Українська правда
Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/news/2003/05/19/2993881/

Невгамовний

Андрій Квятковський _ Понеділок, 19 травня 2003, 13:10
До сороковин Сашка Кривенка

Коли місяць тому ми проводжали Сашка Кривенка в останню путь, то говорили про нього багато доброго. Він був людиною непересічною, тому шукали особливих слів. Але навряд чи прощальні слова - навіть найпроникливіші - замінять враження від живої людини.

Через зайнятість у медіа-проектах перфектний стиліст Кривенко залишив по собі небагато текстів. Тому лише ті, хто особисто знав Сашка, добре розуміли, що втратили. А шкода. Наш обов'язок на 40-річчя Кривенка (і на наступні часи) - розповісти, "яким він хлопцем був". Хай ця публікація буде сторінкою в майбутній книзі пам'яті.

1987 рік. Хто пам'ятає той час, згадає, як бурхливо виникали всілякі самодіяльні (тоді казали "неформальні") об'єднання. У Львові готувалися до створення Товариства Лева. Висока, трохи згорблена постать і буйна чуприна Сашка привертала увагу здалеку.

В ініціативну групу майбутнього ТЛ ми всі потрапляли різними шляхами, з різних середовищ: я - з групи, що намагалася впорядкувати Личаківський некрополь, він - з уже сформованого (мали навіть складений статут!) молодіжного політичного гуртка, до якого, серед інших, входили і двоє молодих істориків - Ігор Марков і відомий тепер політик Тарас Стецьків. Кажуть, ядро гуртка сформувалося ще в дні неспокійного прощання з Володимиром Івасюком - 1979 року.

Сашка до Товариства вабила надія на втілення безлічі ідей, яких йому ніколи не бракувало. Першим серйозним проектом, що його ще 1988 року почали втілювати філолог Кривенко й історик Марков, був так званий "Історичний театр" Товариства Лева. Проблем зі сценаріями у філолога й історика не було, а для їх реалізації придався акторський досвід Сашка, колишнього учасника одного з аматорських театрів. Власне кажучи, вистав у Історичному театрі було лише дві: одна про Василя Симоненка, друга - "Шевченко очима поколінь". Більше запам'яталася друга.

У тій шевченківській виставі не було ні соцреалізму, ні хуторянства. Була вдала спроба співзвучно з часом розповісти, чим у різні епохи був для українців Кобзар. Про раніше приховану частину Шевченкіани чимало львів'ян вперше дізналися саме з тієї вистави.

Хлопці залучили до участі в ній найкращі творчі сили молодого Львова - своїх друзів з аматорського театру МЕТА і з професійного Молодого театру ім. Курбаса, а також хор Товариства Лева. У 1989 році в рамках шевченківської вистави Товариства Лева чи не вперше в радянський час було інсценізовано раніше "нерекомендовану" поему "Великий льох".

Ті шалено популярні вистави відбувалися не у вакуумі, а в бурхливій атмосфері тодішнього Львова. Боротьба львів'ян за пам'ятник Шевченка в центрі міста, змагання за визнання національної символіки, за державність української мови, вибори народних депутатів СРСР - все це відлунювало у виставах Історичного театру.

Пам'ятаю, як здригався оплесками зал, коли розповідаючи про часи "Розстріляного Відродження", актори раптом розгортали на всю сцену величезний червоний транспарант із написом "Дайош українізацію!" Але шевченківська вистава - це був перманентний імпровіз. "Запрошуємо вас ще, бо ми в кожен виступ вносимо щось нове!" - постійно казали глядачам ведучі.

Розповідаючи про царську заборону Шевченківських свят у 1914 році, Марков цитував Леніна: "Заборона Шевченківського ювілею є найкращий спосіб агітації проти уряду". "Як добре, що Ленін це сказав!" - репліка Кривенка провокувала гомеричний регіт у залі. А він розповідав про групу львівських студентів, яких у 70-ті роки вигнали з університету за поширення листівок із цією цитатою вождя.

Сашко перелічував усі українські організації та товариства, які діяли у Галичині 1914 року, а потім (для порівняння) ті, що існували в 1989-му: Товариство української мови ім. Шевченка, Товариство Лева, Українське добровільне спортивне товариство… "Динамо" (знову сміх у залі). "І все?!" - "дивувався" Ігор. "Ну, хіба ще Компартія України, - іронізував Кривенко. - Але зате який у нас резерв порівняно з 1914 роком!"

У березні 1989-го на запрошення Громади українців Литви Кривенко, Марков і директор Історичного театру Роман Турій разом із трупою відвідали Вільнюс. Тоді для всього вільнодумного СРСР Балтія була "островом свободи". Приїхавши з міста, де з вас могли зняти навіть синьо-жовтий значок, львів'яни зазвичай розгортали український прапор, дефілювали з ним по Вільнюсу та кайфували.

