"Імплементація по-кучмівськи" як момент істини для української націонал-демократії

П'ятниця, 1 вересня 2000, 00:00
Напевно, не тільки я відчув шок при оголошенні результатів голосування за "президентський" законопроект про "імплементацію" результатів так званого "референдуму". Ні, мене зовсім не здивувала одностайність позиції "Відродження регіонів", СДПУ(о), НДП чи "Солідарності". А от голосування фракції НРУ - приголомшило (тут з 19 депутатів особливу думку наважився мати тільки М.Косів). Лише четверо голосували проти й з 21 депутата фракції УНР. Менш одностайними виявилися "Реформи-Конгрес", але й тут більшість голосів - 6, на чолі з лідерами фракції В.Пензеником та О.Ємцем - було віддано на підтримку "конституційної реформи" за Л.Кучмою.

Таким чином, наші націонал-демократи сьогодні виявилися в перших лавах "імплементаторів". І без 39 їхніх голосів (16 - УНР, 17 - НРУ, та 6 - ПРП) рішення з імплементації не відбулося б. 212 голосів фракцій, які прийнято називати "олігархічними", для ухвалення в першому читанні "кучмівського" законопроекту не вистачило б...

І тільки група "Соборність", основу якої складають народні депутати від УНП "Собор", не віддала за "кучмівський" законопроект жодного голосу, бодай трохи врятувавши тим честь націонал-демократичного флангу.

Відразу ж пролунали емоційні оцінки тих, хто таки наважився проголосувати 12 липня "проти". О.Мороз навіть спересердя визнав, що президент був правий, назвавши народних обранців "свинями необрізаними". Натомість прихильники "імплементації" з числа націонал-демократів своєї позиції аж ніяк публічно не коментували. У приватних розмовах ці депутати здебільшого соромливо відводили в бік очі і пояснювали: мовляв, проголосував би я проти, а як потім я вирішуватиму свої питання в мінфіні чи в мінекономіки...

Нарешті, в "Вечірньому Києві" за 31 серпня в інтерв'ю з народним депутатом Тарасом Чорноволом чи не вперше прозвучав коментар учасника щодо тодішньої позиції фракції НРУ. Коротко він зводиться до подальшого. Референдум був зухвало сфальсифікований владою, але на фракцію НРУ ніхто тиску не чинив, ніхто її не купував. А проголосували "за", бо "якщо не пройде законопроект у парламенті, то його все одно введуть президентським указом. Введуть у тій абсолютно безграмотній формі, що підсунули Верховній Раді".

Отже, логіка НРУ (з Т.Чорноволом) така: не провокувати Л.Кучму, готового остаточно нехтувати і Конституцією, і законами, на якісь екстремні дії, а натомість спробувати трохи покращити фатально поганий законопроект перед його ухваленням у другому й третьому читанні.

Проте я активно не поділяю такої логіки, яка вельми нагадує старий відомий анекдот: "коли ви бачите, що згвалтування неминуче, розслабтеся й спробуйте отримати максимум задоволення". Боюся, що така логіка не принесе нічого доброго ані Україні, ані навіть тим, хто цю логіку сповідує.

Справді, не для того городили город з "референдумом", не для того дали карт-бланш місцевій владі на рекордні для Європи виборчі фальсифікації, щоб раптом скомандувати "повний назад", і дозволити вихолостити суть "президентських" поправок якимось парламентськими доповненнями щодо права "більшості" формувати уряд. Ні, і самому Л.Кучмі, і, ще більшою мірою, його потенційним наступникам, які вже розпочинають закулісну боротьбу за успадкування трону, потрібна абсолютна, безконтрольна влада й "ручний" парламент, який можна гарантовано вкомплектувати слухняними й відданими людьми.

Отже, варіантів розвитку подій на осінь є, за великим рахунком, два.

Перший. Президентська адміністрація знаходить ще півсотні голосів, необхідних для ухвалення рішення в другому читанні - насамперед за рахунок частини "лівих". Імовірність цього на жаль, є достатньо високою, - особливо з огляду на те, що 251 депутата вже, користуючись відповідною термінологією, або "опустили" й вони вже не здатні чинити жодного серйозного опору, або вони (щоправда, в меншості своїй) від початку належали до числа тих, кому конституційний переворот вигідний.

Такий розвиток подій стане для України без перебільшення, фатальним. Адже, на відміну від Білорусі, конституційний переворот відбудеться тоді цілком легітимно. І коли цей, або наступний президент підписуватиме угоду про входження України до нового Слов'янського союзу (хто говоритиме, що це неможливо, нехай згадає події навколо нещодавнього освячення Успенського собору) - протестувати проти цього підстав уже не буде. Президент діятиме в суворій відповідності з "оновленою" українською конституцією - і жодна ПАРЄ чи ОБСЄ наших націонал-демократів, до яких, нарешті, прийде пізнє прозріння, вже не захищатиме.

