Реприватизаційне безсилля

Понедельник, 6 июня 2005, 15:25
Ніщо так наочно не доводить той факт, що помаранчева революція так і не стала революцією, як реприватизація. Українську націю пограбували на десятки мільярдів, і за це, фактично, ніхто не відповів. І скоріш за все, вже й не відповість.

Ніщо так іще не показувало слабкість президента Ющенка, його неадекватність завданням, які поставила перед ним та його командою революція. Виявилося, що для реалізації одного із надзавдань – відновлення майнової справедливості – президенту не вистачає або реальної влади, або інтелектуальних та адміністративних ресурсів, або політичної волі.

Та пауза, яка виникла з вирішенням ледь не найгострішого питання, яке має здійснити нова влада в економічній сфері, вже вийшла за будь-які рамки пристойності.

Ще у лютому пролунала низка заяв від різних посадовців про чи то 30, чи то в сто разів більше підприємств, юридичну чистоту приватизації котрих варто було б, принаймні, перевірити. З тих пір заяви так і залишились пустими словами.

12 лютого було створену робочу групу з питань приватизації на чолі з Анатолієм Кінахом. Група до 1 березня мала підготувати проект законодавчих змін, які б стосувались попередніх приватизаційних угод. Проте Кінах та його колеги не тільки до 1 березня, але і дотепер не зробили нічого, про що б стало відомо громадськості.

Нарешті, коли фактична бездіяльність групи Кінаха стало очевидною навіть президенту, він став з регулярністю обіцяти громадськості, що список проблемних підприємств з'явиться наступної п'ятниці.

Таких п'ятниць пройшло вже дві, але справа з місця так і не зрушила. Тільки президент виявив себе людиною, чиї слова значать дещо менше, ніж здавалось раніше.

Шкідливе мовчання

Те, що програма ревізії результатів приватизації до сих пір не була чітко донесена до громадськості, безсумнівно, шкодить економіці. З цим мають погодитись і противники реприватизації, і прихильники найбільш радикальних її форм.

Невизначеність примушує власників потенційно проблемних об'єктів притримувати виручку на рахунках у офшорних зонах, не робити навіть необхідних поточних інвестицій у виробництво, не кажучи вже про масштабні модернізаційні проекти.

Крім того, бізнес-партнери таких підприємств, - тих, котрі потенційно можуть опинитися у фокусі уваги уряду, - цілком обґрунтовано можуть вимагати менш ризикованих для себе умов: наприклад 100% авансу за поставку продукції і т.п.

Це спричиняє погіршення фінансового стану цих компаній. Нарешті, частина партерів взагалі може згорнути проекти – в першу чергу це стосується довгострокового кредитування.

Навіть "добровільна" зміна власника (внаслідок, наприклад, придбання) нерідко має тимчасовий негативний вплив на діяльність фірми. Що вже казати про ті випадки, коли компанії будуть буквально видирати у хазяїв з рук... Може статися так, що в результаті державі діставатимуться напівживі підприємства.

Слід зважати ще на один фактор, який зможе зробити ситуацію патовою. Це - швидкість роботи українських судів. Вітчизняне законодавство дозволяє судитися півроку, рік, і навіть більше.

Враховуючи той факт, що у держави апріорі юристи гірші, ніж у грошовитих власників газет і пароплавів, можна сподіватись на рекордні по своїй тривалості процеси.

В цей час той же фінансовий стан "підсудних" підприємств навряд чи буде покращуватися. Що, зокрема, дасть змогу зацікавленим політикам та кишеньковим профспілкам аргументовано волати про свавілля влади і т.п.

Таким чином, зараз реприватизаційний процес вже наблизився до тієї межі, коли державі буде навіть вигідніше не намагатись повернути вкрадені в неї кошти. Інакше недоінвестування може мати для багатьох заводів, фабрик і комбінатів незворотні наслідки.

Час владі вже думати про те, яким чином краще пояснити своїм прибічникам відмову від реприватизації.

Звичайно, чисто економічна логіка в цьому випадку не виглядає бездоганно. Порівнюються моральні категорії (покарати крадіїв) та економічні (повернути кошти). Можна навіть сказати, що дехто був готовий покласти своє життя ради того, щоб злодії заплатили сповна, - у цьому разі навряд чи варто згадувати про якісь економічні міркування.

Іншими словами, український народ був готовий платити за справедливість, в тому числі і економічними благами.

Але як би там не було, зараз незрозумілою позицією влади щодо реприватизації мусять бути невдоволені усі – від прагматика до ідеаліста.

Ядерна зброя

Достеменно знати про те, чому так сталося, може лише той, хто знає внутрішню кухню нової влади. Зараз вона прихована від сторонніх спостерігачів не гірше, ніж оборудки попереднього президента.

Проте в загальних деталях зрозуміло наступне: ініціативу з реприватизації президент не хоче віддавати нікому в руки (але і зробити щось сам не може).

Адже той, хто формує ідеології реприватизації, а також реалізує цю ідеологію на практиці, отримує настільки потужний інструмент впливу на процеси в країні, що його силу можна порівняти з ядерною зброєю.

Недарма три політичні сили – Тимошенко, соціалісти та внутрішнє коло Ющенка – жадають володіти цією зброєю масового знищення олігархів.

Історично так склалося, що реприватизацією займаються "ющенківці", яким властивий дуже суперечливий підхід. Це - і нерішучість, і схильність до інтриг та укладання таємних угод. Все це іще погіршується різновекторністю інтересів навіть серед найближчих соратників президента.

Швидше за все, "ющенківці", котрих в даному разі формально координує Кінах, загрались у секретні переговори і таким чином провалили перегляд приватизаційних угод. (Мабуть, на їхньому місці та ж Тимошенко, навпаки б, "перегнула палку").

З іншого боку, решта зацікавлених політичних сил, а також власне самі олігархи, робили все, щоб максимально ускладнити і без того не надто енергійну роботу групи Кінаха. Тому зараз маємо відсутність будь-якого результату.

Щоб не втрачати довіру в очах виборців далі, можливо, справді варто забути про реприватизацію? Так справді все буде спокійніше, зрозуміліше та економічно доцільніше. Але чи легше?

Ігор Луценко, економіст




powered by lun.ua
Главное на Украинской правде
Подпишитесь на наши уведомления!