Кримінальні клани - джерело політичної цензури в Україні?
Понеділок, 9 грудня 2002, 16:41
Парламентські слухання з питань свободи слова й цензури, а також їхнє наступне обговорення показали, що і журналісти, і представники влади здебільшого розуміють і оцінюють нинішній стан інформпростору України зовсім по-різному.
Але оскільки розрізненість позицій журналістів регулярно стає підставою для маніпуляцій у цій досить болючій сфері, має сенс звернутися до нещодавнього дослідження Центру імені Разумкова і спробувати довідатися, що ж "творчі працівники" мас-медіа думають насправді…
Цензура є
Отже, так чи інакше понад 85% опитаних журналістів говорять про те, що політична цензура в Україні існує (з них 21,5% радше упевнені в цьому). Більш того, 61,6% з них стверджують, що особисто зустрічалися з її проявами.
Практично ніхто з українських журналістів не має сумнівів в тому, що в країні існує практика замовних статей ("так" або "скоріше так" на питання про це відповіли 97,9% респондентів). Така ж одноголосність спостерігається і при відповіді на питання: "Чи готові Ви працювати в умовах відсутності цензури?" - ствердно відреагували понад 90% опитаних (що, абсолютно не дивно).
Досить одностайні журналісти в оцінці впливу на роботу ЗМІ органів влади й інших соціальних інститутів. Причому, як виявилося, великих неприємностей журналісти чекають не від цієї самої влади...
Понад 55% опитаних журналістів указують на те, що негативний вплив на ЗМІ здійснюють кримінальні клани. Практично кожен другий говорить те саме про адміністрацію президента. Удвічі менше негативного впливу журналісти чекають від Верховної Ради (23,1% оцінюють вплив парламенту, як негативний) і Кабміну (26,5%, однак, слід зазначити, що опитування проводилося до приходу в уряд Віктора Януковича).
З іншого боку, саме ці дві структури, на думку журналістів, досить толерантно ставляться до критики на свою адресу. Так, 64% опитаних вважають, що без особливих проблем можна лаяти парламент, а майже 59% - Кабінет Міністрів.
Проте болючі наслідки не змусять себе чекати, якщо критичні зауваження будуть висловлені на адресу кримінальних кланів (77,1%), президента (понад 70% респондентів), адміністрації президента (67,4%) та місцевої влади (69,4%).
Якщо докладніше зупинятися на цих наслідках, то журналісти в першу чергу називають психологічний тиск на працівників ЗМІ (майже 80% респондентів), а також економічні санкції проти видання (понад 75%). А от про фізичну розправу говорять порівняно невеликі 47,5% опитаних (хоча сама по собі цифра вражає). На один відсоток більше опитаних журналістів стверджують, що їм уже доводилося стикатися з погрозами на свою адресу через професійну діяльність.
Утім, як виявилося, психологічний фактор обмежує свободу слова ще до появи перерахованих вище наслідків. Так, відповідаючи на питання про форми цензури, понад 57% тих, хто зіштовхувалися з нею віч-на-віч, стверджують, що обмежником виступає самоцензура. На другому місці за популярністю (54,8%) - редакторські виправлення, що змінюють політичні акценти матеріалу. На третьому - "роз'яснювальні бесіди" з журналістами - з відповідними побажаннями (про них згадали 54,5%).
Про надходження "прямих указівок" від органів державної влади заявив практично кожен другий з цієї групи журналістів. Трохи менше працівників ЗМІ відзначили, що одержували "прямі вказівки" керівництва про характер висвітлення подій. Ще одна форма цензури, згадана журналістами, - відмова в оприлюдненні підготовленого матеріалу (27,7%), а також поширення керівництвом списків персон нон-грата для даного мас-медіа (24,7%).
Поширення в редакціях анонімних інструкцій як різновид цензури назвався найрідше (8,4%), але проте, вірять в існування "темників" 58,7% всіх опитаних журналістів. А особисто з ними стикалися 17, 1% респондентів.
Але що з нею робити?
Однак, незважаючи на досить щільну єдність в оцінці рівня свободи слова, методи боротьби з цензурою, схоже, для багатьох журналістів є справою здебільшого далекою та не досить зрозумілою.