Тому після повернення з Литви у виставі з'явилася нова мізансцена. Сашко дякував "левівському" барду Назарові Новосаду за виконану пісню і дарував привезений з Вільнюса литовський національний прапорець. Новосад реагував: "На жаль, не можу відповісти взаємністю" (сміх у залі). Тоді це був сміливий жарт, тому для "зняття напруги" Назар починав співати свою пісню "Прихилили козаченьки малиновий стяг". Як швидко все змінювалося тоді! Ще в 1988-му "Малиновий стяг" був революційним, а у 1989-му ним уже "знімали напругу".

Та поїздка до Вільнюса виявилася доленосною. Сашко, Ігор і Роман домовилися там про друкування самвидавівської газети. Гроші на це були - прибутки від платних вистав Історичного театру. А щойно повернувшись, хлопці стали свідками жорстокого розгону львівською міліцією несанкціонованого передвиборчого мітингу 12 березня.

Історичний театр відреагував на події адекватно. Раніше був епізод із "кооперативом "Гайка" (данина моді на кооперативи з натяком на можливе "закручування гайок"). Тепер Кривенко додав до нього репліку: "Пропоную кооператив "Гайка" перейменувати на кооператив імені 12 березня". Події 12 березня сколихнули Львів, але офіційна преса їх замовчувала. Потреба у самвидаві стала просто кричущою.

11 квітня на засіданні ради Товариства Лева розглядалося питання про "вісник" Товариства. Рада затвердила склад редколегії. Але це була формальність - фактично кістяк редколегії вже існував. Кривенко, Марков, Стецьків, Ігор Гринів (тоді голова Товариства, а тепер нардеп) і Роман Турій уже мали готовий макет газети, основу якої складали матеріали про 12 березня. Одразу по закінченні засідання Турій з макетом відбув до Вільнюса. Так народився "Поступ".

Кривенківський "Поступ" і набоківський "Голос відродження" побачили світ майже одночасно і в одному місці. Але рада ТЛ не квапилася з поширенням "Поступу", а от Сергій Набока, не скутий ніякими радами, зробив це в Києві раніше. Обидва легендарні редактори пішли від нас теж одночасно…

У Львові поширення "Поступу" почалося 27 квітня 1989 року, у Великодню неділю. Було видруковано 4 тисячі примірників першого номера. Значну частину розповсюдили на великодніх гаївках у "Шевченківському гаї", ще частину - перед першотравневою демонстрацією.

Нагадаю: тоді "несанкціонована" рухівська колона з національними прапорами та портретами Івана Драча (його львівські рухівці намагалися висунути в народні депутати СРСР) із боєм прорвала кордони міліції і пройшла майбутнім проспектом Свободи (тоді ще Леніна) перед здивованими обличчями партійних бонз на трибунах.

Формально Кривенко став головним редактором лише 12 червня. Так вирішила редколегія після виходу 5-го числа газети. А збиралася вона у кімнатці, де жила сім'я Сашка, в університетському гуртожитку на вул. Пересади (тепер - Медової Печери). Кривенко тоді працював на кафедрі філології своєї alma mater, поки не позбувся посади "через політику".

Невдовзі "Поступ" своєю популярністю перевершив Історичний театр. Він уже виходив тиражами в десятки тисяч примірників і відіграв не останню роль у перемозі галицьких націонал-демократів на виборах 1990 року.

Але сповненому ідей Сашкові було тісно в межах одного проекту. Адже "Поступ" з його тривалим підготовчим циклом (збирання матеріалу, підготовка макету, доставка в Литву, прибуття тиражу) уже не задовольняв потреби в оперативній інформації. Тому разом із групою однодумців він створює восени 1989 року інформцентр, який почав видавати малим накладом (для активістів), але дуже оперативно - бюлетень "Львівський вісник". Була мережа кореспондентів, був черговий телефон, на який вони "скидали" свіжу інформацію. Уже з'явилися комп'ютери, на яких бюлетень набирали, потім видруковували на струменевому принтері та поширювали серед рухівців.

Наближалися вибори до Верховної Ради УРСР. "Левівці" висунули Кривенка кандидатом по Кам'янко-Бузькому округу. Ми жартували: аби виграти, йому досить роздавати виборцям "Поступ". Але крайова рада НРУ сформувала свій єдиний список кандидатів. "Демократ", який наважився би його проігнорувати, ризикував здобути славу штрейкбрехера. Один із небагатьох, хто наважився (і переміг), був Тарас Стецьків. (До речі, імен деяких нардепів, обраних на Львівщині в 1990-му, зараз не згадають навіть історики). Натомість Кривенко переорієнтувався на вибори в обласну раду. Як і багато інших членів дуже популярного тоді Товариства Лева, він туди, звичайно ж, потрапив.

