Чому розколеться ПіСУАР-2 і що варто будувати натомість
У четвер-п’ятницю цього тижня експертною тусовкою вперто нуртували чутки про новий Северодонецьк.
За оперативними даними, які, як завжди, швидко стали надбанням громадськості, на вихідних прихильники Партії регіонів запланували провести представницькі з’їзди - за пам’ятною з часів Мукачева формулою, "депутатів різних рівнів".
Один – у Дніпропетровську, центрі України, промисловому серці і вічному супернику Донецька, де Партія регіонів не отримала вирішальної переваги, інший – у Житомирі, де Партія регіонів отримала непоганий, як на Центральну Україну. результат – до 17%.
Згодом з’явилася заява Громадянського активу Дніпра (ГРАД), створеного дніпропетровськими міськими організаціями УНП, ПРП, Пори та інших громадських організацій.
Автори заяви запідозрили учасників зібрання в Дніпропетровську в намірах зчинити істерику навколо питань федералізації, дружби з Росією, підтримки ультиматуму Партії регіонів, запровадження у різний спосіб російської мови та розважатися в інший спосіб у дусі заяви біло-блакитних.
Представники Партії регіонів заявили про бажання "обговорити ситуацію в країні і шляхи виходу з неї". Їх опоненти закликали "всі патріотичні і демократичні сили" об’єднати зусилля і не допустити антидержавних, антиконституційних дій, спрямованих на розкол України.
Як реагувала би на подібні заходи влада часів Кучми – всі добре пам’ятають. Усі зали закрилися б на ремонт, у місті пропало би світло, а в офісах компаній, які фінансово підтримували би захід, проводилося зведене маски-шоу податківців, пожежників, міліції та інших компетентних органів. А нині в Україні демократія…
Але, навіть незважаючи на результати нинішних "регіональних" зборів, проблема залишиться, і її будуть послідовно роздмухувати. В основі сценарію такого роздмухування лежить уявлення політиків про те, що тримати прихильність виборців можна, граючи на стереотипах "свій-чужий".
За опитуванням Центру Разумкова, восени 2005 року 55,9% респондентів підтримували думку, що існує "поділ суспільства на дві частини, які перебувають у конфлікті між собою".
Розділова лінія проходить через питання, які визначають ціннісні орієнтації: ставлення до статусу мови, приналежності до конфесії, певних ключових понять, подій і постатей (ІІ Світова війна, воїни УПА, фігури Хмельницького, Мазепи, Бандери), визнання пріоритетності євразійського (російського) чи європейського (євроатлантичного) шляху розвитку, визначення своєї ролі в суспільстві, взаємних обов’язків із державою.
Жодне з цих питань не є пріоритетним: у списках проблем, які турбують громадян безвідносно до регіону, де вони живуть, вони посідають останні місця за значенням.
Однак побудована на основі цих питань ідентифікація "свій-чужий" дозволила Партії регіонів зберегти прихильність своїх виборців і здобути відносну більшість голосів на виборах, мобілізувавши прихильників.
Вона ж забезпечуватиме легітимність дій цієї партії у Верховній Раді, місцевих радах – "своїм" легше пробачати помилки, у діях "своїх" завжди присутні мудрість і резон. Навіть якщо вони витрачають час і ресурси на суто символічні питання, нехтуючи місцевими проблемами.
Про небезпеку таких ігор сказано і написано чимало. Але політики в нових демократичних країнах довго вчаться зважати на далекосяжні наслідки своїх дій.
Тому аргумент для обрання того чи іншого кроку – очікування ефективності тут і зараз. Однак, як це не дивно, саме з цих міркувань розігрувати карту "розколу" може бути недоцільно.
Через особливості різних груп українських виборців, враховуючи базові риси та еволюцію громадської свідомості, гра "свій-чужий" не дасть Партії регіонів сподіваних переваг.
Чому неможливий ПіСУАР?
1. Менша схильність виборців Сходу і Півдня до самостійних масових акцій робить низькою реальність переростання конфлікту в громадянський.
Відразу зазначимо: це твердження жодним чином не є спробою образити виборців цих регіонів країни. Це – даність екс-радянської масової культури, того способу розуміння світу і ставлення до нього, який, до речі беруться захищати Партія регіонів, КПУ, ПСПУ та інші партії і блоки, які будують свої стратегії на радянських цінностях.
Електоральні групи, чиї права нібито беруться захищати політики, які роблять ідентифікаційні питання виборчою зброєю, порівняно менш схильні до активних дій.
За дослідженнями Інституту соціальної і політичної психології НАН України, перед другим туром виборів-2004 менше 30% прихильників Януковича були готові вийти на вулицю, тоді як серед прихильників Ющенка таких було більше 53%.
