Життя у борг – ліки чи солодка отрута?
Днями Сергій Тігіпко заявив, що іншого виходу, окрім як продовжувати співпрацювати з Міжнародним валютним фондом, в України немає. За його словами, криза, що вже "на носі", не лишає альтернативи українському уряду.
Це було сказано у виправдання необхідності збільшити тарифи для населення на газ, адже без цього збільшення очікувати на продовження співпраці з МВФ не доводиться. З першого погляду, все виглядає логічним. Є бюджетний дефіцит і його треба чимось закрити.
Без позичання грошей це зробити нібито неможливо, а отже на умови Фонду необхідно погоджуватись. Що на нас чекає в разі банкрутства, думаю, пояснювати не треба.
Але чи дійсно цей, здавалось би, єдиний вихід є правильним? Чи дійсно країні, що потерпає від економічної кризи, не вижити без нарощування державного боргу? І чи дійсно правильним є підхід збільшення тарифів для латання тих бюджетних дірок, які уряд намагається закрити самостійно?
Що говорить нам світова практика позичання та балансування бюджету за рахунок збільшення зборів та/чи зменшення витрат? Яка з цих практик, або їх поєднання має шанси на успіх?
Вже декілька десятиріч поспіль провідні економісти сперечаються щодо того, як має чинити держава у час, коли її економіка хворіє. Чи для вилікування потрібне повноцінне харчування, чи краще якийсь час притримуватись дієти – щодо єдиної стратегії одужання у ескулапів від економічної теорії досі немає єдиного погляду на проблему.
Але останні події, пов’язані з розгортанням світової економічної кризи, зокрема, та драма, що зараз розігрується з загальноєвропейськими спробами врятувати грецьку економіку, дає можливість по-новому оцінити накопичений досвід і наштовхує на певні роздуми, щодо найбільш правильних стратегії та тактики поведінки у кризових ситуаціях.
Та перш ніж одразу перейти до висновків, варто дуже коротко оглянути еволюцію поглядів на цю проблему, аби зрозуміти усю неоднозначність розв’язуваної задачі. Перш за все, вартою уваги є ліберальна теорія пояснення кризи, яка стверджує, що економічні проблеми є наслідком надмірності у витратах за попередні роки.
Накопичившись, ці витрати призводять до боргів, які держава не в змозі обслуговувати. Тому єдиним логічним виходом з цієї ситуації є просте "затягування поясів". Зменшуючи видатки та збільшуючи надходження, бюджет поступово приходить до здорового балансу.
Все дуже просто, але не завжди ефективно. Веймарьска республіка у Німеччині в останні роки свого існування – досить яскравий тому приклад.
На противагу попередній теорії, кейнсіанська традиція тлумачить кризу як результат недостатнього приватного попиту. Щоб цей попит стимулювати, держава має більше витрачати, на певний час змирившись із зростанням боргу.
Та дочекавшись повернення здорової кон’юнктури передбачливий уряд отримає можливість повернути борги за рахунок пожвавлення економіки і, як наслідок, збільшення податкових надходжень.
Як це добре видно, з цієї теорії випливає, що політика економії є не просто хибною, а навіть небезпечною.
Ця думка була провідною у світовій економічній теорії досить довгий час, аж поки дослідження останніх років, що належать гарвардському науковцю, італійцю за походженням Альберто Алесна не вказали на той факт, що політика "затягнутого паску" може бути досить ефективною, але за однієї дуже важливої умови.
Балансування бюджету має відбуватися не за рахунок збільшення податків, а шляхом зменшення витрат. В такому випадку, попит не буде знижуватись, адже споживачі не будуть боятися зменшення своїх статків через необхідність сплачувати зростаючі побори. Все це теоретично має привести саме до пожвавлення ринку.
Але нещодавно оприлюднене дослідження Міжнародного валютного фонду спростовує ці висновки та вказує на методологічні недоліки праці Альберто Алесіна. Ця розвідка свідчить про те, що у короткостроковій перспективі політика економії спричиняє загострення кризи, а на ринок праці впливає негативно і щодо довгострокових його перспектив.
Особливо це стосується випадків, коли неможливим є знецінення валюти, якою послуговується стагнуюча економіка.
Зараз ця точка зору активно пропагується усіма критиками моделі "затягнутого паску", зокрема нобелівським лауреатом та гостем останнього форуму у Ялті, що провіщав Україні світле економічне майбутнє, Полом Кругманом.
Втім, навіть МВФ зауважує, що санація економіки необхідна, і рано чи пізно уряди мають переходити також і до врівноваження балансу, але це має відбутися трохи згодом, щоб політика жорсткої економії не знищила потенціал для відновлення, який ще залишається у кризовому стані.
Методологічна суперечка дуже цікава для вчених. Політикам, які мають виводити свою країну з кризи вона лише додає головного болю, але з практичної точки зору не дає нічого.
Також всі попередні студії не враховували одного дуже важливого фактору – в світовій історії було не так багато випадків, коли країни заборговували так багато, що не могли самостійно вилізти з кредитного зашморгу. Але сучасна ситуація, що склалася в Європі, як раз, і надає нам такі приклади.
