Кому потрібні референдуми
Першого грудня 2012 року виповнилася 21-ша річниця проведення Всеукраїнського референдуму на підтримку Акту про проголошення Незалежності. В Україні ця дата пройшла майже непоміченою, якщо не рахувати коротенького привітання Віктора Януковича з цієї нагоди, що міститься на президентському сайті.
Очевидно, що на відміну від широкого загалу українців, Януковича та його оточення традиційно мало турбують визначні віхові події з життя України, навіть з новітньої її історії.
Адже на 22-му році Незалежності в країні склалася парадоксальна ситуація: нині країною правлять ті, хто у переважній своїй більшості 21 рік тому представляв якраз ті 10% українських "громадян", які на референдумі не підтримали Акт.
Автор натомість з приємністю згадує ті дні, коли вся Україна, в особі активних прибічників української незалежності, з великим духовним піднесенням та натхненням працювали для досягнення позитивного результату 1 грудня 1991 року.
На Харківщині разом з місцевими активістами Руху та іншими українськими патріотичними організаціями віддано працювали волонтери зі Львівщини, що було наочною демонстрацією єднання східної і західної частин України.
Нами по Харкову та області серед громадян та трудових колективів було розповсюджено тони листівок з різними текстами на підтримку питання референдуму.
Пригадую деякі з тих листівок, які поширював власноруч: економічний аналіз стану української економіки на момент 1990 року за дослідженням німецького "Дойче Банк" та аналіз виробництва в Україні, порівняно з розвинутими європейськими країнами. Та листівка мала неабиякий позитивний ефект.
Назагал, новітня історія України знає 3 референдуми: 17 березня 1991 року – ініційований верхівкою СРСР і спрямований на збереження УРСР в складі СРСР, 1 грудня 1991 про підтвердження Акту про незалежність та 16.04.2000 щодо деяких змін до Конституції.
До речі, положення останнього не були імплементовані через відсутність необхідної кількості голосів підтримки у Верховній Раді.
Референдум – важлива форма безпосередньої демократії, що полягає в голосуванні виборців за певні питання, на підставі чого приймаються рішення державного або самоврядного характеру.
Поза всяким сумнівом, референдум є важливим і необхідним демократичним інструментом для управління різними життєво важливими процесами у державі. Так, важливим демократичним інструментом, але тільки у демократичній державі!
В державах тоталітарних, або автократичних, до яких вже відноситься і Україна, такий інструмент працюватиме з точністю до навпаки. Вирішуватиме наче б то у демократичний спосіб загальнонаціональні питання, але виключно в інтересах вузького кола людей. В нашому випадку – в інтересах Януковича та його оточення.
27 листопада цього року президент підписав закон "Про всеукраїнський референдум", який було прийнято провладною парламентською більшістю. Ця більшість, не будучи впевненою у можливості легко штампувати закони у Верховній Раді нового (VII) скликання, на догоду Януковичу намагається тепер наприймати якнайбільше сумнівних законів.
І закон про референдум – з того ж ряду. Його ухвалювали провладною більшістю поспіхом та з багатьма граматичними помилками.
Та не так страшні ті граматичні помилки, як наявність положень, які прямо суперечать Конституції. Більше того, є всі підстави стверджувати, що цей закон було прийнято, головним чином, саме для її зміни.
Його застосування у питаннях стосовно змін до Основного закону, або й прийняття нової його редакції, стане вже другим таким собі "тихим державним переворотом" в Україні в бік посилення авторитарної влади Януковича. (Перший – відбувся через антиконституційне рішення Конституційного суду про повернення до старої редакції Основного закону).
Така небезпека безпосередньо криється у пункті 2 статті 16 закону про референдум: "Всеукраїнський референдум щодо схвалення нової редакції Конституції України, внесення змін до Конституції України, скасування, втрати чинності чи визнання не чинним закону про внесення змін до Конституції України проголошується Президентом України за народною ініціативою".
Одного дня можна прокинутися у державі з іншою Конституцією, яка буде прийнята в обхід Верховної Ради.
Навіщо Януковичу рішення Верховної Ради у питаннях прийняття змін до Конституції, чи її нової редакції, якщо можна на вимогу "народної ініціативи" самостійно призначити такий референдум з прийнятним для себе варіантом тексту?
Реалізації такого плану сприятимуть низка статей, зокрема тих, що визначають право місцевих рад формувати склади окружних та дільничних комісій.
З огляду на майже стовідсоткову відсутність у таких комісія представників опозиції та на патологічну тягу наших посадовців до фальшування та шулерства під час підрахунку голосів, не важко передбачити і результати такого референдуму.
В той же час спробуйте скористатись цим законом для проведення референдуму, наприклад, з питання про недовіру Януковичу. Наперед можна сказати, що з цього нічого не вийде.
Так, стаття 22 закону говорить, що президент, Центральна виборча комісія зобов’язані здійснювати перевірку щодо відповідності Конституції, законам України питань, які пропонується винести на всеукраїнський референдум, зокрема, за народною ініціативою.
Можна не сумніватися, що державний адвокат Віктора Януковича міністр юстиції Володимир Лавринович "правильно" протрактує текст запитань референдуму щодо недовіри Януковичу, але не на користь ініціаторів.
А до того ж спробуйте забезпечити чесний підрахунок голосів виборців, подолати практично нездоланну перешкоду, пов’язану з фальсифікацією результатів, тощо.
Проводити будь-які референдуми за нинішньої влади – неприпустимо, якщо ми не хочемо втратити українську незалежність, державність української мови, перетворити країну на бананову республіку.
Закон про всеукраїнський референдум потребує негайного скасування.
Анатолій Семенченко, Харків, для УП
