Про що свідчать результати парламентських виборів у Росії?
Понеділок, 8 грудня 2003, 14:44
Вчорашні вибори в Росії, думаю, переконали всіх у тому, що в цій країні почалися заморозки. Впевнений, що все ж не льодовиковий період. Демократична весна в країні, яку я люблю, колись настане. Питання: коли?
Про що ж ми довідалися, ознайомившися з тим, як проголосували росіяни?
Про те, що сьогодні в Росії практично немає громаданського суспільства, яке почало формуватися в ході горбачовської перебудови, але є єдина, ідеологічно слабко диференційована політична нація (російський народ) з невиразним невдоволенням на правому і лівому флангах. Путіну вдалося домогтися консолідації росіян за рахунок поразки лібералізму і роздування націоналістичних і шовіністичних ідей, характерних для російського минулого.
Переконалися ми й у тому, що в Росії більше немає парламенту, що приймає важливі політичні рішення. Дума представляє російський народ, але не править, а лише штампує за допомогою "одобрямса" більшістю рішення, потрібні Кремлеві.
"Єдинороси", скоріше за все, будуть мати у своєму розпорядженні просту більшість, необхідну для ухвалення законів, але кваліфікованої більшості, потрібної для внесення змін у конституцію, у них, напевно, не буде. Хоча такі зміни, цілком імовірно, знадобляться Путіну наприкінці другого терміну його президентського правління.
Те, що Путін, можливо, не буде мати трьохсот абсолютно слухняних йому депутатів, скоріше погано, ніж добре (як це не парадоксально). Адже недолік необхідної кількості голосів ставить Путіна у певну залежність від радикально націоналістичних партій, а така залежність може зробити зовнішню політику Росії особливо агресивною.
Як би там не було, ясно: в Росії зміцнюється самодержавство, яке століттями керувало імперією (і при царі, і при більшовиках), але, як правило, без особливого успіху.
Очевидно, сенсацією стала не стільки поразка лібералів (вона передбачалася), скільки поразка комуністів і шалений успіх ультранаціоналістів. Втім, уважний аналіз подій останніх років дозволяв припустити і цю поразку, і цей успіх.
Шлях у Думу крайнім націоналістам проклав сам російський президент, що прийшов до влади на ударній хвилі другої чеченської війни. Організовані Кремлем мілітаристські і великодержавні ПР-кампанії в електронних ЗМІ, антигуманні дії влади при звільненні в'язнів "Норд-Осту", позиція Москви у відносинах із сусідами Росії і придушення всіх тих мас-медіа, де могла звучати критика на адресу Кремля - усе це не залишало росіянам, чия позиція традиційно формувалася з волі "верхів", будь-якого реального вибору.
Особливо показовим є випадок з конфліктом навколо українського острова Тузла, що, як ми тепер бачимо, використовувала в якості своєї головної ПР-акції партія Рогозіна "Родіна", що перемогла вчора на виборах. А успіх ЛДПР – це значною мірою особистий успіх самого Жириновського, найяскравішого актора на сцені, де розігрувався досить нудний, взагалі-то, націоналістичний спектакль.
Поразка комуністів теж закономірна. Адже КПРФ завжди була, насамперед, імперською партією, що прагне повернути "велич" колишнього СРСР, а вже потім партією соціального захисту населення (точніше – соціальної демагогії). Путін допоміг шовіністам виділитися з компартії в окремий блок і, до того ж, активно атакував олігархів, на війні проти яких звичайно спекулювала партія Зюганова.
Що ж стосується лібералів, то вони так і не виросли з дитячого віку перших постперебудовних років. Ідеологія російських правих (як і "команди озимого покоління", що провалилася на наших виборах) практично не враховувала інтереси переважної більшості громадян, а "яблучники" прославилися відсутністю будь-яких конструктивних пропозицій, здатних полегшити життя російської інтелігенції, що орієнтується на цю партію.
Крім того, головною зброєю лібералів завжди була "гласність", а вона-то якраз при Путині виявилася в дефіциті. Не виключено, втім, що поразка на виборах лібералів змусить їх шукати нових форм впливу на незріле російське суспільство, і, зрештою, слугуватиме відновленню руху за демократичні зміни. Не сумніваюся: ніякого особливого шляху – а ля Жириновський – у Росії бути не може, і ліберальні ідеї там ще будуть потрібні.
Які ж висновки з усього цього повинна зробити Україна?
1. Ні про які політичні союзи із самодержавною Росією не може бути і мови. Наша, у минулому виправдана, зовнішньополітична двовекторність повинна змінитися однозначною орієнтацією на зближення з Євросоюзом.
