Чи випустить "велика коаліція" усіх чортів на волю?

Понедельник, 3 апреля 2006, 18:03

Наразі про потребу формування "великої коаліції" у новій Верховній Раді ведуть мову - і публічно, і залаштунково - такі інтелектуали та політики, від яких автор цих рядків нічого подібного не чекав.

То один із давніх, з 20-річним стажем, знакових діячів націонал-демократичного табору заповзято почне доводити, що в іншому разі на нас чекає тривала нестабільність, а "велика коаліція" вгамує як бізнесові апетити "регіоналів", так і вимахування шаблюкою Юлією Тимошенко.

То знаний ліберальний публіцист, котрий щотижня "вистрілює" кількома статтями у пресі Євросоюзу, заявить на весь Старий Світ, що тільки "велика коаліція" об'єднає Схід і Захід нашої країни, і що вона потрібна людям більше, ніж політикам.

То не менш відомий інтелектуал, безпосередньо задіяний у політичні ігри, почне повторювати те ж саме, додаючи, що без такої коаліції ліберальні реформи у нашій економіці не підуть через спротив згаданої вже Тимошенко.

То один із залаштункових гравців політичного фронту, завдяки котрому ми, скажімо, півтора року тому ловили кайф від комп'ютерної забавки з киданням яєць у проФФесора і котрий подав чимало ідей, як цього проФФесора не допустити до президентства, почне переконувати, що Партія регіонів уже цілком дозріла до ролі "молодшого партнера" у коаліції з "Нашою Україною". І так далі.

Така одностайність тих, хто був запеклим ідейним противником "біло-блакитних", а тепер наполягає, що великі ідейні розбіжності між "біло-блакитними" і "помаранчевими" відсутні, отже, можна і потрібно домовляти, не виглядає випадковою.

За нею стоїть груба, брутальна реальність: третина виборців підтримала "регіоналів" на парламентських виборах; третина регіонів України на рівні місцевої влади контролюватиметься Партією регіонів та її союзниками.

Під оглядом європейської політології та політичної практики у цій ситуації створення "великої коаліції" виглядає правильно і логічно. Можуть же домовитися про принципи спільної політики німецькі соціал-демократи і християнські демократи. І нічого.

Хоча не менш нормальним виглядає і створення "коаліції Майдану": незначна парламентська більшість теж цілком нормальна річ у Європі. Але слова про "національну єдність" – річ серйозніша.

Адже розколу країни та нації будь-де у Європі бояться. Бояться цього й у нас. І небезпідставно.

Адже розколотість України була досі одним із тих її проклять, об які розбивалися найкращі починання.

Але поставимо елементарне запитання: якими можуть бути засади об'єднання?

І чи подолає таке об'єднання розкол України?

І чи варта чогось, крім ламаного шеляга, єдність заради самої єдності, єдність за будь-яку ціну?

На останнє запитання відповісти найлегше. Свого часу націонал-соціалістична партія досить швидко й ефективно подолала кризу та об'єднала розколоту політично й регіонально Німеччину.

Що з того вийшло – добре відомо. В тому числі – і про поділ Німеччини на дві держави, усунутий тільки 1990 року. Звичайно, Партія регіонів – це не НСДАП.

Але чи тому, що вона у своїй основі демократична, чи тому, що до ефективного тоталітаризму її вожді та менеджери не дотягують?

Принаймні, Віктор Янукович 26 березня опустив до виборчої скриньки бюлетень зі словами: "За стабільність і порядок!" А це, пробачте, одне з улюблених гасел Гітлера та Лукашенка. Я не хочу робити остаточних висновків, але чи випадкова така схожість?

А тепер про засади об'єднання. Почнемо з суб'єктивних. Якщо не помиляюся, в одному із соціологічних опитувань респондентам таки була запропонована ідея "великої коаліції", і підтримали її тільки 4% люду.

Правда, це було кілька місяців тому, і настрій виборця – ще не головне для політика, останній справді мусить бачити значно далі за пересічного громадянина і вести останнього за собою, звичайно, не нав'язуючи йому свою волю, а переконуючи у своїй правоті.

ЧИТАЙТЕ ПРО ПІДСУМКИ ВИБОРІВ ДО ПАРЛАМЕНТУ

Проте чи й справді існує основа для об'єднання на рівні сьогоднішніх (підкреслюю, саме сьогоднішніх) суб'єктивних настанов масового виборця Партії регіонів та масового виборця "Нашої України" й БЮТ? Ані на ґрунті мови, ані на ґрунті геополітичного вибору, ані на ґрунті ставлення до історії це наразі неможливе.

Взяти за основу загальне прагнення до добробуту? Так уся ж проблема в засобах, які цей добробут створюють. Гордість за свою країну (тут більшість громадянства наче єдина)?

Але чим гордитися? Тим, що наші хлопці разом з американцями протистояли ісламським фундаменталістам в Іраку чи тим, що вихідці з України у складі російської армії завзято "мочать" чеченців на їхній рідній землі?

З іншого боку, такі засади існують. "Бандитам – тюрми!" Ось чого прагне рядовий донеччанин ще більше, ніж пересічний киянин чи львів'янин. Не випадково після Помаранчевої революції довіра до Віктора Януковича та Партії регіонів упала до 15-18% (і то є сумнів, що в певних регіонах про цю довіру респонденти говорили щиро).

А от довіра до Ющенка тоді просто зашкалювала. І тільки тоді, коли з'ясувалося, що Партія регіонів та її лідер – це "опозиція його величності", після відставки уряду Тимошенко і після пакту Ющенко-Янукович розпочалося шалене зростання рейтингів "біло-блакитних".

Чому? Чи не тому, що масовий виборець певних специфічних регіонів вирішив: його "кинули" на самоті з тими, за ким плачуть ці самі тюрми, тож краще жити за поганого, але за порядку, ніж за демократичного хаосу?

Іншими словами, може, суб'єктивними засадами об'єднання Сходу і Заходу України можуть стати реально втілювані деякі засадничі гасла Майдану? Бо ж, скажімо, і досі ¾ українських громадян вважає – незаконно приватизовані (простіше кажучи, вкрадені) об'єкти мусять повернутися у державну власність.

І ще одне: на виборах чітко з'ясувалося, скажімо, що до недавнього часу надзвичайно впливових персонажів з блоку "Не так" ставлення абсолютно однакове в усіх регіонах країни.

Як тільки зник їхній адмінресурс, як тільки їх перестали боятися, ненависть до цієї публіки просто-таки вихлюпнулася без краю й межі. А якби так само зник страх перед "регіонами" там, де вони традиційно досі все контролюють, від ЗМІ до клубів за інтересами?

І ще про суб'єктивний чинник єднання. Тепер на рівні так званих еліт. Усім відома теза, що "Донбас порожняк не жене" і що "дони" вміють тримати слово.

Що це насправді не так, чимало писалося півтора роки тому. Але головне у нашому контексті інше - чи вміють "регіонали" грати за демократичними правилами?

Бодай слабенько, з помилками? Чи прагнуть вони консенсусу і чи не сприймають кожну поступку як ознаку твоєї питомої слабкості, а не поваги до національних інтересів?

Ймовірно, існують спільні правила дій для політбізнесменів, та ж чи досить цього? Скажуть: "велику коаліцію" єднатиме турбота про розвиток економіки України.

Але це ще не підґрунтя коаліції: всі політичні сили всіх країн переймаються розвитками своїх національних економік. Питання в тому, яка це економіка і яким мусить бути її розвиток.

Відтак ми переходимо до питання про об'єктивні чинники творення "великої парламентської коаліції".

Й одразу ж наштовхуємося на засадничу проблему українського націєтворення, яка полягає зовсім не у мові та ставленні до УПА. Йдеться про компрадорський капітал і про те, що з ним робити.

Якщо не вдаватися у теоретичні подробиці, то компрадорський капітал поширений у постколоніальних та залежних державах, він пов'язаний із колишньою метрополією чи транснаціональними корпораціями, рівень його науково-технологічної оснащеності дуже низький, свої прибутки він не вкладає ані в інфраструктуру, ані в інновації, ані в розвиток національної культури і зростає за рахунок загального зубожіння своєї країни та її громадян.

Якщо зважати на те, як себе досі демонстрували "донецькі", то вони є класичними представниками компрадорського капіталу. Не випадає бо вважати інвестиціями в національну культуру закупівлю в Африці гравців для футбольного клубу "Шахтар" та встановлення прижиттєвого монумента заслуженому буряту Йосифу Кобзону.

Що ж стосується виробничих інновацій, то надвисокий рівень енергоспоживання тих галузей української економіки, які характерні для опорних областей "регіонів" зайвий раз засвідчує застарілість тамтешніх основних фондів років на 50, якщо не на 100.

Іншими словами, заводи й шахти дісталися вітчизняним компрадорам як щось природне, що погано лежить на землі; вони й підняли (за ласки президента Кучми Л.Д.), і використовують, за рідкісними винятками, так само, як і натуральні ресурси: до повного виснаження.