З усіх опитаних досвід "боротьби" з політичною цензурою має 41,5% респондентів. Однак, існує один підводний камінь, що здатний зупинити подібне починання, - називається він, що випливає з результатів дослідження, "економічна залежність журналістів від власників ЗМІ". Понад 75% респондентів упевнені, що саме цей фактор стоїть на шляху відстоювання права об'єктивно висвітлювати події в країні.
Понад 40% опитаних відзначають також відсутність професійної солідарності в журналістському цеху і побоювання "репресій" з боку влади й криміналу. Майже третина опитаних звинувачує в неефективності такої боротьби той факт, що і суспільство не особливо підтримує ініціативу журналістів.
Позитивно до створення журналістського страйкому ставляться понад 46% респондентів, однак практично стільки ж, або нічого не знають про цю ініціативу, або ніяк до неї не ставляться, або вагаються з відповіддю. Однак очікувати 100%-ву готовність журналістів узяти участь у медіа-страйку не доводиться. Зараз готові страйкувати понад третину майстрів пера й мікрофона (37,5%), тоді як 28,4% говорять страйкові - "ні". Ще третина вагається з відповіддю.
Приблизно такий же розклад виходить із ситуацією можливого суду в справі про політичну цензуру. Практично третина опитаних готові виступати в ньому свідками, ще третина - ні, інші - вагаються з відповіддю.
Майже половина опитаних готові пожертвувати у Фонд підтримки журналістів від 1 до 50 гривень (при цьому половина з них можуть витягнути з гаманця до 10 гривень). Понад 100 гривень готові віддати лише 6,2% опитаних. Практично кожен дев'ятий "не має можливості" займатися такого роду доброчинністю.
Що стосується власних прибутків, то понад 50% опитаних відзначили, що їх задовольнив би щомісячний рівень зарплати у 200-500 доларів. На суму більш ніж півтори тисячі доларів претендують 8,7% респондентів.
Дослідження проводилося соціологічною службою Центру Разумкова з 12 по 26 листопада 2002 року. Опитано 727 журналістів, що представляють центральні, обласні, районні й місцеві засоби масової інформації. Опитування проводилося у всіх областях України, АР Крим, містах Київ і Севастополь
Але оскільки розрізненість позицій журналістів регулярно стає підставою для маніпуляцій у цій досить болючій сфері, має сенс звернутися до нещодавнього дослідження Центру імені Разумкова і спробувати довідатися, що ж "творчі працівники" мас-медіа думають насправді…
Цензура є
Отже, так чи інакше понад 85% опитаних журналістів говорять про те, що політична цензура в Україні існує (з них 21,5% радше упевнені в цьому). Більш того, 61,6% з них стверджують, що особисто зустрічалися з її проявами.
Практично ніхто з українських журналістів не має сумнівів в тому, що в країні існує практика замовних статей ("так" або "скоріше так" на питання про це відповіли 97,9% респондентів). Така ж одноголосність спостерігається і при відповіді на питання: "Чи готові Ви працювати в умовах відсутності цензури?" - ствердно відреагували понад 90% опитаних (що, абсолютно не дивно).
Досить одностайні журналісти в оцінці впливу на роботу ЗМІ органів влади й інших соціальних інститутів. Причому, як виявилося, великих неприємностей журналісти чекають не від цієї самої влади...
Понад 55% опитаних журналістів указують на те, що негативний вплив на ЗМІ здійснюють кримінальні клани. Практично кожен другий говорить те саме про адміністрацію президента. Удвічі менше негативного впливу журналісти чекають від Верховної Ради (23,1% оцінюють вплив парламенту, як негативний) і Кабміну (26,5%, однак, слід зазначити, що опитування проводилося до приходу в уряд Віктора Януковича).
З іншого боку, саме ці дві структури, на думку журналістів, досить толерантно ставляться до критики на свою адресу. Так, 64% опитаних вважають, що без особливих проблем можна лаяти парламент, а майже 59% - Кабінет Міністрів.
Проте болючі наслідки не змусять себе чекати, якщо критичні зауваження будуть висловлені на адресу кримінальних кланів (77,1%), президента (понад 70% респондентів), адміністрації президента (67,4%) та місцевої влади (69,4%).