Це, звичайно, не означає, що нам треба скорочувати економічні і культурні зв'язки з Росією (ні в якому разі!) або відмовлятися від надання правових гарантій російській мові (проблема російської мови в Україні – це, насамперед, наша внутрішня проблема, і не варто її прямо пов'язувати з характером російсько-українських відносин).
Але певну настороженість на переговорах із самодержавною, націоналістично орієнтованою російською владою українська влада виявляти зобов'язана. Зокрема, нам не можна поспішати з ухваленням остаточних рішень щодо ЄЕП, які припускають створення Комісії, рішення якої диктуватимуться із самодержавного Кремля і будуть обов'язковими для України.
2. Сплеск російського шовінізму і навіть нацизму, що проявився під час виборів, як і під час подій навколо Тузли, змушує задуматися над тим, наскільки небезпечним може бути наш північно-східний сусід. Щоб відгородити себе від можливих загроз, Україні, напевно, все-таки варто форсувати вступ у НАТО, чия парасолька допоможе захиститися від холодного північного вітру.
3. При вирішенні наших внутрішньополітичних проблем варто врахувати гіркий російський досвід. Розігрувати націоналістичну карту, підміняти ідею формування багатобарвного громадянського суспільства ідеєю єдиної нації (етнічної або навіть політичної) завжди вкрай небезпечно – цей шлях веде до згортання демократичних процесів.
Тим більше це небезпечно в Україні, де, не секрет, є два потенційних вогнища націоналізму – український (на заході) і російський (на сході). Не сумніваюся, успіх націоналістів у Росії надихне багатьох російських націоналістів в Україні, а російська влада і союзні їй націоналісти з "Родіни" і ЛДПР цілком можуть це використовувати у своїх інтересах (наприклад, під час наших президентських виборів).
Орієнтація на пріоритет прав людини, якнайшвидше проведення політичної реформи, що зробить нашу політичну систему принципово відмінною від російської – ось те, що, на мій погляд, повинно допомогти якнайшвидшому зближенню України з Європою.
І останнє зауваження: під час російських виборів виявив свою високу ефективність exit-pool. Правда, соціологи злегка перебільшили шанси міських партій ("Яблуко" і СПС) і недооцінили аграрників, що свідчить про деякі, цілком зрозумілі, недоліки роботи в сільській "глибинці", але в цілому цей метод довів: він може бути відмінним засобом контролю коректності проведення виборів. І нам важливо це врахувати при підготовці президентських виборів-2004 і парламентських виборів-2006.
Про що ж ми довідалися, ознайомившися з тим, як проголосували росіяни?
Про те, що сьогодні в Росії практично немає громаданського суспільства, яке почало формуватися в ході горбачовської перебудови, але є єдина, ідеологічно слабко диференційована політична нація (російський народ) з невиразним невдоволенням на правому і лівому флангах. Путіну вдалося домогтися консолідації росіян за рахунок поразки лібералізму і роздування націоналістичних і шовіністичних ідей, характерних для російського минулого.
Переконалися ми й у тому, що в Росії більше немає парламенту, що приймає важливі політичні рішення. Дума представляє російський народ, але не править, а лише штампує за допомогою "одобрямса" більшістю рішення, потрібні Кремлеві.
"Єдинороси", скоріше за все, будуть мати у своєму розпорядженні просту більшість, необхідну для ухвалення законів, але кваліфікованої більшості, потрібної для внесення змін у конституцію, у них, напевно, не буде. Хоча такі зміни, цілком імовірно, знадобляться Путіну наприкінці другого терміну його президентського правління.
Те, що Путін, можливо, не буде мати трьохсот абсолютно слухняних йому депутатів, скоріше погано, ніж добре (як це не парадоксально). Адже недолік необхідної кількості голосів ставить Путіна у певну залежність від радикально націоналістичних партій, а така залежність може зробити зовнішню політику Росії особливо агресивною.
Як би там не було, ясно: в Росії зміцнюється самодержавство, яке століттями керувало імперією (і при царі, і при більшовиках), але, як правило, без особливого успіху.
Очевидно, сенсацією стала не стільки поразка лібералів (вона передбачалася), скільки поразка комуністів і шалений успіх ультранаціоналістів. Втім, уважний аналіз подій останніх років дозволяв припустити і цю поразку, і цей успіх.
Шлях у Думу крайнім націоналістам проклав сам російський президент, що прийшов до влади на ударній хвилі другої чеченської війни. Організовані Кремлем мілітаристські і великодержавні ПР-кампанії в електронних ЗМІ, антигуманні дії влади при звільненні в'язнів "Норд-Осту", позиція Москви у відносинах із сусідами Росії і придушення всіх тих мас-медіа, де могла звучати критика на адресу Кремля - усе це не залишало росіянам, чия позиція традиційно формувалася з волі "верхів", будь-якого реального вибору.