При цьому грошові потоки йдуть через офшорні зони, податки мінімізуються, а статки "промислових баронів" зростають. Ба більше: за часів Кучми державний бюджет використовувався як одне з головних джерел збагачення обраних олігархів: з нього йшло багатомільярдне "відшкодування" податку на додану вартість за фіктивний експорт.

Тепер же, як засвідчує міністр фінансів Віктор Пинзеник, обкрадання країни здійснюється олігархічними групами Сходу і Півдня головним чином завдяки експорту через офшори. За останні місяці таким чином вкрадений цілий мільярд гривень – "спонсорами" Партії регіонів та іншими олігархами з тієї частини країни.

Іншими словами, багатіли, багатіють і збираються надалі багатіти ті політбізнесмени, з якими "Нашій Україні" та БЮТ пропонують утворити "велику коаліцію", за рахунок зубожіння нашої країни.

Не ідеалізуючи бізнесменів "Нашої України", зауважу, що більшість із них залежить від росту платоспроможності українського населення, тобто вироблений ними товар іде не на експорт, а на внутрішній ринок, і автобуси "Богдан" – це значно вищий технологічний рівень, ніж труби чи рейки.

Хоча, звичайно, не випадає назвати всіх бізнесменів зі списку НУ та БЮТ представниками національного капіталу – тобто такого, який багатшає, збагачуючи країну, але все ж цей капітал об'єктивно ближчий до національного, ніж компрадори Сходу і Півдня.

Отож запитання: на якій підставі можлива єдність між ними, якщо виходити не з інтересів капіталістичного зиску, а з українських національних інтересів?

Давайте не забувати: українська економіка – це деформована економіка постколоніальної країни, в якій виробництво високотехнологічного кінцевого продукту категорично нижче від прийнятного для європейської держави рівня, якщо, звісно, йдеться не про Албанію.

Країна потребує модернізації - як економіки, її основних фондів, асортименту продукції та інфраструктури, так і суспільного життя, освіти, наукової сфери, медицини тощо.

Одне з головних завдань нині – це створення цілісного інформаційного простору та спонукання до прискореного розвитку громадянського суспільства.

Іншими словами, йдеться про завдання націотворення як такого. Хто здатен це забезпечити? І чи потрібна нація вільних громадян "зіркам" компрадорського капіталу?

Досвід залежних і постколоніальних країн наочно доводить: там, де до влади допускають компрадорський капітал – не має значення, в ім'я чого – там консервується чинний стан справ. На десятиліття, а, можливо, і назавжди.

Чи прагнемо й ми того ж самого?

А от там, де ламають хребет надто амбітним компрадорам, а інших заганяють у ситуацію, коли вони змушені працювати цивілізовано й ефективно, там усе інакше. Саме там, до речі, успішно розвивається демократія.

Подивімося-но на Індію: міжнародні організації вважають, що за рівнем демократизму Україна тільки 2005 року сягнула індійського рівня, за кількістю програмістів та фізиків ця держава на одному з перших місць у світі, і, на додачу, не наші магнати скуповують їхні металургійні комбінати (побудовані не так уже давно за допомогою інженерів з УРСР), а їхні купують і купуватимуть наше.

Отож, якщо дивитися з позиції національних інтересів України і позиції її стратегічного розвитку, виходить, що потрібна така парламентська коаліція, яка сформує уряд, здатний приборкати компрадорський капітал і поставити його на службу національній спільноті.

Навіть такими методами, які засуджуватиме Європа, котра не стикалася з подібними проблемами. Під оглядом же суб'єктивних чинників, саме консервація теперішнього стану сприятиме довічному розколу України:

по-перше, без устійнення радянських настроїв на Сході і Півдні Партія регіонів мала б зараз істотно меншу підтримку виборців;

по-друге, домінування низькотехнологічної видобувної й переробної промисловості відтворюватиме соціальні структури та ідеології, притаманні радше не ХХІ, а ХІХ століттю;

по-третє, теперішня стилістика політичної діяльності Партії регіонів навряд чи сумісна з європейським вектором розвитку України, - тим вектором, який об'єктивно складається за останній час, бо ж навіть за суто формальними показниками експорт до Євросоюзу перевищує експорт до Росії.

І насамкінець. "Велика коаліція" уже перевірена на практиці: у Києві "Наша Україна", Партія регіонів та ряд інших політичних суб'єктів за мовчазної згоди БЮТ підтримали на виборах мера Олександра Омельченка.

Наслідком став прихід до влади в українській столиці такої, м'яко кажучи, пікантної постаті, як Леонід Черновецький. А яких чортів здатна випустити на волю "велика коаліція" в масштабах усієї країни?

Сергій Грабовський, Заступник головного редактора журналу "Сучасність"

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде