Реформа Forever – іншого шляху немає?
Середа, 5 травня 2004, 12:29
Те, що сталося 8 квітня у парламенті, було несподіванкою як для влади, особливо для ініціаторів конституційної реформи, так і для опозиції. Незважаючи на те, що до коаліції більшості та прихильників конституційних змін притулилися і комуністи, і соціалісти, щось не спрацювало у системі самої більшості.
Але це, насправді - цілком закономірний результат. Оскільки авторитарна стратегія просування змін до Конституції суперечила самій логіці реформ. Ця стратегія, незважаючи на декларації про перехід до парламентсько-президентської моделі влади, насправді залишалася цілком у парадигмі системи президентської, з притаманним останній підходом – "все або нічого", зі створенням ситуації неоголошеної війни з опозицією ("Наша Україна" та БЮТ).
Тоді як абсолютно зрозумілим був би саме діалог з опозицією і залучення всіх політичних сил до реалізації реформаторських ідей. Однак також очевидно, що влада і висунула реформи виключно як альтернативу президентським виборам, як шлях до збереження власного статус-кво. Аналіз будь-якого з проектів змін до Основного Закону доводить, що ніякої концепції "реформ" у влади не було, але чітко видно, що зміни націлені лише на одне – забезпечити власні інтереси, іноді всупереч логіці і змісту політичних інститутів.
Саме тому в плані реалізації реформи виникали різні зупинки і проколи. І зрозуміло, чому 8 квітня план реформи не спрацював.
Причин декілька:
1. Нові правила гри, які закладалися в проекті №4105 та супутніх законах про пропорційні вибори, не були прозорими для парламентської більшості. Представники влади відчували підтекст реформи: обіцянки обіцянками, але реальна політика в умовах монопольної президентської влади і політика після – в умовах розділеної, демонополізованої влади – не можуть бути однаковими. І це ризик.
2. Друга суттєва причина провалу реформи – це технологія просування змін до Конституції. Головний технолог реформ Медведчук та його Ко не врахували деяких суттєвих моментів.
По-перше, реформи не можуть проводитися, так би мовити, тактично чи "проти когось". Зміни в політичній системі повинні враховувати інтереси всіх сторін політичного процесу та орієнтуватися на досягнення стратегічних ефектів – політичної стабільності, балансу політичних інститутів.
По-друге, "реформатори" проштовхували проект конституційних змін за допомогою традиційних авторитарних методів – тиску, маніпуляцій. І це входило в дисонанс з пропозиціями щодо реформування влади.
Голова адміністрації діяв саме як адміністратор, а не політичний менеджер, він не зміг змінити підхід, і тому програв. Замість нових методів забезпечення єдності команди голова президентської адміністрації робив ставку на силу, а не діалог. Не дивно, що частина більшості відчула себе лише солдатами, а не повноцінними гравцями.
3. Крім того, поступки лівим спільникам з КПУ та СПУ в просуванні пропорційних законів відверто порушували інтереси депутатів більшості. В прагненні досягти мети влада просто не помітила, як втягнулася в гру на полі лівих сил. Оскільки згода на пропорційну формулу суперечила базовим інтересам власної команди, що спровокувало втрату єдності всередині самої більшості.
Хто виграв і хто програв?
Переможці: несподіваність результатів голосування призвела до справжньої ейфорії у стані опозиції – "Нашої України" та БЮТ. Але слід бути обережними у визначенні цієї ситуації як однозначної перемоги.
Дійсно, "Наша Україна" та БЮТ в цей день проявили свої командні риси – мали консолідовану позицію і стратегію дій. Тому говорити про моральну чи символічну перемогу опозиції - правомірно.
Однак стратегічно гра ще не зіграна. Питання перемоги виходить за рамки провалу проекту №4105. По-перше – існують інші проекти. По-друге, сама мета реформи, яку ініціювала влада – не в зміні конституції, а в тому, щоб не дозволити виграти президентські вибори лідерові демократичних сил.