Особливо показовим є випадок з конфліктом навколо українського острова Тузла, що, як ми тепер бачимо, використовувала в якості своєї головної ПР-акції партія Рогозіна "Родіна", що перемогла вчора на виборах. А успіх ЛДПР – це значною мірою особистий успіх самого Жириновського, найяскравішого актора на сцені, де розігрувався досить нудний, взагалі-то, націоналістичний спектакль.
Поразка комуністів теж закономірна. Адже КПРФ завжди була, насамперед, імперською партією, що прагне повернути "велич" колишнього СРСР, а вже потім партією соціального захисту населення (точніше – соціальної демагогії). Путін допоміг шовіністам виділитися з компартії в окремий блок і, до того ж, активно атакував олігархів, на війні проти яких звичайно спекулювала партія Зюганова.
Що ж стосується лібералів, то вони так і не виросли з дитячого віку перших постперебудовних років. Ідеологія російських правих (як і "команди озимого покоління", що провалилася на наших виборах) практично не враховувала інтереси переважної більшості громадян, а "яблучники" прославилися відсутністю будь-яких конструктивних пропозицій, здатних полегшити життя російської інтелігенції, що орієнтується на цю партію.
Крім того, головною зброєю лібералів завжди була "гласність", а вона-то якраз при Путині виявилася в дефіциті. Не виключено, втім, що поразка на виборах лібералів змусить їх шукати нових форм впливу на незріле російське суспільство, і, зрештою, слугуватиме відновленню руху за демократичні зміни. Не сумніваюся: ніякого особливого шляху – а ля Жириновський – у Росії бути не може, і ліберальні ідеї там ще будуть потрібні.
Які ж висновки з усього цього повинна зробити Україна?
1. Ні про які політичні союзи із самодержавною Росією не може бути і мови. Наша, у минулому виправдана, зовнішньополітична двовекторність повинна змінитися однозначною орієнтацією на зближення з Євросоюзом.
Це, звичайно, не означає, що нам треба скорочувати економічні і культурні зв'язки з Росією (ні в якому разі!) або відмовлятися від надання правових гарантій російській мові (проблема російської мови в Україні – це, насамперед, наша внутрішня проблема, і не варто її прямо пов'язувати з характером російсько-українських відносин).
Але певну настороженість на переговорах із самодержавною, націоналістично орієнтованою російською владою українська влада виявляти зобов'язана. Зокрема, нам не можна поспішати з ухваленням остаточних рішень щодо ЄЕП, які припускають створення Комісії, рішення якої диктуватимуться із самодержавного Кремля і будуть обов'язковими для України.
2. Сплеск російського шовінізму і навіть нацизму, що проявився під час виборів, як і під час подій навколо Тузли, змушує задуматися над тим, наскільки небезпечним може бути наш північно-східний сусід. Щоб відгородити себе від можливих загроз, Україні, напевно, все-таки варто форсувати вступ у НАТО, чия парасолька допоможе захиститися від холодного північного вітру.
3. При вирішенні наших внутрішньополітичних проблем варто врахувати гіркий російський досвід. Розігрувати націоналістичну карту, підміняти ідею формування багатобарвного громадянського суспільства ідеєю єдиної нації (етнічної або навіть політичної) завжди вкрай небезпечно – цей шлях веде до згортання демократичних процесів.
Тим більше це небезпечно в Україні, де, не секрет, є два потенційних вогнища націоналізму – український (на заході) і російський (на сході). Не сумніваюся, успіх націоналістів у Росії надихне багатьох російських націоналістів в Україні, а російська влада і союзні їй націоналісти з "Родіни" і ЛДПР цілком можуть це використовувати у своїх інтересах (наприклад, під час наших президентських виборів).
Орієнтація на пріоритет прав людини, якнайшвидше проведення політичної реформи, що зробить нашу політичну систему принципово відмінною від російської – ось те, що, на мій погляд, повинно допомогти якнайшвидшому зближенню України з Європою.
І останнє зауваження: під час російських виборів виявив свою високу ефективність exit-pool. Правда, соціологи злегка перебільшили шанси міських партій ("Яблуко" і СПС) і недооцінили аграрників, що свідчить про деякі, цілком зрозумілі, недоліки роботи в сільській "глибинці", але в цілому цей метод довів: він може бути відмінним засобом контролю коректності проведення виборів. І нам важливо це врахувати при підготовці президентських виборів-2004 і парламентських виборів-2006.