Окрилений успіхом "Поступу", самвидав на Львівщині навесні 1990 року вже квітнув буйним цвітом - ми нараховували десь 24 "конкуренти". Активна й ініціативна натура Сашка не могла оминути цього. У квітні, після виборчої перемоги галицьких демократів, він очолив оргкомітет проведення у Львові "Свята незалежної преси" і написав його програму. Імпрезу запланували на 7 травня і приурочили до проведення в Києві установчого з'їзду Спілки незалежних журналістів України (створення альтернативного журналістського об'єднання має вже довгу історію!). Плани були грандіозні. Місце проведення свята - академічний драмтеатр ім. Заньковецької. Мали відбутися: зустріч із редакторами незалежних видань, аукціон цих видань ("ярмарок самвидаву"), їхня виставка, концерт бардів.

Планам не судилося здійснитися. По-перше, завадила політична ситуація - демократичний Львів увійшов у гострий конфлікт із комуністичним Києвом. По-друге, у Кривенка не стало часу - його обрали головою обласної комісії до справ молоді та членом президії обласної ради. Решту часу забрали родинні клопоти - саме тоді в Сашка знайшлися трійко доньок (жартома він пропонував охочим рецепт такого демографічного вибуху). Тепер він міг змінити кімнату в гуртожитку на власну квартиру, виділену з такої нагоди обласною радою.

Наприкінці квітня 1990 року редколегія "Поступу" фактично підвела підсумки попереднього періоду. По-перше, самвидав помирав, і треба було переходити на легальний режим. По-друге, політичний успіх "поступівців" несподівано оголив редакцію - Сашко мусив зосередитися на роботі в облраді, ще двоє провідних членів редколегії стали народними депутатами України. Було вирішено запросити на посаду головного редактора члена Студентського Братства, випускника журфаку (з досвідом роботи у самвидаві) Володю Панкеєва.

Минуло більше року. Панкеєву вдалося запустити легальний "Поступ", хоч і не все йшло гладко. Поступово у Львівській облраді виник конфлікт між керівництвом і групою молодих депутатів-однодумців, лідерів молодіжного руху (до них належав і Кривенко). Вони створили молодіжний фонд, який потребував своєї газети. Було вирішено, що Сашко повертається в "Поступ", який переходить "під крило" фонду. Але проти цього був новий провід Товариства Лева. Він "зажав" назву "Поступ", бо сподівався (хоч і марно) продовжити під нею видання власної газети. Довелося шукати нову назву. Так народилося дивовижне ім'я - "Пост-Поступ".

Підготовку першого числа "П-П" обірвав путч. Молодіжні лідери Львівщини створили Комітет опору диктатурі (КОД). "Поступівці" день і ніч чергували біля приймачів, складали інформаційні зведення, які потім поширювалися як листівки КОДу. В останню ніч путчу було складено і перше число "П-П".

Новий тижневик здобув імідж скандального. І не тільки через опозицію до старшої генерації політиків. Сашко залучив до праці свіжі творчі сили - Юрія Винничука, Володю Павліва та інших, а були це люди з дуже нестандартним, як на той час, мисленням. Саме з "П-П" помандрували в світ такі терміни, як "нацдебілізм" і "шароварництво". Саме в "П-П" публікувалися шокуючо-еротичні твори Винничука "Діви ночі" та "Житіє гаремноє", а також "Українська лайка" Павліва.

Для консервативної частини львів'ян "П-П" був, наче червона ганчірка, а серед решти розходився, як гарячі пиріжки. Непростим було і співіснування в одній редакції стількох талановитих (а отже амбітних) особистостей. Потрібна була унікальна толерантність і делікатність Сашка, щоби залагоджувати всі конфлікти - внутрішні й зовнішні. Кривенко був "універсальним буфером" і віддувався за всіх, приймаючи удари на себе.

1992 рік був піком успіху "П-П". Кривенко втішено поглядав на своє дітище і казав: "От ще трохи покерую і займусь СВОЄЮ справою - писатиму есеї". Українська література багато втратила на тому, що так не сталося. З цим погодяться не лише читачі "Енциклопедії нашого українознавства", але й ті, хто відвідував творчі вечори в редакції "П-П". Якось Сашко запропонував провести творчий вечір самих "поступівців". Кожен щось читав зі своєї літературної "шухляди". Кривенко оприлюднив написану ще в "застійні" часи і ніде не друковану рецензію про… еротичні мотиви в історичних романах Павла Загребельного. Знайти б її тепер та надрукувати!

