Платять податки, йдуть в армію і вступають до НАТО – без референдумів

3 просмотра
Александр Палий, для УП
Суббота, 6 мая 2006, 16:35

Нещодавно Дмитро Табачник в ефірі телеканалу "1+1" заявив, що всі країни, які вступали до НАТО, проводили референдуми з цього питання.

Однак, це повна неправда – або незнання предмету, або свідома маніпуляція.

Насправді з 26 країн-членів НАТО лише лічені держави проводили референдуми про вступ до Альянсу – Угорщина, Словаччина, Словенія.

Численні референдуми в країнах Європи проводилися лише щодо питання вступу до Європейського союзу, а для вступу до НАТО вистачило простого рішення парламентів.

Чому так? Річ у тім, що унікально важливі питання для життєдіяльності країн, як правило, не виносяться на референдуми.

Серед таких питань, безумовно, питання безпеки.

З певного часу українська влада, зокрема президент Ющенко, а слідом за ним і ціла низка інших посадовців та політиків, почали говорити про необхідність проведення референдуму, як про обов'язкову передумову вступу України до НАТО.

Між тим, нині у Європі і світі існує тенденція до відмови від загальнонаціональних референдумів на користь плебісцитів з локальних управлінських питань, оскільки кількамільйонні суспільства не здатні ефективно задіяти механізми прямої демократії, ефективні в кількатисячних громадах.

Референдуми щодо вступу до ЄС були по суті кампаніями демонстрації європейської солідарності, із заздалегідь відомим результатом.

Іншої функції, крім як продемонструвати партнерам серйозність намірів будувати "спільну Європу" та пояснити співгромадянам простий факт, що вони вже в ЄС, ці референдуми не виконували.

Водночас, питання безпеки значно серйозніші. У будь-якої держави взагалі немає більш серйозної задачі.

Якби будь-яка держава у воєнний час запровадила референдум щодо військової повинності, вона б напевно не дожила до підбиття його підсумків.

Не можна голосувати щодо того, захищати чи ні свою країну.

Це питання однозначно віднесено до компетенції влади, яка зобов'язана відповідно організувати населення.

Тому спроби сховатися в питаннях безпеки за "волю народу" - аморальні й безвідповідальні. За безпеку держави відповідає не абстрактний "народ", а конкретні посадові особи, державні органи з конкретними повноваженнями та мобілізаційними можливостями.

До речі, ніде у світі не вирішується через референдуми і таке питання, як сплачування податків. Якби було інакше, держави були б не здатні виконувати свої основні функції.

Між тим, на саміті держав Центральної і Східної Європи президент у Вільнюсі Ющенко відзначився максимально чіткими зовнішньополітичними меседжами: "Україна не може надалі залишатися там, де вона перебуває зараз – у зоні невизначеності між Сходом і Заходом. Вже у найближчому майбутньому ми розраховуємо на схвалення Плану дій щодо членства в НАТО. Це дозволить Україні вийти на завершальну стадію інтеграційного процессу".

По суті, це означає довершення визначеності держави в питаннях інтеграції до НАТО.

Відносини з НАТО – один з головних успіхів України. Внаслідок курсу України до НАТО, та його, як тепер уже зрозуміло, достатньо одностайної підтримки у європейських та американських столицях, у всіх виникає розуміння, що Україна – це всерйоз і надовго.

Слід наголосити, що для інтеграції України до НАТО є майже всі формальні підстави.

Питання політики щодо НАТО по суті урегульоване законом про основи національної безпеки, де у статті 8 написано: "Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є: забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору".

Відповідно до нової редакції Конституції, чинної з 1 січня 2006 року, президент має право: "представляти державу в міжнародних відносинах, здійснювати керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, вести переговори та укладати міжнародні договори України".

Таким чином, для вступу в НАТО є і формальне рішення парламенту, і політична воля президента, як керівника зовнішньої політики держави.

