Партійний демарш

13 переглядів
П'ятниця, 01 серпня 2014, 11:04
Віктор Мороз
політичний оглядач

Напередодні невідворотних позачергових парламентських виборів, котрі обіцяно провести за пропорційною системою й відкритими списками, країна практично лишилася без партій. Старі вже вичерпали свій ресурс, а нові ще не з'явилися.

Тоді хто ухвалюватиме закони й прийматиме стратегічні рішення? Група олігархів, з яких президент склепав нове керівництво країни?

Справді, у країні створилася парадоксальна ситуація. Антиолігархічна революція фактично привела до влади групу мільярдерів-мільйонерів-олігархів, котрі, швиденько одягши вишиванки, кинулися рятувати країну від агресора. Але як показує український уже гіркий досвід, не відділивши бізнес від влади – що всупереч щедрим обіцянкам досі так і не зроблено, – ще невідомо хто там більший агресор. І від кого треба рятувати країну.

Група керівної ланки "Батьківщини", фактично очоливши всі гілки влади після тотального розвалу й пограбування Партії регіонів, уберегла країну від, здавалося б, неминучого краху. Але дуже дорогою ціною втрати територій. Розумні й начебто досвідчені керівники – Олександр Турчинов, Арсеній Яценюк – виявилися не готовими приймати жорсткі й оптимальні рішення.

Але вони зробили все, що могли. Колапс не відбувся. За допомогою міжнародної фінансової допомоги вдалося уникнути дефолту й виплачувати зарплати та пенсії.

Разом із тим, експерти стверджують, що не проведено жодної системної реформи, не закрито жодної великої корупційної дірки в господарстві країни. Уряд Арсенія Яценюка підтримання життєдіяльності країни звалив на плечі найбідніших.

У результаті виявилося, що цей уряд не має майбутнього, принаймні йому лишилося ті ж декілька місяців до виборів.

А який має? І яка партія нині готова й спроможна взяти на себе відповідальність за долю країни, котра перебуває в стані війни й гостро потребує невідкладних реформ?

Звичайно, одразу постає питання: чи можлива реанімація нинішніх парламентських партій? Адже після Майдану втрата популярності досі великих політичних утворень – Партії регіонів, "Батьківщини", "Нашої України", "Свободи", КПУ, Соціалістичної партії – виглядає як цілком закономірний кінець.

І не треба бути пророком, щоб передбачити неможливість їхнього відродження. Крім, хіба що, "Батьківщини", котра має стабільне електоральне ядро, сильний склад професійних політиків та пасіонарного лідера.

І хоч Юлія Тимошенко нині демонстративно відійшла в інформаційну тінь, що абсолютно розумно в сенсі тактики, але хто ж сумнівається, що ця неординарна особистість із неймовірним енергетичним зарядом найближчим часом не вибухне? Але чим вибухне – питання.

Тому поки є сумніви в перспективі "Батьківщини". Тим більше, що її лідери виявили в цей критичний час дуже посередні можливості.

Тоді хто має взяти на себе відповідальність за долю країни в такий переломний час?

Нині лідирують уже навіть не диванні партії, а табуреткові. Раніше було відомо бодай 4-5 чоловік із фронтменів партії. А зараз 1-2. Звичайно, що вся партія поміститься на одній табуретці. Але як не дивно, ці партії мають дивовижний рейтинг. Це ж треба було так народ довести!..

Соціологія показує, що нині попереду Радикальна партія Олега Ляшка. І йому єдиним реальним конкурентом виступає "Солідарність", за якою стоїть президент.

Так ось: парадокс полягає в тому, що ні Радикальної партії, ні партії "Солідарності" реально в природі не існує. І українці про них нічого не знають. Крім їхніх лідерів із неоднозначною репутацією. Щоправда в кожного – різною. Хоч і перший, і другий — журналісти за фахом.

Але якщо Олег Ляшко є просто самородком, народним талантом і останніми роками заговорив інтонацією й сленгом українського повстанця 17-го століття, то Юрій Стець, котрий формально очолює "Солідарність", є фактично непублічним політиком із команди Петра Порошенка. Досі було лише відомо про нього, що керував – і кажуть, досі заочно керує? – 5-им каналом.

Саме тим каналом, котрий багато років залишається за формою напів-теле й напів-радіо, а за змістом є фактично альтернативним джерелом масової інформації. При тому набуваючи практично легендарності в часи соціальних потрясінь. Адже завжди виступає на боці народу. Але це завдяки позиції власника – Петра Порошенка.

