CУБ у 65 - взірець громадянського суспільства

На початку цього року Союз українців Британії (СУБ) відзначив 65-річчя з часу заснування. Річниця найбільшого і найвпливовішого об’єднання української діаспори в Західній Європі не викликала великого інтересу в Україні, де більше переймаються долею українських організацій у сусідній Росії.

Хоча самоорганізація української громади в умовах повоєнної Британії може слугувати повчальним історичним уроком для українців як у самій Україні, так і за її межами.

Окрім маленької громади з початку 20-го століття у Манчестері, серед міжвоєнних поселенців переважали представники політичної еміграції: старшини уряду УНР, які переїхали на Захід. (Син гетьмана Скоропадського - Данило Скоропадський пізніше був почесним головою СУБу).

До того у Британії затримувалися емігранти з України (переважно Західної), які мали прямували до країн Південної та Північної Америки, але випадково знайшли собі заняття у британських містах. Перед війною у Манчестері був популярний клуб Лісньовського, довкола якого збиралася українська громада.

З початком Другої світової з'явилися кілька українських старшин, що належали до польського авіаційного корпусу. Пізніше до них приєдналися інші авіатори з Другого корпусу генерала Андерса, який перейшов із СРСР через Близький Схід до Італії. (Поранених під Монте-Кассіно поляків і українців літаками перевезли до Англії для одужання).

Значну групу складали офіцери українського походження у військових підрозділах Канади, які були розміщені у Британії. Саме українці з клубу Лісньовського та авіатори-українці з Канади винайняли у центрі Лондона перше приміщення під майбутню організацію СУБу.

Відразу після війни прибула перша тисяча молоді з числа переміщених осіб, яких німці вивезли у Європу в якості робочої сили. Частина з них вступила у Першу польську дивізію, розміщену у Шотландії. Усі ці українці зуміли організуватися і провести 20 січня 1946 року Установчі збори Союзу українців в Британії на чолі з Микитою Буром.

На початку роботи СУБу визначальний вплив справляли колишні вояки з канадійського і польського війська, але після їх демобілізації багато офіцерів повернулися у Канаду, США, а частина емігрувала навіть до Австралії. Натомість, прибула нова хвиля інтернованих в Італії вояків Першої української дивізії, також відомої як дивізія СС «Галичина».

Усі солдати й офіцери дивізії пройшли через тривалу процедуру перевірки на предмет причетності до можливих воєнних злочинів, яку провадили британські військові. Після цього українці отримали можливість залишитися в Британії, яка потерпала від браку робочих рук. Багатьом довелося відпрацювати на примусових роботах у шахтах.

Повоєнна українська громада налічувала до 40 тисяч осіб, серед яких переважали молоді чоловіки. Організовані СУБом у регіональні громади, українці створили осередки за місцем проживання, придбали церкви, відкрили школи, налагодили інформаційні видання українською та англійською мовами і створили політичні, культурні та освітні організації.

Їхній голос на захист прав українців в СРСР набрав міжнародного розголосу, коли під час візиту Микити Хрущова у Лондон поліції ледве вдалося стримати багатотисячну демонстрацію протесту. Це сталося у 1956 році, а вже у 1957 Москва дозволила відкрити постійне представництво Української РСР в ООН.

Чи не тому, що реальним представником інтересів українців у світі стали громади українців діаспори, подібні до СУБу? Інерція негативного ставлення української радянської дипломатії, на жаль, була перенесена і на перші роки здобуття незалежності України.

Попри те, що СУБ подарував під приміщення українського посольства у Лондоні перший будинок і надав прихисток українським дипломатам, спільна робота налагоджувалася досить важко. Нова українська держава, за яку боролися кілька поколінь українців, виявилася байдужою до діаспорних організацій. Статус «закордонного українця» став лише символічним жестом, який не мав суттєвої реальної користі.

Cоюз українців Британії і далі залишається провідною організацією, яка представляє інтереси українців і згуртовує новоприбулих мігрантів з України, потік яких не зменшується попри візові обмеження. Як і 100 років тому, трудова еміграція з України самоорганізується у спілки, щоб мати українські церкви, школи, культурні товариства та професійні організації.

Ті, хто ще нещодавно приїхав у Британію з радянським сприйняттям "діаспори" як архаїчного пережитку, поступово пересвідчуються, що закордонні українці давно збудували свою модель громадянського суспільства, яке українські президенти лише обіцяють збудувати в Україні ось уже 20 років.

Чи може допомогти досвід організації СУБу українським керманичам у розбудові української держави? Лише за однієї умови: вони повинні цього прагнути так само палко, як розкидані війною по світі українці, які воювали на різних фронтах і під різними прапорами, але мріяли про створення своєї держави для громадського добра, а не особистої вигоди.