Тому голосування 8 квітня дало тільки моральну перевагу Ющенку, його команді і союзникам, але не є ще перемогою в повному сенсі слова.
Попереду у опозиції головний етап боротьби – їй необхідно перемогти на президентських виборах 2004 року. Якщо б ці вибори були чесними та відкритими – Ющенко переміг би, але… Влада вже показала (події у Донецьку, Сумах, вибори у Мукачевому, цензура всіх ЗМІ і т.д.), якою буде наступна кампанія. Тому демократичному кандидатові буде вкрай важко виграти в умовах авторитарного контролю над виборчим процесом, в умовах "гри без правил". Шлях до перемоги може стати дуже важким.
Переможені: СПУ і КПУ – програли, і значно більше, ніж представники парламентської більшості. Перше за все, втратив Мороз та СПУ – 8 квітня був розвіяний міф про СПУ як демократичну партію. Виявилося, що СПУ була і є посткомуністичною лівою партією і мало чим відрізняється за своєю позицією від КПУ.
Позиція цих партій в питанні політичної реформи – це більшовицький Брестський мир. Їх дії – це те саме, що укласти угоду з ворогом в умовах війни щодо спільних дій проти частини власної армії.
Ідеологічні принципи лівих, безумовно, суперечать політичній реальності. Вперше вони так відверто виступили на боці влади. І це не може не дезорієнтувати виборців і не відбитися на результатах і президентських-2004, і парламентських виборів-2006.
Звичайно, не слід відкидати амбіції Мороза щодо президентських виборів, які в нього плекає Медведчук. Лідер СДПУ(о) шукає нових шляхів забезпечити своє політичне майбутнє і побачив його в особі Мороза.
Однак чи не занадто складною виглядає така стратегія поєднання "соціально-соціалістичних" партій та їх лідерів в очах виборців? Бренди можуть вводити в оману виборців, але персоналії - навряд чи. Трішки кваліфікованого соціологічного аналізу може зруйнувати плани обох сторін.
Це показує, що в Україні досі поширений вірус віртуальних політичних проектів, і причина цього – в домінуванні персоналізму та психологічного підходу над логікою інститутів. Політики зверхньо ставляться до суспільної думки, вважають її додатковим елементом у власній грі, а в результаті не можуть ані зрозуміти власного виборця, ані мобілізувати його нічим, окрім примусу, підкупу та маніпуляції. А це – ознака політичної слабкості, а не сили.
Більшість. Навряд чи 8 квітня програла вся більшість. Політична реформа – це, перш за все, особиста поразка Медведчука та тих фракцій, на які він спирався.
Результат – ліві проголосували всі, а більшість – не всі – дуже красномовний. Зрозуміло, що провалилася не більшість, а один з політичних проектів – як зберегти статус-кво. Це говорить про те, що більшість виявилася більш політично самостійною, ніж вважали в адміністрації президента, і у більшості є декілька політичних стратегій. Жодна з який не є панівною.
Можливо, тут була і власна гра президента, оскільки відмовники – це саме депутати з особистою історією стосунків з Кучмою, представники найконсервативнішої частини більшості. А можливо, депутати просто не захотіли гратися з лівими експериментами, оскільки бачили, що перехід до парламентської моделі – це остаточний програш для всієї команди президента у перспективі і 2004, і 2006 років. А грати на самознищення вони не готові.
Після провалу голосування 8 квітня перед більшістю питання забезпечення статус-кво та гарантій на майбутнє постало гостріше. І хоча речники "реформ" вимагали сатисфакції проекту №4105, більшість шукає інший шлях вирішення проблеми. Варіантів небагато. Або спробувати домовитися між собою по-справжньому, без опіки з АП, і таки провести реформу. Або, що більш надійно – поставити на сильнішого і піти на президентські вибори консолідовано.
В обох випадках є як свої плюси, так і мінуси. Перший варіант вимагає політичного досвіду і часу, яких у більшості немає. Грати на рівних – без арбітра – вона поки що не вміє.
