Полный люстрец

Пятница, 1 августа 2008, 13:09

Нам вже доводилось якось говорити про те, що держава без громадянського суспільства може існувати, а от навпаки ніяк.

Але це з одного боку, а з іншого – саме в процесі поборювання держави та її чисельних інституцій і відбувається становлення і гартування громадянського суспільства з одночасним реформуванням та трансформацією цих самих інституцій до вимог суспільства.

Майдан, як явище, а не тільки як акція масової непокори, довів, що наше суспільство не тільки дозріло, але й щиро прагне радикальних змін у діяльності держави. І в першу чергу це стосується перерозподілу владних повноважень та контролю за діяльністю чисельних державних інституцій на свою, тобто суспільства, користь.

І коли на чисельних майданах ми зірваними та охриплими голосами волали Ю-ЩЕ-Н-КО чи Ю-ЛЯ, то мали в першу чергу на увазі не саме "коронування" цих персонажів, а ті наболілі радикальні реформи у царині державно-суспільних стосунків, які мусили відбутися.

Але, нажаль, вийшло як у відомому анекдоті талановито обіграному свого часу в одному із своїх фільмів Ельдаром Рязановим: "Якщо стихію неможливо зупинити, то її потрібно очолити!" От ми й дозволили їм нас стихійних очолити з усіма сумними наступними наслідками.

На межі 2004-2005 років ми, в першу чергу, прагнули зламу посткомуністичної, кучмівської, олігархократичної чи як там її ще визначали політологи, старої, що дісталась нам у спадок від совка, зашкарублої системи.

Чи розуміли це лідери помаранчевої катавасії?

Ще й як! Але скориставшись нашими настроями для "воцаренія" , вони ніц не зробили, а лише забазікали ці наші прагнення. Той же Ющенко під час його "палкої" зустрічі із донеччанами осінню 2004 із здивуванням констатував, мовляв, в Україні вибудовується суто поліцейська система влади.

І дивно не те, що задля усвідомлення цього факту йому в якості кандидата в президента знадобилось відвідати Донецьк чи Харків, а що майже за чотири роки перебування при владі після цього він абсолютно нічого не зробив для зламу цієї системи.

Ну, не вважати ж радикальним кроком до реформування нашої міліції двократне призначення на посаду головного міліціянта Юрка-термінатора, який, попри висновки поважних міжнародних та вітчизняних правозахисних організацій про європейське лідерство України в сфері порушення прав особи і катувань в правоохоронних околотках, не втомлюється як забамбулений папуга твердити: "Міліція з народом!".

І такий стан речей стагнації і жодного реформаторського поруху у будь-якій сфері – від наболілої соціалки чи ЖКГ і до неосяжних економічної та правової царин.

Скрізь панує вселенський кучмізм. І справа тут не в Ющенкові, точніше не лише в ньому, а і в інших головних персонажах так званої великої української політики, а попросту глобального політичного класичного лохотрона.

Тут все, як у банальній розводці, – верхові, низові і група підтримки. Просто вони час від часу міняються місцями та при нагоді позбавляються від партнерів-конкурентів – от і все.

І триває цей лохотрона не з 2004, як це декому здається, а як мінімум у двічі довше, освячений ще діючим на той час президентом Кучмою. Змінюються лише гасла-завлєкухи до електорату, тобто лохів, щодо їх залучення до цієї нечесної гри.

Ні Ющенко-прем’єр, ні його президентська реінкарнація, ні двічі прем’єр і одного разу віце-прем’єр Юля, ні двічі прем’єр (одного разу майже канцлер) Янукович, ні їхні парламентські групи підтримки, не кажучи вже про всю депутатську зграю вкупі, за останні років із вісім так і не спромоглися запровадити хоча би одного по-справжньому реформаторського закону.

В той час як Україна потребує їх цілу купу.

Одні лише слова-обіцянки та стенання на підступи клятих конкурентів-ворогів та дух Кучми, що витає над усім цим бедламом на ім’я українська політика.

І не треба нам тут про Юлю, бо в низці коментарів до попередніх публікацій погрозливим рефреном лунало: "Все вірно, все правильно – ця сволота таки знову всілась нам на шию. Тільки Юлю не чіпайте!"…

Чому? Мо, вона менша, чи наша сволота? Так нам же від того не краще!

