Як війна змінила ставлення української еліти до рідної країни. Чому це важливо
Для початку – кого я називаю елітою. У моєму розумінні це не олігархи та не політики, а середній клас. Той прошарок, який безпосередньо впливає на майбутнє країни, її вигляд і курс.
Щире (а не деклароване) ставлення еліти до країни, сприйняття її місця та ролі у світовому театрі, а також самоідентифікація представників еліти – головні індикатори того, чи має країна майбутнє в принципі.
Все дуже просто. Якщо еліта вірить у країну, вона не прагне вивести з неї гроші, вивезти дітей, а потім виїхати за ними.
Гроші – кров економіки країни, діти – її майбутнє. Водночас перше та друге – фундамент. Чи можна щось збудувати без фундаменту?
Війна багато чого змінила у нашому житті та у свідомості. Про одну важливу зміну говорять мало, бо далеко не кожному вистачить духу зізнатися. У чому? Як було раніше. А було ось як.
Люди, що вирвалися зі злиднів, побудували бізнес і заробили якийсь капітал, прагнули відправити дітей за кордон, мінімізувати податки, відкрити рахунки в зарубіжних банках і, поставивши бізнес-процеси на рейки, звалити подалі.
Що змінилося? За три місяці цієї безглуздої та безцільної війни, яку розв'язали проти нас сусіди, у свідомості середнього класу стався переворот.
Багато розмовляю на цю тему з друзями, іншими підприємцями. Минулого місяця провів близько тридцяти інтерв'ю з людьми, які виїхали з України, забрали своїх дітей подалі від війни. Здебільшого представники середнього класу, наша еліта.
Кожна розмова підтверджує: люди стали інакше ставитися до своєї країни, хочуть у ній жити та хочуть, щоб у ній жили їхні діти.
Кожна моя співрозмовниця з тих, хто виїхав, планує повернутися, щойно в Україні стане безпечно.
Знайомі підприємці, які перебувають тут, в Україні, більше не прагнуть відправити дітей жити за кордон. І я повністю поділяю цей настрій, бо й сам переживаю серйозну внутрішню трансформацію.
Зміна насамперед стосується нашої самоідентифікації.
Як ми сприймали себе раніше? Особливо жителі північної та східної частин країни, які хоч трохи у свідомому віці застали СРСР.
У нас не було чіткої національної ідентифікації. Якоюсь мірою ми розривалися між Європою та Росією. Спроби сісти на два стільці, догодити одразу двом центрам впливу – впливу на економіку та свідомість. Поки вирішуємо питання з російськими партнерами, мріємо, щоб діти жили в США.
Ось що було в головах у багатьох українців аж до Революції Гідності та початку війни на Донбасі.
А в деяких внутрішній злам стався лише вночі 24-го лютого. Після того, що сталося, Росії для нас більше не існує – як партнера, орієнтира чи центру впливу. Повага змінилася на зневагу та огиду.
Остаточний розрив не лише дипломатичних та економічних, а й ментальних зв'язків допоміг із самоідентифікацією. Далі від Росії, ближче до Заходу з його цінностями, правилами та укладом.
Читайте також: Українська еліта
Ми прониклися глибокою повагою до своєї країни та гордістю за неї.
Ми бачимо, як змінилося ставлення до України на міжнародній арені.
Нас розуміють, нас поважають, нас прийняли у своє коло країни, які свого часу вибороли незалежність, а тому знають їй ціну.
Зараз ми по-справжньому відвойовуємо свою свободу. Не документами та підписами, а кров'ю.
Нас, безумовно, підтримують партнери, але воюємо саме ми, розплачуючись за весь цивілізований світ і прикриваючи собою Європу.
Біль від підлого нападу на твій дім та спроба відібрати все, що тобі дороге, загострює почуття. Усвідомлюєш, як насправді прив'язаний до своєї країни.
Сильна, героїчна країна, якій хочеться допомагати, якій хочеться дарувати, яку хочеться відбудовувати. Але точно не забирати у неї. На зміну бажанню мінімізувати податки прийшло бажання заплатити вчасно та навіть наперед.
Довіра до влади. Зараз вона, мабуть, найвища за роки незалежності. А ще віра в те, що ця довіра не зміниться на розчарування, як це бувало раніше, після революцій.
Війна має навчити владу відповідальності та оновити умови соціального договору, який, будемо відвертими, досі був дуже слабким та працював у односторонньому порядку.
Ми подивилися на свою країну зовсім іншими очима.
Суджу по собі: я об'їздив понад 80 країн світу, але зараз впевнено можу сказати, що Україна – найкомфортніше місце і для життя, і для бізнесу (дуже ліберальні умови для підприємництва). Тут прекрасний клімат, красиві люди, зручна логістика, якісна інфраструктура, якій могли б позаздрити деякі європейські країни.
Добре там, де нас немає – ця "совкова" установка довго сиділа в голові, стимулюючи бажання залишити дім у пошуках іншого, більш красивого та комфортного життя – якщо не для себе, то для дітей.
Коли моїй старшій дочці виповнилося 15 років, рішення про те, що вчитиметься і житиме вона на Заході, було прийняте і не обговорювалося. Вона закінчила академію у США та живе у Лос-Анджелесі. Молодшій зараз теж 15. З раннього дитинства я готував її до такого ж сценарію. Питання не стояло: їхати чи ні. Питання стояло: у якому віці – 15 чи 17 років? Його вирішила війна – дочка поїхала до Європи.
Я радію, що вона у безпеці, але нещодавно спіймав себе на думці: я хотів би, щоб після нашої перемоги вона повернулася додому, навчалася і працювала тут, будувала тут свою сім'ю.
Вперше за багато років прийшло усвідомлення, що, можливо, в Україні вона матиме більше можливостей для самореалізації, бо Європа перенасичена. А в новій Україні вистачить місця всім, особливо талановитим дітям, які побачили світ і прониклися західними цінностями.
"Але ж ми там чужі, все одно наші діти завжди будуть дітьми емігрантів", – сказала одна із моїх співрозмовниць, яка поїхала від війни до Німеччини і мріє повернутися з дитиною назад, щойно в Україні знову буде безпечно.
Ми платимо надто високу ціну за нашу суб'єктність та за наше майбутнє. Такі "інвестиції" повинні окупитися.
Олександр Суворов, бізнесмен, засновник компанії Pet Technologies, автор книги "Система Щастя"
