Удавана реальність "запиту на реформи"

8419 переглядів
Четвер, 04 квітня 2019, 08:30
Аріяна ҐіцьAriana Gic
незалежний політичний аналітик, у минулому – автор й керівник правових досліджень Carswell Legal Solutions/Thomson Reuters; юридичний представник Ради з етики досліджень Університету Макмастера; аналітик уряду провінції Онтаріо, Канада

Результати першого туру виборів президента й післявиборні коментарі провідників громадської думки продемонстрували, що українське суспільство перебуває в полоні хибних установок, які не дозволяють адекватно оцінювати стан речей.

Країну завалює лавина коментарів на кшталт: "влада не виправдала очікувань Майдану", "влада розплачується за повільні реформи", "українці хочуть нових облич і змін".

Усі вони мають своїм корінням міф про "запит на реформи".

Проте під збільшуваним склом аналізу, який базується на фактах, абсурдність головних тез публічного дискурсу стає очевидною.

Час відверто запитати, чи, виставляючи бажане за дійсне, ми не даємо людям, які насправді не підтримують реформи, фальшиве виправдання для критики влади.

Суспільство, яке не здатне критично аналізувати процеси, що в ньому відбуваються, не спроможне дати правильні відповіді на виклики, які перед ним постають.

Це не виключно українська проблема, та в обставинах російської війни вона ставить країну перед згубними загрозами.

Сконструйована реальність

Українці воліють вдавати, що непривабливе зображення, яке дивиться на них з дзеркала, це хтось інший. Загальнопоширена примітивна конструкція, якою пояснюється низька довіра до чинної влади, – "винувата влада".

Традиційна обойма закидів: "повільні реформи", "імітація реформ", "недостатня комунікація з населенням". Більшість оглядачів сходяться на тому, що саме ці претензії до політичної еліти є основними мотиваторами голосування виборців за "позасистемного" кандидата.

Якщо прийняти цю парадигму на віру та співставити її з географічною картою підтримки кандидатів у першому турі, то виходить, що ті регіони, де була високою підтримка Януковича, зробили фантастичний ментальний стрибок за останні дев'ять років.

Якщо так, то саме виборці сходу й півдня України у 2019-му найбільш зголодніли за ліберальними реформами, антикорупційними ініціативами й справжньою деолігархізацією. Захід і центр перестали бути локомотивом проєвропейських змін. А Галичина взагалі регресувала до підтримки курсу корупції.

Гадаємо, ви вже можете відчути тріщинки на поверхні української вдаваної реальності на дотик.

Проте, якщо ви вперто не хочете покидати комфорту своєї віртуальної бульбашки, то давайте чесно відповімо ще на декілька пов'язаних запитань.

Правдоподібно, що електорат Гриценка й Порошенка може бути незадоволений "темпом" реформ чи тим, як реалізуються "очікування Майдану" (різниця лиш в тому, що одні зневірились, а інші продовжують вірити).

Loading...

Та чи хтось всерйоз може обстоювати, що це також стосується виборців Бойка? Чому ж ми замовчуємо спротив реформам понад 11% виборців, для яких поточні зміни або надто швидкі, або неприйнятні, бо віддаляють від ментально близької для них Росії.

Про який запит на ліберальні реформи може йти мова у випадку виборців Тимошенко (понад 13%), яка вела кампанію на відверто патерналістичному й антиреформістському порядку денному?

Зафіксуймо: мова сукупно про чверть виборців (!), яких важко охарактеризувати як прихильників реформ.

Проте візьмімося за найбільш надуту кульку цих виборів – "нове обличчя реформ".

Чи справді кампанія "нового обличчя" №1 істотно відрізняється від "старих" обіцянок, які приваблювали виборців тієї ж Партії регіонів чи Януковича?

Нагадаймо, проросійський ухил "оновленого" Януковича у 2009-му був завуальований під формулою "зовнішня політика не зазнає радикальних змін, але стане більш прагматичною".