Другий варіант – не менш складний, оскільки єдиний кандидат з кола олігархічних груп – це програш для всіх інших і подальша перспектива захоплення ресурсів влади однією групою.
Чи закінчена політична реформа?
Тому на питання, як саме буде розв'язана ситуація з політичною реформою стратегічно, є тільки дві відповіді і тільки два реалістичних сценарії.
Варіант 1 – реформа до виборів. Зміна статус-кво та введення загальних правил гри.
Це станеться у випадку, якщо "Наша Україна", БЮТ та більшість зрозуміють, що необхідно домовитися про реформування політичної системи з урахуванням інтересів всіх політичних сил. Єдина умова тут – знайти формулу, яка б не виключала (як це робив Медведчук), а включала інтереси обох сторін – і опозиції, і влади. Тобто – створити перший політичний пакт між більшістю і опозицією і провести зміни до Конституції.
Чи можливо це? Так, оскільки і у більшості, і у "Нашої України" та БЮТ – високі ризики від участі в президентських виборах, коли можна або все виграти, або все програти.
Піти на вибори без домовленостей – це означає залишитися в межах не тільки старої президентської системи, але й в межах старих правил гри у політиці – правил політичної "зони". З усіма відповідними наслідками – жорстокою виборчою боротьбою на знищення, порушенням законів і правил. Найкращим виходом для політичних перспектив обох сторін політичного процесу і для України в цілому була б спроба зіграти гру за правилами (юридичними і моральними) і домовитися. Це важко, але надійно.
Стосовно формули "опозиція + КПУ + СПУ" – то цей варіант видається безперспективним.
Варіант 2 – президентські вибори. Вибори без реформи.
Існють великі сумніви, що владна більшість здатна піти на поступки і дозволить провести відкриті і справедливі вибори. Це буде означати для неї остаточний програш і передачу влади іншій команді. Тому більшість схиляється до традиційного сценарію – єдиного кандидата від влади і продовження боротьби проти опозиційних сил поза правилами та умовностями.
Про те, що влада вже почала готуватися до реваншу у форматі президентських виборів і консолідує для цього команду, говорить висунення єдиним кандидатом Януковича. Висування відбулося негайно після поразки реформи як корпоративна угода, а не публічний пакт. І це ознака реального стану більшості. Швидше за все – таке рішення було вимушеною поступкою "реформаторської групи" більшості групі прихильників сценарію "Єдиний кандидат".
Або: Вибори і реформи.
Висування єдиним кандидатом Януковича не можна вважати стратегічним вибором влади. Занадто високі ризики створює на майбутнє кандидат від однієї фінансово-промислової групи та регіону. І не тільки для опозиції…
Тому не виключений варіант, що всередині більшості все-таки буде досягнута домовленість між ключовими гравцями – щодо проведення реформи до початку кампанії 2004 року. Звичайно, тут важко поєднати інтереси "Регіонів" та інших політичних груп.
Виникає небезпека – чи захочуть "Регіони" підтримувати обрізання повноважень майбутнього президента. Але насправді шансів у них немає - в іншому випадку Янукович втратить статус єдиного кандидата влади, а реформу можуть провести на основі пакту з опозицією.
На вибори без умови проведення політреформ більшість, без ризику, може висунути лише одного кандидата – Кучму, але й у нього небагато шансів виграти у Ющенка і багато шансів спровокувати грузинський сценарій.
Реформа, так чи інакше, стає ключовим елементом будь-якого політичного сценарію. Оскільки тільки реформа дозволяє змінити старі правила гри "переможець отримує все", які не влаштовують ані більшість, ані опозицію, ані лівих.
В результаті – реформа переростає функції інструмента боротьби проти опозиції і піднімається до статусу моделі нового процедурного консенсусу між політичними елітами. Консенсусу, на якому можна будувати своє майбутнє кожній політичній силі та Україні в цілому. Головне, щоб це зрозуміли головні гравці і в таборі влади, і в таборі опозиції.