Перед другим туром кількість виборців Ющенка, психологічно готових захищати свій вибір, перевищила 75%.
Психологія екс-радянських політиків відповідає очікуванням їхніх виборців. Симптоматичною у цьому зв’язку є спрямованість нещодавніх висловлювань Януковича в ефірі каналу 1+1: "Але ми не можемо стримати людей. У нас зараз багато дзвінків, багато листів, де люди просять: дайте нам можливість вийти на вулиці, на майдани і висловити свою точку зору".
В уявленні лідерів Партії регіонів, людей треба виводити, привозити, давати їм можливість. Проблеми, якими переймаються ПР, КПУ, ПСПУ, здаються їх симпатикам надто віддаленими, аби заради них виявляти ініціативу.
Залишаються організація і мобілізація згори – речі доволі вразливі, короткоживучі і позбавлені перспективи самопідтримки.
Про це свідчить, зокрема, історія з привезенням до Києва і евакуацією з Києва робітників зі Сходу під час Помаранчевої революції, а також спроби реалізувати постреволюційні акції на кшталт "свободу Колеснікову". Навіть дійсно важлива і актуальна тема – підвищення цін і тарифів – зібрала в Києві трохи більше 10 тисяч, при масовій організаційній (тощо) підтримці профспілок і політичних сил.
Промовистою є інформація, оприлюднена 7 червня на прес-конференції в Сімферополі начальником ГУ МВСУ в АРК Хоменком: відомості про кількість учасників – 1,5-2 тисяч осіб (що саме собою небагато і не вкладається у картину "масових протестів проти НАТО) – в акціях протесту у Феодосії проти присутності в Криму американських військових не відповідає дійсності.
В середньому кількість пікетників біля Феодосійського порту, за твердженням МВС, становила 80 осіб, біля санаторію Міноборони - 20. Під час участі у мітингах політиків і депутатів масовість акції досягає максимум 300 осіб "за рахунок природної цікавості громадян".
Спрацюй оперативніше українські компетентні органи – і хтозна, чи понесли б туристичні фірми Криму втрати від "заворушень".
Практичним наслідком такого "громадянського абсентеїзму" є низька імовірність виникнення масових рухів, протестних акцій на підтримку запровадження російської як другої державної мови, інтеграції з Росією та інших питань, які здатні перевести розкол у пряме зіткнення.
2. Українське суспільство в цілому, незалежно від регіонального розподілу, налаштоване на мирне вирішення конфліктів.
Це фіксується цілою низкою досліджень.
Так, хоча 56% опитаних Центром Разумкова у жовтні-листопаді 2005 року підтверджують "розділення суспільства на дві частини, які перебувають у конфлікті між собою", 47% більше подобаються політичні сили, які намагаються об’єднати суспільство, навіть якщо для цього доведеться у чомусь поступитися політичним супротивникам. Лише 31% підтримають сили, які за будь-яку ціну відстоюватимуть свою позицію.
Налаштованість українського суспільства на мирне улагодження суперечностей підтверджує також зафіксована у дослідженнях готовність більшості громадян до примирення.
Згідно з даними Центру Разумкова, 51,6% опитаних, із незначними регіональними відмінностями, погоджуються з твердженням, що "потрібно примиритися і вважати, що не було ані правих, ані винних" у війнах і конфліктах, які розділяли українців.
Лише 29,7% вважають, що "потрібно, щоби винні обов'язково були покарані, навіть через багато років".
Такі соціальні очікування роблять політично безперспективним розпалювання конфлікту навколо ідентифікаційних питань і дозволяють сподіватися на поступове конструктивне розв’язання "проблеми розколу".
Якщо громадяни усвідомлять, що винесення ідентифікаційних питань на порядок денний може привести до конфлікту, підтримка ними сил, які активно порушують ці питання, може суттєво знизитись.
3. За роки незалежності у масовій громадській свідомості утвердилась ідея самоцінності України як єдиної незалежної держави.
Це, до речі, факт, який важко збагнути російським аналітикам і технологам.
Між тим, за результатами всеукраїнського моніторингу Інституту соціології НАН України, на запитання "Чи сприймаєте ви Україну як свою Батьківщину?" – у 2005 (і 2003) роках відповідно – динаміка відповідей була такою: "так" – 90,6% (76,3%), "ні" – 3,3% (6,4%), "не визначилися" – 6,1% (16,8%).
Ця тенденція спостерігається серед усіх національностей, які проживають на території України.
Понад 20% збільшилася прихильність до України як Батьківщини у групах, які вважають себе росіянами за національністю, називають російську рідною мовою і мовою спілкування.
Частка самоідентифікованих "громадян СРСР" скоротилася з 13,1% до 8,1%.
