Чи не забагато в нас менеджерів?
Раніше суспільство складалось лише із робітників і власників. А потім настала епоха менеджерів, розповідає Люсі Келлавей.
В Британії зараз налічується п'ять мільйонів менеджерів. Це вдесятеро більше, ніж сто років тому.
Ви можете називатися "менеджером", навіть якщо ніким не керуєте. Адміністратор – це "офіс-менеджер". Провідник – "менеджер поїзда". А комп’ютерник – "ІТ-менеджер".
Ми всі одержимі менеджментом. Кожен управлінець нині просто зобов’язаний мати ступінь MBA, полицю книжок із менеджменту і словечки типу "контролінг" чи "ключові компетенції" в лексиконі.
А одначе ми примудрилися здійснити промислову революцію без жодних "магістрів ділового адміністрування". У той час ніхто і не думав про менеджмент – саме це слово до 20-го століття рідко застосовувалось щодо бізнесу.
"Слово "менеджмент" пішло від французького "menager". Раніше воно мало зовсім інші значення, наприклад ведення домашнього господарства, – розповідає Кріс Ґрей, професор організаційних наук з Королівського університету Холловея. – В популярній культурі початку 19-го століття слово "менеджер" мало негативні конотації. Менеджер – це той, хто зникає з вашими грішми. Такий собі пройдисвіт, що втреться до вас у довіру, перебере контроль над вашою справою і втече, прихопивши з собою вміст сейфа. Одне слово – непрофесійна людина з сумнівною репутацією".
У праці "Дослідження про природу й причини багатства народів" Адам Сміт ділиться з читачем своїми підозрами щодо менеджерів.
"Якщо керівники компанії розпоряджаються чужими, а не своїми грішми, важко очікувати від них такої ж турботи про інтереси справи, як у партнерів-співвласників".
Ми, британці, і досі не довіряємо менеджерам, інколи – не без причини. Адам Сміт не здивувався б тому, як легко Фред Ґудвін довів до банкрутства Королівський банк Шотландії. Ми ставимось до менеджерів із підозрою не тільки тому, що не знаємо, що вони роблять: ми підозрюємо, що вони і самі не знають цього.
Але наприкінці 19-го століття один інженер з Філадельфії зрозумів, що суть менеджменту – в гонитві за ефективністю.
Фредерік Тейлор був першим консультантом із управління у світі. Його теорія отримала назву "наукова організація праці".
На його думку, кожна задача має найкращий спосіб виконання. Тейлор був поганої думки про розумові здібності середнього працівника, а тому вірив, що підприємству потрібен хтось, хто шукатиме цих найкращих способів виконати роботу. А саме – менеджер.
"Досягти ефективності можна лише за допомогою примусової стандартизації робочих процесів, примусового впровадження найкращих знарядь і умов праці, а також примусового співробітництва, – казав він. – І саме менеджери впроваджують на підприємстві ці стандарти і співробітництво".
Улюблений метод Тейлора – дослідження часу і рухів працівника – спершу використовувався на заводах, але згодом був перенесений і на офіси.
Це зробив Вільям Леффінґвелл на початку 20 століття. Він уважно спостерігав за роботою клерків і помітив "безліч крихітних неефективних рухів". Наприклад, працівники надто довго шукали скріпки, бо коробочка з ними стояла на кілька сантиметрів далі, ніж слід.
Також він був адептом порядку на робочому столі.
"Клерків треба учити системі використання стола і стежити, щоб вони досконало її засвоїли, – стверджував він. – Щоб перевірити, як вони орієнтуються у своєму робочому просторі, попросіть у них ластик, лінійку чи інший предмет, який рідко використовується, і подивіться, як швидко вони його знайдуть. Якщо працівник не може знайти щось без зволікань – він не засвоїв уроку".
Леффінґвелл фанатично ставився до деталей: він навіть змусив одного з підлеглих дослідити, як швидко випаровується чорнило, і з’ясував що чорнильниця певного типу заощаджує фірмі долар на рік.
Таку дріб'язковість можна знайти і в сучасних офісах. Наприклад, якийсь розумний бухгалтер порахував, що на офісну кухню слід купувати не шоколадне печиво, а просте. Воно не тільки дешевше, а й не таке смачне, тож працівники з'їдять його менше.
Але в Британії наукову організацію праці сприймали без особливого ентузіазму. Насамперед тому, що в сфері управління тут часто працювали аматори – принаймні до середини 20-го століття.