Автор: Вікторія Подгорна, Центр соціально-політичного проектування
Але це, насправді - цілком закономірний результат. Оскільки авторитарна стратегія просування змін до Конституції суперечила самій логіці реформ. Ця стратегія, незважаючи на декларації про перехід до парламентсько-президентської моделі влади, насправді залишалася цілком у парадигмі системи президентської, з притаманним останній підходом – "все або нічого", зі створенням ситуації неоголошеної війни з опозицією ("Наша Україна" та БЮТ).
Тоді як абсолютно зрозумілим був би саме діалог з опозицією і залучення всіх політичних сил до реалізації реформаторських ідей. Однак також очевидно, що влада і висунула реформи виключно як альтернативу президентським виборам, як шлях до збереження власного статус-кво. Аналіз будь-якого з проектів змін до Основного Закону доводить, що ніякої концепції "реформ" у влади не було, але чітко видно, що зміни націлені лише на одне – забезпечити власні інтереси, іноді всупереч логіці і змісту політичних інститутів.
Саме тому в плані реалізації реформи виникали різні зупинки і проколи. І зрозуміло, чому 8 квітня план реформи не спрацював.
Причин декілька:
1. Нові правила гри, які закладалися в проекті №4105 та супутніх законах про пропорційні вибори, не були прозорими для парламентської більшості. Представники влади відчували підтекст реформи: обіцянки обіцянками, але реальна політика в умовах монопольної президентської влади і політика після – в умовах розділеної, демонополізованої влади – не можуть бути однаковими. І це ризик.
2. Друга суттєва причина провалу реформи – це технологія просування змін до Конституції. Головний технолог реформ Медведчук та його Ко не врахували деяких суттєвих моментів.
По-перше, реформи не можуть проводитися, так би мовити, тактично чи "проти когось". Зміни в політичній системі повинні враховувати інтереси всіх сторін політичного процесу та орієнтуватися на досягнення стратегічних ефектів – політичної стабільності, балансу політичних інститутів.
По-друге, "реформатори" проштовхували проект конституційних змін за допомогою традиційних авторитарних методів – тиску, маніпуляцій. І це входило в дисонанс з пропозиціями щодо реформування влади.
Голова адміністрації діяв саме як адміністратор, а не політичний менеджер, він не зміг змінити підхід, і тому програв. Замість нових методів забезпечення єдності команди голова президентської адміністрації робив ставку на силу, а не діалог. Не дивно, що частина більшості відчула себе лише солдатами, а не повноцінними гравцями.
3. Крім того, поступки лівим спільникам з КПУ та СПУ в просуванні пропорційних законів відверто порушували інтереси депутатів більшості. В прагненні досягти мети влада просто не помітила, як втягнулася в гру на полі лівих сил. Оскільки згода на пропорційну формулу суперечила базовим інтересам власної команди, що спровокувало втрату єдності всередині самої більшості.
Хто виграв і хто програв?
Переможці: несподіваність результатів голосування призвела до справжньої ейфорії у стані опозиції – "Нашої України" та БЮТ. Але слід бути обережними у визначенні цієї ситуації як однозначної перемоги.
Дійсно, "Наша Україна" та БЮТ в цей день проявили свої командні риси – мали консолідовану позицію і стратегію дій. Тому говорити про моральну чи символічну перемогу опозиції - правомірно.
Однак стратегічно гра ще не зіграна. Питання перемоги виходить за рамки провалу проекту №4105. По-перше – існують інші проекти. По-друге, сама мета реформи, яку ініціювала влада – не в зміні конституції, а в тому, щоб не дозволити виграти президентські вибори лідерові демократичних сил.
Тому голосування 8 квітня дало тільки моральну перевагу Ющенку, його команді і союзникам, але не є ще перемогою в повному сенсі слова.