Він на словах підтримував євроінтеграцію як "ключовий пріоритет зовнішньої політики" та стратегію "здійснення внутрішніх реформ". Утім, у питанні євроатлантичної інтеграції, Янукович відмовився від вступу до НАТО й узаконив "позаблоковість". Відомо, чим завершилась його політика в обох напрямах.

У випадку із Зеленським, обіцянки щодо зовнішньої політики, за яку, нагадуємо, відповідає президент, вже зараз викликають обґрунтовані побоювання.

Політична програма Зеленського безпосередньо не передбачає членства в ЄС. Ще зовсім недавно він коментував цю тему аргументом російської пропаганди про те, що Україну там не чекають. Членство в НАТО Зеленський обіцяє віддати на розсуд українських громадян на референдумі. Як відомо, референдум щодо НАТО є довгограючою політичною платівкою Віктора Медведчука.

Вибачте, куди ж тоді нам записати виборців Зеленського – до тих, хто вимагає прозахідних реформ, які наближають Україну до ЄС і НАТО?

Пригадаймо також гуманітарну політику Януковича – форсовану деукраїнізацію й ресовєтизацію. Позиція штабу Зеленського із винесення "за дужки" всього, що є частиною української ідентичності – це інші слова на ту ж музику.

Чи ми справді будемо вдавати, що Зеленський – не новий "свій" для виборців сходу і півдня?

Можемо лишень припустити, що згортання політики ствердження національної ідентичності й відновлення історичної правди це власне ті "реформи", яких бракує виборцям Зеленського.

Російська війна струсонула установки українців щодо Росії, проте не варто перебільшувати цей ефект. Багатьом некомфортно підтримувати відверто проросійських політиків, та підтримка завуальованої проросійської позиції дає їм повну сатисфакцію.

Звичайно, можемо заплющувати очі на соцопитування, за якими половина громадян хоче повернення російських каналів. Можемо вдавати, що вони отримали імунітет на пропаганду. Або можемо визнати, що значний відсоток співгромадян готовий продати країну за можливість сидіння в російських соцмережах.

Тому, ще більше тривожать коментарі Зеленського, які стосуються Мінських домовленостей й окупованих територій. Враховуючи "миролюбиві" настрої, які просуваються російською пропагандою й мережею впливу, небезпека капітуляції через імплементацію Мінських домовленостей у кремлівській інтерпретації надзвичайно висока.

Соціологічні дані про кореляцію між підтримкою Зеленського та позицією його прихильників стосовно війни Росії, мабуть, дали б нам ще більше підстав для тривоги.

Згідно з березневим аналітичним звітом Київського Міжнародного Інституту Соціології, за останній рік відчутно – з 52% до 48.5% – зменшилася частка тих, хто вважає, що війну першими почали "сепаратисти і Росія" [Автори цієї статті гостро не погоджуюються із застосуванням терміну "сепаратисти" до колаборантів російського окупаційного режиму].

При цьому з 15% до 16.6% зросла частка тих, хто винуватить Україну, і з 33.2% до 34.9% зросла частка тих, хто вагається із відповіддю.

Більше того, істотно зменшилось число тих, хто вважає, що в окупованих територіях переслідуються україномовні громадяни і патріоти, проте аж на понад 5% – з 10% до 15.5% – збільшилось число українців, які вважають, що в Україні переслідуються етнічні росіяни і російськомовні громадяни.

Люди, які дотримуються цих думок, не існують в абстракції. Вони ходили на вибори, і, з великою часткою впевненості, можна стверджувати, що вони не голосували за Порошенка.

А хіба підтримка людьми кандидата, без плану змін в країні, не нагадує голосування за абстрактне "покращення життя вже сьогодні"? Чи справді відповіддю на "повільні реформи" може бути людина, яка не має ані стратегічного бачення, ані елементарного розуміння потрібних реформ?

