та "досягнення європейських стандартів" у найближчий і далекій історичній перспективі.
Якщо ж зважити на те, що існуючі не розв'язані проблеми в царині правової системи держави не додають оптимізму молодим поколінням правників і політиків, то можна впевнено спрогнозувати подальше продукування в демократичному суспільстві юридичного невігластва, конформізму, корупції та нестабільності.
Правда, з нестабільністю можна швидко покінчити через недемократичний (вважайте – неконституційний) авторитаризм чи, навіть, "конституційний тоталітаризм"…
P.S. Можливо, є сенс розпочати більш широку громадську дискусію з окреслених та інших питань, сподіваючись на те що, ті, хто готує та ухвалює державні рішення, спроможуться почути тих, ким їм, завдячуючи долі, випало управляти.
Мета дискусії – пошук можливих шляхів розв'язання проблем, а не чергове "миття кісточок" та констатація того, що є, замість усвідомлення того, що має бути!
Володимир Сущенко, кандидат юридичних наук, доцент, завкафедрою конституційного та адміністративного права і процесу Миколаївського Чорноморського державного університету імені Петра Могили, спеціально для УП