Доля не дала Сашкові спочити на лаврах. Економічна криза, інфляція загострювалися, папір дорожчав, ставав дефіцитом. Доводилося переривати випуск газети, деколи журналісти місяцями сиділи без зарплатні. Були й політичні комплікації.

У тих умовах "моментом істини" щодо авторитету Сашка серед колективу став такий випадок. Молодіжний фонд, співзасновник "П-П", ніяк не втручався в нашу діяльність. Ми були справді вільними журналістами. Але раптом у фонді стався "конституційний переворот". Наші друзі й однодумці мусили піти, натомість прийшли люди з іншого табору. Була спроба взяти "П-П" під контроль.

У лютому 1993 року в редакції з'явилося оголошення про збори трудового колективу. У призначений час Сашко поінформував, що зараз прийде новий голова фонду N. Сказав і кудись пішов. Справді прийшов N і повідомив, що хоче жити з нами в мирі, але Кривенко "оголосив йому війну" (це виявилося неправдою), що фонду належить 30% участі в газеті, а тому він може претендувати на 30% газетної площі, що коли ми судитимемося з ними, то суд перевірить усю фінансову й іншу документацію, а збори трудового колективу, наприклад, не проводилися, бо протоколів нема, і цього досить, щоб газету закрити, тим більше, ви ж знаєте, які у вас відносини з обласною владою…

Треба було проводити перевибори головного редактора. "Які є кандидатури?" - запитав головуючий на зборах. "Кривенко" - сказав хтось із журналістів. "Хто за?" "За" були всі, "проти" нікого, ніхто не утримався… Пан N пішов і більше до тієї розмови не повертався.

Але якщо політика тоді ще була відносно лагідна до преси, то економіка - безжальна. Вона вимагала підлаштовуватися під кон'юнктуру, випускати якісь дешево-вульгарні додатки, розбудовувати рекламний відділ, залучати всіляких "менеджерів" - часто з липучими руками.

У редакції побільшало облич, не переобтяжених інтелектом і сумлінням. Прийшло нове покоління, байдуже до всього, чим досі жив "Поступ", але їм належало майбутнє… На нас вони поглядали згорда.

Тоді, 1993 року Кривенко організував конференцію "Медіа в сучасній Україні" (і воно йому було треба?). Приїхало багато відомих журналістів із Києва, інших регіонів. Сашко поставив питання руба: чи варто пресі "продаватися"? Якщо так, то кому - державі чи "грошовим мішкам"? Виникла бурхлива дискусія. Згодом поставлені Кривенком питання виявилися пророчими…

Прийшов 1994-й, рік виборів. Сашко вирішив балотуватися в нардепи по Левандівському округу Львова. Не знаю, на що він розраховував. Саме тоді ситуація в країні так "вкурвила" його, що він виступив зі своїм легендарним памфлетом "Маргінальна моя Україна", де різко (можливо, надміру різко) висловив своє несприйняття "забиченої України". У націонал-патріотичних колах стаття викликала нову хвилю обурення. Додам, що по одному округу зі Сашком ішов Степан Хмара.

Зайве казати, що вибори Кривенко програв. Після того він чи то жартома, чи то всерйоз сказав, що значно вигідніше не балотуватися самому, а допомагати це робити іншим. Тоді ще ніхто не чув слів "піар", "політтехнолог". Але, здається, Сашко мав на увазі саме це.

Агонія "Поступу" тривала. Хтось уже писав замовлені статті, хтось, наївно сподіваючись на повернення старих добрих часів, намагався зберігати принциповість. А хтось мусив забезпечити їм таку можливість. Сашко якось "крутився", десь їздив, з кимось домовлявся, шукав гроші. Чим він жертвував? Хтозна.

Було прийняте рішення перетворити "П-П" на товариство з обмеженою відповідальністю, розподілити участь у ньому між людьми. Невдовзі хтось із "менеджерів" скупив левову частку…

5 травня 1995 року в кав'ярні "Вавилон-ХХ" відбулась акція "Прощання з провінцією". Зійшлися "поступівці", друзі Кривенка та Павліва. "Герої дня" отримали добру пропозицію в Києві і тепер прощалися з рідним, але вже таким чужим Львовом. Кривенко виголосив промову, Павлів читав свої вірші. Народ пив "на шару" каву з коньяком. Це був кінець львівського періоду біографії Кривенка. Це був початок масової еміграції львівських журналістів до Києва.

Наприкінці 80-х років серед націонал-романтично налаштованих членів Товариства Лева Сашко виглядав прагматиком (хтось би сказав "циніком"). В останні роки життя серед прагматичної київської тусовки він здавався останнім із романтиків…


© 2000-2018 "Українська правда"
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua