Велика Перемога: радянський націоналізм диктує правила
"Я пишаюсь подвигом воїнів-переможців!", – плакат-анонімка такого змісту висить над головною вулицею Чернівців, яка так і називається – Головна. Крім того, на плакаті присутня помаранчево-чорна стрічка, червоні гвоздики і орден з серпомолотом. Очевидно, саме вони й пишаються подвигом, більше нема кому.
Гадаю, за радянських часів такої відвертої халтури ніхто б не допустив – все-таки на плакаті з написом "я пишаюсь" має бути зображений той, хто пишається, або принаймні стояти його підпис.
Певне, причиною анонімності є те, що мало хто з чернівчан насправді пишається цим подвигом, та й взагалі, навряд чи має щодо того подвигу та всього із ним пов'язаного якихось гострих відчуттів.
Просто місцева влада вирішила вчергове продемонструвати, що в столиці Буковини, на відміну від сусідньої Галичини, тримають носа за вітром і готові підтримати ідеологічні апетити київського керівництва. А про справжню гордість чи пошану не йдеться ані в Чернівцях, ані у Львові, ані в Донецьку.
Що таке "Велика вітчизняна війна", "Армія-визволителька", "Велика Перемога"? Це такі ж позначки національної ідентичності, як і "Українська повстанська армія", "Визвольна боротьба 1918-21" і таке інше.
Просто в першому випадку йдеться про радянську націоналістичну ідентичність, а в другому – про українську націоналістичну. Так, радянський народ значною мірою був-таки сформований, як був сформований і радянський націоналізм. Його національною ідеєю було творення Всесвітньої держави робітників і селян (радянського народу) з неодмінним культом Героїв, пам’ятними датами та місцями.
У цій захоплюючій битві ідентичностей та націоналізмів більшості по цимбалах і справжня історія, і люди, які в цій історії воювали, виживали, вірили чи зраджували. У молодих поколінь відсутнє усвідомлення жахіть тоталітаризму, який і розв'язав Другу світову, вони бачать лише чергову награно-штучну постановку на тему "Червоне добро перемагає коричневе зло".
Якщо я скажу "Червона Армія була м'ясорубкою, що без потреби знищила величезну кількість солдатів та мирного населення", – одразу ж знайдуться ті, хто звинуватять мене у зраді світлої пам'яті мого діда, ветерана "Великої Вітчизняної" і прихованому фашизмі.
Якщо ж висловлю думку про те, що "Українська повстанська армія винна у систематичних воєнних злочинах", – хтось одразу ж відправить мене до табору зрадників України-неньки, духовних нащадків батуринського Носа і організаторів Голодомору.
Насправді і одним і іншим йдеться виключно про те, що в ім'я світлої ідеї можна знищувати "людський матеріал" що став на дорозі Великого Вождя та його Могутньої Армії.
Різними будуть імена вождів та назви армій, суть залишиться тією ж самою. Цікаво, що формат дискусії запропоновано "радянською стороною": позиції в неї явно сильніші. Воно й не дивно, оскільки радянська промивка мізків тривала десятиліттями за умови монополії на ідеологію та інформацію, тобто міф створювався абсолютний і позірно бездоганний.
На практиці це виглядає так. Жоден радянський націоналіст не визнає етнічних чисток мирного населення Східної Пруссії, хіба лише "окремі випадки, які легко пояснити справедливим гнівом радянських солдатів".
Так само український націоналіст не визнає етнічних чисток польського населення на Волині, проте окрім чорно-білого світогляду він матиме ще одну вагому підставу: небажання давати козир радянським націоналістам. Адже ті "своїх" східно-прусських злочинів усе одно не визнають, зате волинськими злочинами будуть затикати всі дірки в дискусіях: аякже, ви ж їх самі визнали.
Отже, гра йде за радянськими правилами: кожен вірить у своїх бездоганно чистих героїв, приписує усі можливі й неможливі злочини ворожим героям – але при цьому дуже глибоко в розуміння історії намагається не залазити – щоб, бува, не втратити віри.
Я за такими правилами грати відмовляюсь. Для мене в принципі не важливо, чи Голодомор буде названо саме "геноцидом", а більшовиків – саме "окупантами". Але й штампи типу "визволителі" теж ентузіазму не викликають, хоча б тому, що святкувати Незалежність від Визволителів – це геть шизофренічно.
Історія має в першу чергу бути матеріалом для роздумів і розуміння, а не мішаниною завчених дат та постатей, дбайливо поділених на "героїв" та "антигероїв".
Звісно, в такому випадку вона не зможе бути підставою для численних маніпулювань та спекуляцій з боку влади чи окремих партій, таку історію не випишеш на пропагандистських плакатах і не вивісиш на головній вулиці, на перманентні битви за таку історію не можна буде кидати ретельно розігрітий "лякторат" напередодні чергових виборів.
Це не буде історія боротьби добра зі злом, а лише історія життя мільйонів мешканців нашої країни, переважною більшістю з яких попри всі ідеології рухало бажання банального нормального життя, в якому держава не заважатиме людям жити, а можливо навіть допомагатиме.
Звісно, траплялися в ній зрадники і негідники, але їх було не так багато як здається на перший погляд. І причини зрад, підступів і злочинів теж варто спробувати зрозуміти і осмислити, а не призначити черговим указом міністра освіти, науки та бетонно-арматурної промисловості.
Чим швидше ми дійдемо до потреби такої історії, тим раніше одержимо шанс на людське сьогодення. І тим швидше 9 травня перетвориться зі штучного свята радянського націоналізму на день пам'яті полеглих та турботи про мир і свободу.
Павло Зуб’юк, для УП