Досить високим є рівень патріотизму мешканців усіх регіонів країни. Однаково високий відсоток опитаних у всіх регіонах дуже добре ставиться до України в цілому, загалом по Україні - 73,4%. В усіх регіонах більшість жителів вважають себе патріотами України (74,1%).
Так само в усіх регіонах абсолютна або відносна більшість жителів виявили готовність захищати свою країну в разі війни (середній показник по Україні 53,1%).
За результатами соціологічних опитувань, більшість не підтримує ідею федералізації України. Так, за даними Центру Разумкова та КМІС, у травні 2005 року повністю погоджувалися з ідеєю федеративного устрою України лише 12,6% населення України.
Більше того, за даними опитування цього Центру, проведеного у найгарячіші дні Помаранчевої революції, коли агітація за створення "Південно-Східної Української Автономної Республіки" досягла піку, ідеї федералізації країни підтримували лише до 30% опитаних на Донбасі, і менше 25% – у східних та південних областях країни.
Таким чином, намагаючись вирішити свої політичні питання шляхом розпалювання конфлікту "свій-чужий", Партія регіонів та їхні союзники розпочинають безперспективну справу.
Загравання з ідентифікаційними питаннями швидко виходить з-під контролю. А як тільки громадяни відчують небезпеку цих питань для цілісності країни і суспільства, ці ідеї втратять популярність.
Імітувати ж їхню популярність за допомогою масових рухів не вдасться – через непопулярність такої форми протесту серед електорату відповідних партій.
Що натомість?
Набагато мудрішою стратегією в середньо- і довгостроковій перспективі для Партії регіонів буде вбудуватися у цивілізовану схему, яку пропонує президент. Розшифровка президентської тези про "роботу і з коаліцією, і з опозицією" може бути викладена у трьох кроках.
Перший крок – компроміс між новоствореною помаранчевою коаліцією і опозицією щодо розподілу посад в парламенті і місцевих радах.
Другий – випрацювання формату донесення конструктивних ідей до керівництва країни.
В Україні було кілька спроб створити "тіньовий уряд" – однак вони провалювалися як від початку декларативні.
Спроба створити конструктивний тіньовий уряд, який розробляв і через свою фракцію пропонував би законопроекти, пішла би на користь культурі політичних стосунків у країні.
Якби дискусія перейшла від статусу мов до ставок податків, виборці всіх областей України мали би більше підстав дякувати своїм обранцям.
Третій – використання нейтральних, і при тому представницьких майданчиків, зокрема, Політичної ради, інших органів при президенті, для формування нової регіональної політики в Україні.
Необхідність такої політики давно назріла. Підвищення інвестиційної привабливості, створення нових робочих місць, модернізація виробництва – задачі, які стоять перед усіма регіонами.
Відрізняється лише пріоритетність і порівнянна актуальність кожної з них. До того ж, уваги до місцевих проблем вимагають виборці.
Всупереч поширеному стереотипу, в самооцінці громадян України сильною є не регіональна, а місцева і національна ідентифікація.
Перш за все мешканцем відповідного села, селища, міста серед опитаних Центром Разумкова наприкінці 2005 року почуваються 38,2%, регіону – 20,4% і країни – 30,7%, при незначній, порівняно з іншими питаннями, розбіжності відповідей у різних регіонах.
При цьому українці в цілому не задоволені тим, як облаштовані справи безпосередньо в їхніх громадах (49% незадоволені, 13% - задоволені), мають чіткі претензії до місцевої влади.
Створення умов і конкретних інститутів для вирішення відповідних проблем, залучення до роботи цих інститутів слушно пропонується фахівцями як один із кроків до консолідації між різними групами на місцевому рівні, формуванні спільного порядку денного, який "перекривав" би відмінності і створював позитивний досвід спільного подолання проблем.
Відповіддю на цей виклик може бути формування цілісної регіональної політики, яка передбачала би ґрунтовний аналіз об’єктивного стану в регіонах, спонукання влади, бізнесу і громади на місцях до співпраці у винаходженні чи створенні ресурсів для розвитку, і стимулювання внутрішніх та зовнішніх інвестицій для створення кваліфікованих робочих місць і підняття рівня життя в усіх регіонах країни.
Окремим аспектом такої політики має бути налагодження міжрегіональної співпраці, сприяння більш активному взаємному залученню ресурсів і створенню спільних проектів розвитку.
Успіхи такої політики сприяли би долученню потужного фактору формування суспільного настрою – оцінки соціально-економічного стану – до утвердження суспільного оптимізму, і відтак, позитивній ідентифікації зі своєю державою.
Від цього, без перебільшення, виграють всі проукраїнські політичні сили.