Не вистачає лише ратифікації угоди про приєднання до НАТО парламентом. Однак, не всі парламентарі повністю байдужі до потреб своєї країни в такій унікально важливій справі, як безпека. Тому, і в нинішньому парламенті після відповідної роботи, швидше за все, пройде результативне голосування за вступ до НАТО.

Слід наголосити, що громадянська підтримка вступу до НАТО, як і відповідна просвітницька кампанія, справді потрібні. Громадяни мають розуміти і переваги, і проблеми, пов'язані із членством у військовому блоці.

Загалом, при компетентній роз'яснювальній політиці не буде великою проблемою здобути більше 50% підтримки вступу до НАТО.

Однак, якщо нині Партія регонів, отримавши менше третини голосів, говорить, що представляє пів-України, не важко передбачити, який галас підніметься, якщо проти НАТО виступить, скажімо, 40 чи 45%. Тому позицію громадян більш доцільно виміряти простим соціологічним опитуванням. До речі, саме таким шляхом ішли більшість з 10 держав, які приєдналися до НАТО в 1999-2004 роках.

Адже референдум, на відміну від соцопитування – як правило, шлях до поляризації суспільства.
Тож, усі розмови про обов'язковість референдуму щодо вступу до НАТО – або від непродуманості чи некомпетентності, або від намагання маніпулювати населенням.

Нині вступ до НАТО підтримує, за різними даними, від 17 до 31% громадян. Що й не дивно – після півстолітньої радянської антинатовської кампанії та актуалізації відповідних фобій під час двох останніх виборчих кампаній.

Проведення всеукраїнського референдуму за таких умов відображатиме не вибір українського народу, а паразитування на елементарній непоінформованості людей, які елементарно не знають своєї власної вигоди.

Очевидно, сьогодні стратегія щодо референдуму тієї частини опозиції, яка ще не маргіналізувалася під час останніх виборів, полягає в тому, аби продати ключові інтереси держави у сфері безпеки Росії. В обмін за це планується отримати знижку на енергоносії для власних підприємств.

Природно, населення України ніякої знижки не побачить. Але почує галас про зростання виробництва на заводах членів Партії регіонів за рахунок газу, виторгуваного за продаж стратегічних інтересів національної безпеки України.

Слід відзначити, що інтеграція України до НАТО сприятиме єдності України. Адже вона змушуватиме тих, хто ще не полишив мрію колись бути потрібним в якості поліцаїв, більш реалістично сприймати дійсність і пристосуватися до життя в незалежній Україні.

Якщо Україна в результаті політики нинішньої влади здобуде гарантії безпеки НАТО, це стане одним з найвизначніших історичних успіхів України. Український народ упродовж своєї історії неодноразово піддавався геноцидним діям. У порівнянні з досягненням такої глобальної мети, як здобуття безпеки 47-мільйонного народу, усі актуальні політичні інтриги, і навіть помилки нинішньої влади, виглядають дрібницею.

Шанс України отримати надійну безпеку наданий Помаранчевою революцією. Завдяки їй Україна в громадській думці країн євроатлантичної спільноти стала справжньою Європою. Вибух громадянськості, який відбувся на Майдані, переконав уряди держав Європи і Америки, а також значною мірою громадську думку, що українці – європейський народ, який реагує на порушення його невід'ємних прав так, як реагують європейці.

Нині було б безвідповідальним не використати всі можливі шанси у відносинах з НАТО й у такій важливій сфері, як політика безпеки, слідувати за штучними і шкідливими схемами.

У разі здобуття надійної безпеки в НАТО, нинішнє покоління матиме безумовне право пишатися, що сповна використало той історичний шанс на безпеку і стабільний розвиток України, з якого не вдалося скористатися його попередникам.



powered by lun.ua
Вирус хижин и дворцов. Как пандемия создала новый железный занавес
IT-отрасль Украины против "коронакризиса": сокращений персонала и урезания зарплат не будет, пока что
Отрицание, гнев, обсервация. Фотоистория украинцев, которые из Бали попали в "Казацкий" 
Вызов для Джонсона: кто возглавил британскую оппозицию и чего от него ждать Украине
Все публикации