То ж як – продовжуємо вдавати, що проблемою низького кредиту довіри до влади є незадоволений запит на реформи більшості населення?

Вдаємо, що існує логіка, за якою люди, які "незадоволені темпом реформ", голосують за політиків, які або агресивно саботують реформи, або виступають з відверто антиреформістським порядком денним?

Вдаємо, що значну частину виборців Тимошенко, Бойка, Ляшка, Вілкула, Зеленського можна переконати реформами, якщо вони не є рушійним мотивом їхньої підтримки цих кандидатів?

Широка географія сумнівних цінностей

Тому ми не поділяємо хвилі оптимізму, яка прокотилася оцінками результатів першого туру щодо широкої географії підтримки "протестного кандидата".

Насправді масштаб "зеленої" зони мав би викликати велике занепокоєння. Це не "зшивання" країни на ґрунті проєвропейських реформ, як це змальовують лобісти Зеленського, а радше відображення поширення "втоми від війни", "незадоволення від реформ", й низки інших установок, які характеризували раніше виборців Януковича.

Надзвичайно схожа карта підтримки на президентських виборах 1991 року нагадує, що країну можуть об'єднувати різні цінності. В 1991-му Кравчука, який отримав перевагу в більшості регіонів, окрім Галичини, важко було назвати поборником прозахідних реформ. Боїмось, що сьогодні схожа ситуація.

"Зелений" виборець, який виступає за проєвропейські реформи, – це ілюзія, яку, без сумніву, спростує політичне життя.

Як би нам не хотілось вірити у масовість підтримки курсу реформ в українському суспільстві, факти вказують на протилежне – запит на реформи керує лише невеликою частиною суспільства. Наше завдання переконати решту хоча б не заважати, бо зрештою від реформ виграють і вони.

Читайте також:

Боротьба за дійсність в підміненій реальності

Аріяна Ґіць та Роман Сон, спеціально для УП



powered by lun.ua
Чи готова Україна приймати українців назад
Якщо президент хоче, щоб успішні українці поверталися на батьківщину, потрібно створити умови для переказу фінансових активів і ввезення особистого майна. (рос.)
Вибори у Верховну Раду 2019. 10 перших висновків
Якщо абсолютна влада закрутить голову новим обранцям, керівництво держави сп'яніє від вседозволеності та безкарності, країна зірветься в тартарари. І в умовах нестійкої політичної матриці це призведе до катастрофічних наслідків, які загрожуватимуть цілісності та безпеці України.
Забуті виборці: що не так із голосуванням українців за кордоном
Багато кого здивували результати виборів на закордонному окрузі. Проте через байдужість влади ці показники виявилися абсолютно нерепрезентативними.
Будь-який мир з Україною в очах Кремля може відбутися тільки через повернення України в російські обійми
Україна для Росії – це не просто фантомний біль, що повертає нас в минуле. Російська реакція на Україну каже про нашу надломленість і нездатність думати про майбутнє. Будь-який мир з Україною в очах Кремля може відбутися тільки через повернення України в російські обійми. Але як повернути Україну, якщо між нами 13 000 загиблих українців?
Як працюватиме Представництво президента України в Автономній Республіці Крим
Вся діяльність Представництва ґрунтується на тезі про те, що Крим – це Україна, територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя є невід'ємною складовою території України. Сьогодні головний фокус в діяльності Представництва – люди та захист їхніх прав. Не маючи можливості сьогодні працювати з територією Криму, ми повинні працювати з людьми.
Бідні українці "з'їдають" 20% ВВП. Чому ці кошти не допомогають?
Один з викликів для української влади — бідність громадян. На різні види допомоги держава витрачає мільярди. Я знаю чудову альтернативу. (рос.)
Знайти убивцю Фільова
Що станеться, якщо самопроголошені республіки увійдуть у склад України на російських умовах у вигляді автономій.