Попереду у опозиції головний етап боротьби – їй необхідно перемогти на президентських виборах 2004 року. Якщо б ці вибори були чесними та відкритими – Ющенко переміг би, але… Влада вже показала (події у Донецьку, Сумах, вибори у Мукачевому, цензура всіх ЗМІ і т.д.), якою буде наступна кампанія. Тому демократичному кандидатові буде вкрай важко виграти в умовах авторитарного контролю над виборчим процесом, в умовах "гри без правил". Шлях до перемоги може стати дуже важким.
Переможені: СПУ і КПУ – програли, і значно більше, ніж представники парламентської більшості. Перше за все, втратив Мороз та СПУ – 8 квітня був розвіяний міф про СПУ як демократичну партію. Виявилося, що СПУ була і є посткомуністичною лівою партією і мало чим відрізняється за своєю позицією від КПУ.
Позиція цих партій в питанні політичної реформи – це більшовицький Брестський мир. Їх дії – це те саме, що укласти угоду з ворогом в умовах війни щодо спільних дій проти частини власної армії.
Ідеологічні принципи лівих, безумовно, суперечать політичній реальності. Вперше вони так відверто виступили на боці влади. І це не може не дезорієнтувати виборців і не відбитися на результатах і президентських-2004, і парламентських виборів-2006.
Звичайно, не слід відкидати амбіції Мороза щодо президентських виборів, які в нього плекає Медведчук. Лідер СДПУ(о) шукає нових шляхів забезпечити своє політичне майбутнє і побачив його в особі Мороза.
Однак чи не занадто складною виглядає така стратегія поєднання "соціально-соціалістичних" партій та їх лідерів в очах виборців? Бренди можуть вводити в оману виборців, але персоналії - навряд чи. Трішки кваліфікованого соціологічного аналізу може зруйнувати плани обох сторін.
Це показує, що в Україні досі поширений вірус віртуальних політичних проектів, і причина цього – в домінуванні персоналізму та психологічного підходу над логікою інститутів. Політики зверхньо ставляться до суспільної думки, вважають її додатковим елементом у власній грі, а в результаті не можуть ані зрозуміти власного виборця, ані мобілізувати його нічим, окрім примусу, підкупу та маніпуляції. А це – ознака політичної слабкості, а не сили.
Більшість. Навряд чи 8 квітня програла вся більшість. Політична реформа – це, перш за все, особиста поразка Медведчука та тих фракцій, на які він спирався.
Результат – ліві проголосували всі, а більшість – не всі – дуже красномовний. Зрозуміло, що провалилася не більшість, а один з політичних проектів – як зберегти статус-кво. Це говорить про те, що більшість виявилася більш політично самостійною, ніж вважали в адміністрації президента, і у більшості є декілька політичних стратегій. Жодна з який не є панівною.
Можливо, тут була і власна гра президента, оскільки відмовники – це саме депутати з особистою історією стосунків з Кучмою, представники найконсервативнішої частини більшості. А можливо, депутати просто не захотіли гратися з лівими експериментами, оскільки бачили, що перехід до парламентської моделі – це остаточний програш для всієї команди президента у перспективі і 2004, і 2006 років. А грати на самознищення вони не готові.
Після провалу голосування 8 квітня перед більшістю питання забезпечення статус-кво та гарантій на майбутнє постало гостріше. І хоча речники "реформ" вимагали сатисфакції проекту №4105, більшість шукає інший шлях вирішення проблеми. Варіантів небагато. Або спробувати домовитися між собою по-справжньому, без опіки з АП, і таки провести реформу. Або, що більш надійно – поставити на сильнішого і піти на президентські вибори консолідовано.
В обох випадках є як свої плюси, так і мінуси. Перший варіант вимагає політичного досвіду і часу, яких у більшості немає. Грати на рівних – без арбітра – вона поки що не вміє.
Другий варіант – не менш складний, оскільки єдиний кандидат з кола олігархічних груп – це програш для всіх інших і подальша перспектива захоплення ресурсів влади однією групою.
