Якими голками ми вишиваємо пам’ять

Я була зла, стоячи в цій крамниці для рукоділля. Тут у шухлядках і вітринах лежать нитки, бісер, ґудзики, стрічки і різне інше. Я прийшла докупити голки для вишивання для майстерки в одному з музеїв. Рідні полеглих героїв мали наступного дня вишивати стрічки пам'яті, які у Всесвітній день вишиванки можна було б пов'язати на Алеї Героїв.

Продавчиня дістала упаковки голок і сама ж зауважила:

– О, тут написано, що зроблено у Франції, але упаковка російською. І Москва ззаду на етикетці вказана.

Вона сказала це здивовано і виправдовувалася: мовляв, певно, дуже давно лежали на складі.

Я запитала, наскільки давно, якщо війна триває вже тринадцятий рік? Сказала, що цими голками мають вишивати стрічки для полеглих українських героїв, яких убила росія. Пішла, шукаючи голки вже в іншому місці.

Ми готували акцію про ідентичність, вдячність та зв'язок. Про тих, завдяки кому ми в цей день можемо одягнути вишиванку.

В той момент усе звелося до дуже простого питання: якими голками ми будемо вишивати пам'ять?

У музеї "Садиба на Кудрявці" в Києві тоді на спільне вишивання зібралися жінки, які робили це в пам'ять про своїх полеглих синів, рідних та друзів. А за тиждень в квартал цієї крамниці на Подолі прилетіла російська ракета.

***

Ідею цієї нової традиції ми, команда "Меморіалу", шукали разом із громадською організацією "Всесвітній день вишиванки" – саме вони стали ініціаторами, адже хотіли додати у щорічний День вишиванки ритуал, який вшановуватиме пам'ять захисників і захисниць.

Нам хотілося знайти дію, яка була би пов'язана і з вишивкою, і з пам'яттю. Ми думали про те, що не для всіх доступне саме вишивання. Не кожна людина має час, навичку і можливість сісти за п'яльця й зробити щось вручну. Цей ритуал також мав бути дуже простим. Таким, який можна виконати будь-де: у великому місті, у маленькій громаді, за кордоном, біля Алеї Героїв, на кладовищі, на стихійному меморіалі, біля портрета, на дереві, на хресті. І водночас ця дія мала бути об'єднавчою. Не тільки для родин, які втратили найближчих. А й для людей, які хочуть вшанувати. Бо публічні місця пам'яті – це простори спільнот, нашої спільної втрати, яка складається з багатьох особистих.

У якийсь момент колеги поділилися ідеєю вишитої стрічки пам'яті. А саме стрічки, яку можна вишити як власноруч, так і придбати в крамниці. Можна принести одну. Можна кілька. Так з'явилася дія: на День вишиванки не лише вдягнути вишиванку, а й пов'язати вишиту стрічку пам'яті на місці вшанування полеглих захисників.

Цього року українці вперше зробили це в Україні й за кордоном. За кордоном це часто були місця, які українські громади самі створюють як нагадування про війну й полеглих героїв. Там, де немає Алеї Героїв у звичному для нас вигляді, люди все одно знаходять спосіб позначити пам'ять у просторі. Іноді це і є найважливіше: не чекати, поки для пам'яті з'явиться ідеальна форма, а зробити маленький знак там, де ти є.

***

Вишиванка в цей день і загалом перестала бути лише одягом "на свято". Це спосіб сказати про себе і свою ідентичність без довгих пояснень, про зв'язок, про те, що в тобі є щось успадковане й водночас дуже сучасне. З Меморіалом рідні часто діляться світлинами полеглих героїв у вишиванках. Для когось це була сорочка, яку вишила мама, для когось – військовий стрій із вишивкою, для когось – одяг, у якому його або її ховали.

Вишиванка стала частиною пам'яті не тому, що хтось це спеціально придумав. Можливо, тому ідея стрічки пам'яті виявилася такою природною. Вона не вигадувала новий символ із нуля, а продовжувала те, що вже є в українській культурі.

***

У сам День вишиванки ми прийшли на Алею Героїв у Солом'янському районі Києва разом з Олександром Ткачуком, співзасновником Всесвітнього дня вишиванки.

Спершу ми не знали, чи хтось узагалі прийде. Це завжди тривожний момент у нових ритуалах. Бо поки люди не прийшли й не зробили цю дію своїми руками, ритуалу ще не існує. Є тільки ідея, яка може відгукнутися або ні, ідея, яку можуть підтримати і ні.

Першою прийшла жінка з трьома дівчатами-підлітками. Вони почали пов'язувати стрічки разом із нами. Вона говорила, що треба залишити одну стрічку, бо вони ще хочуть пов'язати її в іншому місці – для героя, якого також знають особисто.

Потім несподівано прийшли школярі, цілих два класи, всі у вишиванках. У якийсь момент учителька підвела їх до портрета свого учня, полеглого героя, який теж був на цій Алеї. Вона почала розповідати про нього як про хлопця, якого вона пам'ятає маленьким, який колись так само сидів за партою в її класі.

Це був дуже щемкий момент, бо пам'ять тоді для них всіх перестала бути абстракною і далекою. Ось діти, які зараз ходять до школи. Ось учителька, яка пам'ятає свого учня. Ось портрет. Ось стрічка. Ось день, який ми звикли вважати святом. Ось слова вдячності тому, завдяки кому ці діти одягають в цей день ці вишиванки.

***

Були й такі особливі стрічки.

Галина Фецич й Людмила Суботіна вишивали їх вручну в пам'ять про своїх загиблих синів-азовців.

Син Галини Степан перед виїздом на позиції просив маму вишити для нього рушник, бо обіцяв привезти наступного разу до рідних свою наречену. Мама вже багато вишивала для своїх синів сорочок, але саме цей рушник вона не встигла вишити. Степан загинув у свої 23 роки на території Серебрянського лісництва поблизу міста Кремінна Луганської області.

Зараз вона вирішила виконати його прохання інакше. Вишити стрічку пам'яті й пов'язати її на його могилі.

Людмила Суботіна – мама оборонця Маріуполя Андрія Суботіна, який загинув на Азовсталі. Тіло Андрія досі не повернули.

"Моя вишита стрічка для тебе, рідний, зіткана з любові, яка ніколи не згасне. Кожен хрестик – моє тихе "люблю", яке тепер летить до тебе в засвіти.

Одягну свою вишиванку з болем у серці, але й з безмежною вдячністю за те, що була і залишаюся мамою найдобрішого сина. Якби не війна, ми були б щасливі та мали сьогодні світле і яскраве свято. Та всупереч війні, ми одягаємо свої вишиванки, несемо Стрічки пам'яті нашим Героям із великою шаною і вдячністю кожному захиснику.

Боротьба триває за життя, за все найкраще українське", – написала Людмила.

***

Я вірю, що пам'ять має бути дією, яка підтримує і робить сильнішими навіть у втраті. Саме тому ми так потребуємо вписувати пам'ять у наше повсякдення і наші публічні простори.

День вишиванки завжди був про ідентичність, про те, ким ми є. Але під час війни це неминуче включає ще одне – кого ми пам'ятаємо.

Коли людина одягає вишиванку, вона може говорити про культуру, спадковість, гордість. Коли разом із цим вона пов'язує стрічку пам'яті, вона додає до цієї розмови імена тих, хто заплатив життям за можливість цій культурі тривати.

Нові традиції пам'яті саме так і народжуються. З потреби вплести втрату в тканину спільного дня. І зав'язати вузол там, де пам'ять більше не має залишатися на самоті.

Гаяне Авакян, співзасновниця Платформи пам'яті Меморіал