Якщо докладніше зупинятися на цих наслідках, то журналісти в першу чергу називають психологічний тиск на працівників ЗМІ (майже 80% респондентів), а також економічні санкції проти видання (понад 75%). А от про фізичну розправу говорять порівняно невеликі 47,5% опитаних (хоча сама по собі цифра вражає). На один відсоток більше опитаних журналістів стверджують, що їм уже доводилося стикатися з погрозами на свою адресу через професійну діяльність.
Утім, як виявилося, психологічний фактор обмежує свободу слова ще до появи перерахованих вище наслідків. Так, відповідаючи на питання про форми цензури, понад 57% тих, хто зіштовхувалися з нею віч-на-віч, стверджують, що обмежником виступає самоцензура. На другому місці за популярністю (54,8%) - редакторські виправлення, що змінюють політичні акценти матеріалу. На третьому - "роз'яснювальні бесіди" з журналістами - з відповідними побажаннями (про них згадали 54,5%).
Про надходження "прямих указівок" від органів державної влади заявив практично кожен другий з цієї групи журналістів. Трохи менше працівників ЗМІ відзначили, що одержували "прямі вказівки" керівництва про характер висвітлення подій. Ще одна форма цензури, згадана журналістами, - відмова в оприлюдненні підготовленого матеріалу (27,7%), а також поширення керівництвом списків персон нон-грата для даного мас-медіа (24,7%).
Поширення в редакціях анонімних інструкцій як різновид цензури назвався найрідше (8,4%), але проте, вірять в існування "темників" 58,7% всіх опитаних журналістів. А особисто з ними стикалися 17, 1% респондентів.
Але що з нею робити?
Однак, незважаючи на досить щільну єдність в оцінці рівня свободи слова, методи боротьби з цензурою, схоже, для багатьох журналістів є справою здебільшого далекою та не досить зрозумілою.
З усіх опитаних досвід "боротьби" з політичною цензурою має 41,5% респондентів. Однак, існує один підводний камінь, що здатний зупинити подібне починання, - називається він, що випливає з результатів дослідження, "економічна залежність журналістів від власників ЗМІ". Понад 75% респондентів упевнені, що саме цей фактор стоїть на шляху відстоювання права об'єктивно висвітлювати події в країні.
Понад 40% опитаних відзначають також відсутність професійної солідарності в журналістському цеху і побоювання "репресій" з боку влади й криміналу. Майже третина опитаних звинувачує в неефективності такої боротьби той факт, що і суспільство не особливо підтримує ініціативу журналістів.
Позитивно до створення журналістського страйкому ставляться понад 46% респондентів, однак практично стільки ж, або нічого не знають про цю ініціативу, або ніяк до неї не ставляться, або вагаються з відповіддю. Однак очікувати 100%-ву готовність журналістів узяти участь у медіа-страйку не доводиться. Зараз готові страйкувати понад третину майстрів пера й мікрофона (37,5%), тоді як 28,4% говорять страйкові - "ні". Ще третина вагається з відповіддю.
Приблизно такий же розклад виходить із ситуацією можливого суду в справі про політичну цензуру. Практично третина опитаних готові виступати в ньому свідками, ще третина - ні, інші - вагаються з відповіддю.
Майже половина опитаних готові пожертвувати у Фонд підтримки журналістів від 1 до 50 гривень (при цьому половина з них можуть витягнути з гаманця до 10 гривень). Понад 100 гривень готові віддати лише 6,2% опитаних. Практично кожен дев'ятий "не має можливості" займатися такого роду доброчинністю.
Що стосується власних прибутків, то понад 50% опитаних відзначили, що їх задовольнив би щомісячний рівень зарплати у 200-500 доларів. На суму більш ніж півтори тисячі доларів претендують 8,7% респондентів.
Дослідження проводилося соціологічною службою Центру Разумкова з 12 по 26 листопада 2002 року. Опитано 727 журналістів, що представляють центральні, обласні, районні й місцеві засоби масової інформації. Опитування проводилося у всіх областях України, АР Крим, містах Київ і Севастополь