Варіант другий. 300 голосів за президентський законопроект у другому читанні зібрати все ж не вдається. Юридичних підстав для розпуску парламенту це не дає - адже Верховна Рада може перейти до розгляду "депутатського" законопроекту про внесення змін і доповнень до Конституції (принаймні, в тій частині, яка пройшла "сито" Конституційного Суду), і, отже, ніхто формально не може стверджувати, начебто парламент нехтує результатами "народного волевиявлення".

Можливі дії президента такі. Він може розпустити Верховну Раду "легітимним" шляхом, добившись визнання через суд неправочинності усіх рішень, що ухвалювалися з часів "ходіння більшості до Українського дому", і таким чином, показавши, що нормальна сесія вже не збиралася протягом восьми місяців. Немає сумніву, що технологічно здійснити це буде дуже просто (тим більше, що ми маємо такий чудесний і принциповий Печерський районний суд на чолі з незламним юристом, кавалером ордена "За заслуги" М.Замковенком!)

Проте тоді повинні відбутися позачергові вибори у відповідності до чинного закону. А цей закон, при всіх його недоліках, не дасть змоги сформувати зовсім "ручний" склад депутатського корпусу. Конституційної більшості президент у ньому, напевно, не матиме. А може не мати і простої, якщо далі триватимуть "наїзди", скажімо, на впливову "Батьківщину" Ю.Тимошенко.

Може, звичайно, президент діяти й зовсім за принципом революційної (чи то пак, реформаторської) доцільності. Скажімо, "імплементувати" зміни до Конституції указом. Розпустити Верховну Раду, посилаючись на "волю народу". Провести вибори за новим, указом-таки оформленим виборчим законом (саме так діяв Єльцин восени 1993 року).

І нехай навіть наш Конституційний Суд підтвердить легітимність таких дій глави держави (а сьогодні він може вже підтвердити все, що завгодно - дивись рішення в справі "депутатського" законопроекту про зміни до Конституції). Але однаково режим, який буде встановлено внаслідок такого перевороту, світова спільнота ніколи не визнає. Єдиними легітимними представниками української влади в очах світу залишаться, як у випадку з Білоруссю, законно обрані народні депутати.

Нарешті, не виключена можливість, що в силу низки причин (насамперед, зовнішнього характеру), президент взагалі не піде на неконституційні дії й обмежиться черговими словесними демаршами на адресу парламенту. Конституційний процес перейде у "повільноплинну фазу" (навіть дехто з відверто пропрезидентських фракцій не проти саме такого варіанту), і про нього просто забудуть. Або ухвалять, врешті-решт, такі поправки, які розвиватимуть демократичні положення Конституції 1996 року.
В кожному разі, всі ці варіанти безумовно кращі від першого - авторитарного конституційного перевороту, легітимізованого слухняним, "опущеним" парламентом.

Отже, я цілком згідний з оцінкою Т.Чорновола у вже згадуваному інтерв'ю з "Вечірки": референдум - це глухий кут. Проте цей глухий кут став можливий лише за мовчазної згоди більшості націонал-демократів, які воліли проковтнути все, аби не попсувати стосунків з "гарантом". Малою втіхою для мене залишається те, що УНП "Собор" знов-таки в майже гордій самотності буквально волала: люди, схаменіться!

Переконаний: вихід з глухого кута можливий тільки на засадах принциповості і єдності всіх патріотів України. Такої єдності, яку вони виявили в серпневі дні під стінами Лаври. Хоча й тут слід визнати: якби під "Україною" 23 серпня зібралися не 5, а 50 тисяч, скоріш за все, освячення 24 серпня взагалі не відбулося б.

Проте сподіватися на жертовність людей тим, хто успішно "ходив у владу", ініціював дріб'язкові розколи й сварки, а сьогодні свої лобістські можливості в мінфіні ставить вище від майбутнього держави, явно не випадає. Тому й не було на вулицях Києва сьогодні 50 тисяч (які відразу ж збиралися на заклик "народних трибунів" далекого 1990 року).

Для того, щоб вести людей на барикади, політики повинні принаймні показати їм: для них існують речі, які за жодних обставин не продаються. І майбутнє України належить саме до таких речей. В цьому сенсі голосування з "президентського" законопроекту про зміни до Конституції в другому читанні стане моментом істини для наших націонал-демократів.

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Читайте УП В Google News