Чи закінчена політична реформа?
Тому на питання, як саме буде розв'язана ситуація з політичною реформою стратегічно, є тільки дві відповіді і тільки два реалістичних сценарії.
Варіант 1 – реформа до виборів. Зміна статус-кво та введення загальних правил гри.
Це станеться у випадку, якщо "Наша Україна", БЮТ та більшість зрозуміють, що необхідно домовитися про реформування політичної системи з урахуванням інтересів всіх політичних сил. Єдина умова тут – знайти формулу, яка б не виключала (як це робив Медведчук), а включала інтереси обох сторін – і опозиції, і влади. Тобто – створити перший політичний пакт між більшістю і опозицією і провести зміни до Конституції.
Чи можливо це? Так, оскільки і у більшості, і у "Нашої України" та БЮТ – високі ризики від участі в президентських виборах, коли можна або все виграти, або все програти.
Піти на вибори без домовленостей – це означає залишитися в межах не тільки старої президентської системи, але й в межах старих правил гри у політиці – правил політичної "зони". З усіма відповідними наслідками – жорстокою виборчою боротьбою на знищення, порушенням законів і правил. Найкращим виходом для політичних перспектив обох сторін політичного процесу і для України в цілому була б спроба зіграти гру за правилами (юридичними і моральними) і домовитися. Це важко, але надійно.
Стосовно формули "опозиція + КПУ + СПУ" – то цей варіант видається безперспективним.
Варіант 2 – президентські вибори. Вибори без реформи.
Існють великі сумніви, що владна більшість здатна піти на поступки і дозволить провести відкриті і справедливі вибори. Це буде означати для неї остаточний програш і передачу влади іншій команді. Тому більшість схиляється до традиційного сценарію – єдиного кандидата від влади і продовження боротьби проти опозиційних сил поза правилами та умовностями.
Про те, що влада вже почала готуватися до реваншу у форматі президентських виборів і консолідує для цього команду, говорить висунення єдиним кандидатом Януковича. Висування відбулося негайно після поразки реформи як корпоративна угода, а не публічний пакт. І це ознака реального стану більшості. Швидше за все – таке рішення було вимушеною поступкою "реформаторської групи" більшості групі прихильників сценарію "Єдиний кандидат".
Або: Вибори і реформи.
Висування єдиним кандидатом Януковича не можна вважати стратегічним вибором влади. Занадто високі ризики створює на майбутнє кандидат від однієї фінансово-промислової групи та регіону. І не тільки для опозиції…
Тому не виключений варіант, що всередині більшості все-таки буде досягнута домовленість між ключовими гравцями – щодо проведення реформи до початку кампанії 2004 року. Звичайно, тут важко поєднати інтереси "Регіонів" та інших політичних груп.
Виникає небезпека – чи захочуть "Регіони" підтримувати обрізання повноважень майбутнього президента. Але насправді шансів у них немає - в іншому випадку Янукович втратить статус єдиного кандидата влади, а реформу можуть провести на основі пакту з опозицією.
На вибори без умови проведення політреформ більшість, без ризику, може висунути лише одного кандидата – Кучму, але й у нього небагато шансів виграти у Ющенка і багато шансів спровокувати грузинський сценарій.
Реформа, так чи інакше, стає ключовим елементом будь-якого політичного сценарію. Оскільки тільки реформа дозволяє змінити старі правила гри "переможець отримує все", які не влаштовують ані більшість, ані опозицію, ані лівих.
В результаті – реформа переростає функції інструмента боротьби проти опозиції і піднімається до статусу моделі нового процедурного консенсусу між політичними елітами. Консенсусу, на якому можна будувати своє майбутнє кожній політичній силі та Україні в цілому. Головне, щоб це зрозуміли головні гравці і в таборі влади, і в таборі опозиції.
Автор: Вікторія Подгорна, Центр соціально-політичного проектування