Саме ці дві передумови змусили вчених Джанкарло Корсетті, Кіта Кюстера, Андре Мейера и Гернота Мюллера спробувати дати практичні рекомендації для країн з проблемою надмірної заборгованості.
І їх висновки все ж свідчать про те, що необхідно жорстко слідкувати за врівноваженістю витрат та надходжень. Така політика, на їх думку, хоч і не позбавлена недоліків, має більше переваг, ніж відмова від економії.
Досвід останнього часу вказує на те, як швидко може втратитися довіра інвесторів у фінансову стабільність будь-якої країни. Через це відбувається стрімке зростання прибутковості державних облігацій (тобто уряд може позичати віднині під значно вищі проценти).
Але поганий державний кредитний рейтинг завдає удару не лише по самій державі, але й підприємствам всередині країни, так як тепер вони також мають брати в борг під більший процент. Це знижує їх прибутковість, відтак і розмір сплачених податків, що й запускає економіку в затяжне піке.
Згідно з цією теорією, процес має протікати таким чином: з самого початку відбувається погіршення кон’юнктури в державі. Це змушує очікувати зростання державного боргу, бо погана кон’юнктура спричиняє зменшення податкових надходжень.
Це, в свою чергу, призводить до зростання прибутковості держоблігацій та запускає вищезгаданий процес, який "добиває" економіку нещасної країни. Таким чином очікування кризи спричиняє саму кризу, замикаючи коло, по якому рухаються стагнуючі економіки сучасності.
Та яким чином можна зашкодити цьому процесу? Не завжди очікування підвищення державного боргу викликає відповідне підвищення прибутковості облігацій. Цього не стається лише коли існуючий борг від самого початку не є високим.
Наприклад, в разі, якщо б зараз почав зростати рівень заборгованості таких держав як Швеція або Швейцарія, це б не викликало занепокоєння на ринку, а відтак, значного зростання доходності облігацій цих країн.
А ось сценарій, за яким нові позики руйнують економіку країни, яка і без того чимало заборгувала, нам зараз чудово ілюструє Греція, яка знаходиться на грані банкрутства. Прибутковість за облігаціями з дворічним терміном погашення сягає 100%, а грецькі банки майже не мають можливості кредитувати кого-небудь в середині країни.
Тож можна дійти висновку, що в таких випадках, якою б болісною не була економія, вона є єдиним можливим виходом з ситуації, яка склалася.
А тепер пропоную повернутися до питань, які були поставлені на самому початку цього тексту. Чи дійсно для України необхідне продовження співробітництва від МВФ? Мені здається, що достатньо навести лиш декілька фактів, щоб дати на це питання досить однозначну відповідь.
Порівняймо розмір боргу сектору державного управління та органів грошово-кредитного регулювання за останні роки. Якщо 1 січня 2008 року він становив приблизно 12,3 мільярди доларів США, то станом на 1 липня 2011 року ця цифра сягає відмітки вже біля 35,1 мільярда. Тобто, за цей час ця цифра зросла майже в три рази.
Іншим цікавим спостереженням є той факт, що з семи аукціонів з розміщення облігацій внутрішньої держпозики у серпні та на початку вересня успішно завершилися лише два, але й вони принесли в бюджет лише 97 мільйонів гривень.
Серед причин такого низького попиту експерти називають низькі відсоткові ставки цих цінних паперів, тобто їх невідповідність ринковим реаліям. Фактично кошти можливо буде залучити лише під значно більший відсоток.
А отже, маємо два досить яскравих свідчення того, що і Україна впевнено крокує у грецькому напрямку. За яким сценарієм розвиватимуться події в разі збільшення заборгованості достатньо докладно описано вище. Тож єдиним шансом України вибратися з кредитного зашморгу є нехай болюча, але єдино можлива політика балансування витрат і видатків.
Враховуючи ситуацію, що склалася в соціальній сфері, "затягнути пасок" лишень за рахунок механічного скорочення державних витрат неможливо – штурм Верховної Ради афганцями достатньо яскраво вказує на єдино можливий вихід з такої ситуації.
Тож необхідні серйозні структурні реформи на всіх рівнях державного апарату, та у всьому спектрі державних політик. Суперечці щодо варіантів таких реформ варто присвятити окрему статтю.
Наразі метою автора є показати, що збереження статусу кво просто неможливе. І в такому випадку виправданням для нових позик може бути лише невідворотна необхідність проведення таких реформ.
Авжеж дуже хочеться вірити, що українські керманичі знають, що вони говорять і розуміють наслідки своїх дій. Дуже хочеться вірити, що причиною урядової занепокоєності подальшим співробітництвом з МВФ є саме бажання проведення голосно проголошуваних перед президентськими виборами реформ.
Та практика свідчить, що подібні надії, м’яко кажучи, марні. Грошей потребують не лише реформи, але й вертолітні майданчики, золоті унітази та інші символи бездарності та егоїзму української влади.
Тому, швидше за все, найближчим часом українцям доведеться згадати про бартер та інші принади існування в країні зі знищеною економікою. Згадати так, як зараз роблять це греки.
