"Дивна революція"

8 переглядів
Середа, 7 серпня 2002, 15:38
При прочитанні різноманітних заяв і повідомлень про майбутні акції опозиції, заплановані на 16 вересня, не залишає дивне відчуття. Що це? Останній і рішучий бій опозиції, або "гра в революцію"? Про революцію говорю не випадково.

Скільки б не заявляли лідери опозиції, що це не революція, а адекватна відповідь режиму Кучми на його недемократичні дії, логіка їх дій говорить саме про "революцію". Адже вимоги опозиції передбачають відставку глави держави і проведення дострокових президентських виборів. І не тільки. Мова йде про кардинальне оновлення політичної системи – про заміну одного політичного режиму іншим. Головний засіб досягнення цієї мети – масові акції протесту і громадянської непокори. Чим не революція?

Але якщо це - революція, то вельми дивна. Хто ж зазделегідь оголошує про її дату і при цьому детально розписує плани підготовки? Адже втрачається елемент раптовості, а сторона опонентів отримує можливість грунтовно підготуватися до майбутньої битви. Як тут не пригадати історію більшовицької партії і відому полеміку між Леніним і "зрадниками" Зіновьєвим і Каменєвим. Для молодих читачів варто нагадати, що останні розкрили плани більшовиків про захоплення влади, висловивши публічно, через газету, свою незгоду з цими планами. Ленін піддав своїх недавніх товаришів нищівній критиці і зажадав їх виключення з партії.

А що ж в нашому випадку? З Мостовою і Рахманіним зрозуміло – вони журналісти, і їх професійний обов'язок написати про таку подію. Щоправда, стаття в "Дзеркалі тижня" ледь не в деталях розкрила плани опозиції, заодно інструктуючи і владу, і її опонентів як себе поводити в розпал політичної кризи. Але ось як пояснити публічну заяву одного з лідерів СПУ Йосипа Вінського? Адже фактично він перший "злив" інформацію про угоду четвірки. А далі вже почалася ланцюгова реакція.

Звичайно, ми живемо в "епоху піару". Жодна серйозна подія не відбувається без солідної інформаційної підготовки. І, швидше за все, "витік інформації про акції 16 вересня" переслідував саме піар-мету. Ось тільки на кого була націлена "піар-атака"? Якщо на громадську думку, то "мертві бджоли не гудуть". Як правильно помітили спостерігачі, Медведчук-2002 – це не Литвин-2000. Навколо заяв опозиції зведена стіна мовчання, і тільки вузьке коло людей, професіонально причетних до політики і які черпають інформацію з Інтернету, на всю смакує анонсований спектакль і бродіння в стані акторів.

Може, об'єктом піар-кампанії опозиції була влада? Отака собі психічна атака на президента і його адміністрацію. Навряд чи лідери опозиції такі наївні люди.

Найвірогідніша версія – "витік інформації" був допущений для того, щоб дуже міцно пов'язати найбільш нестійких, але і найвпливовіших членів опозиційної четвірки – комуністів і "Нашу Україну". Без них акція 16 вересня втратить і масовість, і будь-які шанси навіть на мінімальний успіх. Головні об'єкти "революційного піару" - Петро Миколайович і Віктор Андрійович.

Сепаратні заяви Петра Симоненка не треба сприймати як якусь нову тактичну лінію. Від самого початку комуністи говорили і діяли осібно. До того ж необхідно враховувати, що на Симоненка тиснуть ортодокси. Той же Крючков за кожної зручної нагоди говорить про неприродність союзу з правими. Тому Симоненко виявляє чудеса політичної гнучкості. Нарешті, не треба забувати, що принципові рішення у комуністів повинні бути освячені рішенням Пленуму ЦК.

Певно, що комуністи візьмуть участь в акціях 16 вересня, але окремо і під своїми гаслами.

Ще більш складна історія з Віктором Ющенком і "Нашою Україною". Адже вони найбільше ризикують. В їх рядах чимало солідних представників національної буржуазії, яким є що втрачати. А тут гамлетівське питання: "Бути чи не бути". Якщо називати речі своїми іменами, то прихильники радикальних дій в "Нашій Україні" серйозно підставили і свого Лідера, і колег по блоку. Тепер у Віктора Ющенка практично відрізані шляхи до відступу. Але і сам лідер "Нашої України", і військо його поки ще не дуже готові до боротьби на барикадах як психологічно, так і функціонально. Та й шанси на успіх не дуже великі.

І тут знову доведеться пригадати сторінки історії КПРС. Кожний, хто пройшов через радянську систему політосвіти, напам'ять знає ленінське визначення "революційної ситуації". Це коли "верхи не можуть, а низи не хочуть жити як раніше", відбувається "надзвичайне загострення нестатків та бід пригноблених класів", "значне підвищення, внаслідок вказаних причин, активності мас, які в "мирну" епоху дозволяли себе спокійно грабувати, а в буремні часи покликаних, як усією ситуацією кризи, так і власне "верхами", до самостійного історичного виступу". Хоч Володимир Ілліч зараз і не в моді, але формула національної кризи, відкрита ним, пройшла випробування часом і не раз підтверджувала свою точність.

У грудні 2000 р. з відомою натяжкою, але можна було говорити про національну кризу. Але зараз чітко не виявляється жодна з ознак революційної ситуації. Бог з ними, з націонал-демократами, для них В.Ленін не авторитет. Але куди дивилися марксисти з КПУ і СПУ? Не чемно забувати класику наукового комунізму.

Як пояснити це дивацтво? Раціональних пояснень просто немає. Кидатися на барикади в абсолютно не відповідний момент. І добре б ризикували тільки власними політичними кар'єрами. На кону виявляється доля української демократії, нехай деформованої і неповноцінної, але все-таки демократії. "Революційний шлях" вирішення конфлікту між владою і опозицією з високим ступенем імовірності може привести до швидкого оформлення в Україні авторитарного режиму в стилі Лукашенка, нехай і з українськими особливостями. Такою може бути плата за емоційність і нетерплячість української опозиції. Опоненти можуть заперечити, що довибори і так продемонстрували прискорений перехід до "керованої демократії". Але поки це тільки тенденція. До того ж не були вичерпані "нереволюційні" ресурси політичної боротьби за демократію.

У всій історії з "дивною революцією" чітко простежується одна парадоксальна тенденція – об'єктивний збіг інтересів політичних антагоністів - Віктора Медведчука й Юлії Тимошенко. Обидва вони зацікавлені в розвитку політичної кризи. Про те, що Юлія Тимошенко виграє від осінніх подій, вже не раз говорилося. Але не менше від неї виграє і Віктор Медведчук. Для нього це прекрасна можливість виявити себе кризовим політичним менеджером і підготувати політичні передумови для майбутньої узурпації влади. Якщо виступи опозиції наберуть досить серйозний характер, то Леонід Кучма фактично стане заручником свого "візиря". Можна не сумніватися, що у Віктора Медведчука є план. І для опозиції, і для Кучми. І, природно, для себе. А ось чи є такий план у опозиції? Питання риторичне.

Завдяки авантюризму деяких своїх вождів опозиція сама себе загнала в політичну пастку. Відступати їй нікуди. Але не можна керуватися тільки емоціями і логікою "у гурті й смерть не страшна". Час виявити раціоналізм і вміння домовлятися. У революції не грають. Їх або здійснюють, або програють.

Автор: Володимир Фесенко – експерт Центру політичного консалтингу "Пента"

Читайте нас також у Telegram. Підписуйтесь на наші канали "УП. Кляті питання" та "УП. Off the record"



powered by lun.ua