А в мирному житті пан Юрій Стець поки вправно подає патрони своєму шефу.

І все. Про успіхи його політичної й партійної діяльності поки нічого не відомо.

Одним словом, партії-лідери громадської думки – реальні фантоми. Точніше, нереальні фантоми. Як, власне, і їхні лідери.

Таким же фантомом виглядає й "Громадянська позиція" Анатолія Гриценка, котра почала набувати популярності завдяки безкомпромісної позиції її лідера й займає 3-4 рядок у рейтингах.

Анатолій Степанович – один із найпідготовленіших політиків сучасної України – ніяк не може розбудувати власну політичну структуру. Поки на його табуретці поруч із ним поміщаються лише його діти – син та донька. Принаймні, ті, кого ми знаємо. І чимало симпатиків навколо. Але не більше.

Проблема Гриценка в тому, що він не вписується в сучасну дуже своєрідну політичну систему і є найшвидше державником, але не сучасним політиком.

Без сумніву, основна маса людей поліпшення ситуації в країні пов'язує з новообраним президентом Петром Порошенком. І для цього є підстави.

Хоч скептики нарахують десяток причин, котрі знищують будь-які надії, пов'язані з новим президентом: одні лише кадрові призначення на державну службу мультимільйонерів і мільярдерів чого варті.

А міністр оборони Валерій Гелетей, котрий бігає нині по визволеній від терористів території із прапором у руках і доповідає президенту про неймовірні успіхи української армії!.. А поруч у секторі "Д" тим часом бездарно гинули кинуті напризволяще три бригади українських хлопців, ніби спеціально поставлені під постійний шквал "Градів" із території РФ.

Справді, як діятиме далі вчорашній успішний олігарх і досі не зовсім виразний державний управлінець – нині важко сказати. Принаймні, у форс-мажорних обставинах, якби прагнув викликати довіру до своїх дій, мав би пояснювати кожен свій крок, кожне кадрове призначення.

А нині він здебільшого мовчить. І це дуже дивує. Принаймні, не викликає з ним солідарності. Як і з його партією.

Отож, що можуть принести перевибори – велике питання.

За цей короткий час нових партійних проектів не створити. Хіба що "табуреткові". Залишається лише змінити виборче законодавство таким чином, щоб дати можливість участі у виборах блокам. Може, хоч жорстока необхідність змусить маленькі партії з неймовірно амбітними лідерами об'єднуватися й створювати дієздатні політичні формування.

І створити новий виборчий кодекс, котрий жорстко й категорично відділить бізнес від влади. Бо саме із цього починаються всі біди країни.

Чи не так?

Віктор Мороз, спеціально для УП



powered by lun.ua
Всесвітній день біженців. Чи варто співчувати біженцям?
Співчуття – крок підтримки, який необхідний не тільки біженцям, але і кожному з нас. Можливо, тому що співчуття людям в складних умовах – це просто дуже по-людськи.
Кругова порука: чи можлива в Україні ринкова економіка
Політико-правова система України міцно спирається на успадковані від радянської імперії традиції побудови централізованих владних систем. Це треба міняти, інакше росту економіки чекати не варто.
Чехія в зоні нестабільності: до чого призведе новий виток опозиційних протестів
120-тисячні мітинги опозиції – масштабні антиурядові протести в Чехії вийшли на новий рівень. Що стало причиною загострення і куди приведуть нинішні протести?
"Я тобі не бренд": граблі, на які мусить наступити кожен український президент
Сексизм – золоті граблі, на які мусить наступити кожен український президент. Чи дочекаємось ми такого, який навчиться на помилках попередників?
Таємниця одного піввагона
Вантажний парк залізниці зношений на 90%. Замість стимулювання будівництва вагонів в Україні Кабмін дозволяє закупівлю російського непотребу. (рос.)
Владо, зроби діло і йди на канікули сміло
У червні-липні парламент ще має три тижні пленарних засідань, на яких можна ухвалювати важливі рішення для фінансової стабільності країни.
Україна – не місце для експериментів, вони найкраще виглядатимуть у сучасному мистецтві, а не державній політиці
Відповідальність передбачає здоровий глузд і вчинки. Сьогодні ми не маємо права вірити в казки. Щоб іти вперед, потрібно вийти із зони комфорту й продовжувати творити нові сторінки історії України. Своєю працею, а не дописами у соцмережах чи обуренням перед телевізорами. Працею кожного на своєму місці.