Офісні меблі, особливо стільці, підкреслюють статус їхнього власника.
Після Другої світової війни найславетніші наші компанії управлялися генералами, а не бізнесменами. Військові були в керівництві Британської залізниці, "Британських авіаліній", машинобудівного концерну "Вікерс" і навіть BBC. А ці люди вірили тільки в одне – ієрархію.
Вони не думали, що їм є чого вчитися. Саме тому в Британії до 1965 року не було жодної бізнес-школи, в той час як у США та Європі вони існували вже з середини 19 століття .
Коли британці чули про нову американську науку – менеджмент, то тільки сміялися. У них були свої методи встановлення офісної ієрархії.
В Музеї Лондона зараз можна побачити шикарний кабінет управлінця кінця 1890-х років. Він належав керівнику банку "Берінгс".
Там є розкішний стіл, обтягнутий зеленою шкірою, на підлозі лежить червоний аксмінстерський килим, на стінах картини, на вішаку – циліндр.
Та особливо мені подобаються сидіння: крісло керівника – шкіряне, солідне, а для відвідувача передбачений скромний стільчик, що одразу дає зрозуміти, хто тут головний.
"Якщо до кабінету заходив старший клерк, він, швидше за все, взагалі не сідав, – розповідає Алекс Вернер, керівник відділу музейних колекцій. – Стілець був призначений для відвідувачів з інших банків".
Перша половина 20-го століття – це період розростання корпорацій, а отже, зростала і кількість менеджерів. Ними теж мав хтось керувати, і так з’явилися менеджери середньої ланки.
Їм треба було володіти низкою важливих навичок.
Американський соціолог Cі Райт Міллз писав, що успішний менеджер повинен "мати компетентний вигляд і ніколи не говорити "ні". Для цього краще найняти спеціальну людину, а самому казати лише "можливо" – це сповнить підлеглих надією і оптимізмом. Крім того, менеджер не повинен демонструвати наявність мізків".
Поради чудові, як не крути. В наш час "можливо-людина" і досі процвітає у офісі, хоча мізки, здається, трохи стратили позиції.
Але тоді ніхто не вів мови про надання роботи меншинам, не кажучи вже про самовираження. Значення мали лише конформізм і наполеглива праця.
Соціолог Вільям Вайт так описує сучасного менеджера: "В наш час керівник повинен зі співчутливим виглядом вислуховувати підлеглих, а також колег на нарадах. Зараз не досить просто наполегливо працювати, треба ще й бути страшенно приємним хлопцем".
Джон Беррон зіграв владного боса у серіалі "Злет і падіння Реджинальда Перрена"
Що стосується балансу між роботою і особистим життям, то раніше його не було. Один менеджер з продажів якось зізнався Вайту: "З нетерпінням чекаю, коли мої діти виростуть і я більше не буту мучитись через те, що приділяю їм мало часу".
Разом з поширенням менеджерів поширились і посади з красивими назвами – дешевий спосіб задовольнити людей, які переймаються своїм статусом.
Журнал Office Magazine в жовтні 1955 року влучно сформулював цю тенденцію:
"Цілком може бути, що пан Пупкін, який прослужив у фірмі багато років, є простим старшим клерком, але кому стане гірше від того, що його наречуть "інспектором"? Табличка з цим написом підніме моральний дух пана Пупкіна, не кажучи вже те, що його дружина нарешті матиме що протиставити капосній пані Дупкін, яка тикає всім у вічі посадою свого чоловіка – Керівника Відділу Експорту в "Мейкпіс і Фаррадей"".
Культ менеджменту з його неписаними законами і дрібними титулами змінив уявлення суспільства про офісну працю. В творах літератури на зміну змарнілому писарю прийшов менеджер середньої ланки, який працює у кафкіанському світі.
К. С. Льюїс описав його в "Листах Крутеня" так:
"Я живу в епоху менеджерів, в світі адміністрації. Найбільше зло зараз чиниться не в брудних притонах, про які так любив розповідати Діккенс. І навіть не в концтаборах. Табори – це тільки закономірний фінал. Справжнє зло планується в чистих, теплих і добре освітлених офісах з килимами; жахливі накази віддаються чоловіками з красивими нігтями, білими комірцями і пещеними обличчями – спокійними чоловіками, які ніколи не підвищують голосу".