Один з авторів колись працював в одному із юліних видань і там діяла точнісінько така ж установка – громити усіх, навіть своїх, але Юлі не чіпати! Вона, що свята? Так та легкість, із котрою ця пані з очіпком переступає через людей, навіть своїх палких прихильників, свідчить про її готовність йти до своєї головної мети – безмежної влади – і по трупам.

І це навряд чи дозволяє зарахувати її до сонму благосних. А та публіка, що підібралась у її команді: від пустодзвонних Ляшка чи Томенка і до напівкримінальних Губського, братів Буряків чи Фельдмана сумнівів не викликає – жодних справжніх реформ очікувати не варто.

А сама ж політична кар’єра Тимошенко нагадує бурхливу діяльність однієї стервозної пані, котру та розвинула в одному харківському муніципальному виданні на початку 90-тих. Головним її бажанням було в будь-яку ціну всістися в главредакторський фотель.

Від цього її бажання не тільки редакцію, але й половину міського депутатського корпусу трясло роки так із півтора. Врешті-решт пані добилася свого: стала редактором десь на місяць, після чого виданню прийшов гаплик.

Оте саме очікує і нас в разі досягнення Тимошенко її мети – вселенської влади: державокерування її буде бурхливим, але не тривалим, після чого трапиться гаплик як Україні, у теперішньому її вигляді, так і нашим віруванням в сакрментальних осіб.

Так може не будемо доводити країну до цього експерименту, а почнемо процес лікування нашої політичної еліти від політичної імпотенції шляхом її кастрації?

Люстрація, або розвідка щодо кадрової "напряжонки"

Про заборону на професії балакають вже не один рік. На нашій пам'яті це питання гостро поставало двічі. Вперше, коли руйнувалася "страна совєтов" та компартія СРСР. Чи скоріше навпаки – компартія та її страна совєтов?

Вдруге, опісля Майдану. Коли виникла потреба будувати на руїні щось нове, постало слушне запитання – а чи можуть бувалі кадри, вимуштровані під цільові специфічні завдання, перебудуватися так, щоби приносити бодай якусь користь?

Чи зможуть вони очолювати усілякі державні структури, суспільні організації та підприємства, щоби вдало ними керувати? Чи краще люструвати їх, щоб не мучилися?

В спадок від совка нам залишилася розгалужена та відлагоджена система розподілу та призначення посад за єдиною схемою. Тому незрозуміло було, як розподіляти та призначати, скасувавши схему? Таке питання виникло не випадково і головне – не вперше в історії.

Після 1917 року протягом короткого часу практично усі старі кадри пройшли ротацію, яка тоді мала вигляд тривіального знищення. Інакше кажучи, старих кадрів просто повбивали. Нічого дивного у цьому нема – червоні притримувалися такої самої методи і згодом, скажімо, в тій же Камбоджі.

Дав лопатою по голові, рештки землею присипав – ось, власне й уся червона люстрація.

Втім, там де червоних не було, також бувало по-всякому. Прихильники невдалого претендента на престол, коли програвали вирішальну битву, позбавлялися усіх шансів вхопити ласого шматка з хазяйського чи навіть державного столу. І це видавалося природним, і ніхто не кричав про порушення прав людини.

Довга боротьба за англійську корону, що отримала назву війни Алої та Білої троянд, врешті-решт одну "троянду" позбавила геть усього. Натомість "троянда", що перемогла, отримала усе. Чим вам не люстрація у чистому вигляді?

Суттєвий момент. Питання про люстрацію виникає, коли йдеться про докорінні зміни. Інакше кажучи, апріорі вважається, що неандерталець чи кроманьонець не здатні зробити ракету або комп'ютер, якими б вони не були старанними учнями. Отже, коли курс міняється кардинально, треба інших людей.

Чого ми бажали після здобуття Україною незалежності? Певна річ, крім високих і світлих цілей, ми ще дуже хотіли люстрації. Нас переповнювало гаряче бажання, щоби уся та комуняцька сволота, що паскудила наше життя, усі ті люди, яким вільна Україна була наче кістка в горлі, щоби усі вони залишили нас назавжди.

Щоби зникли та не відвідували нас навіть у спогадах.

На суто емоційному рівні хотілося лишити їх усього, заробленого неправедним шляхом, тобто шляхом приниження особистості та народу.

Здавалося, що треба було волею суверенного українства винести вердикт, згідно з яким екс-комуняки решту життя мусили прожити у брудній канаві під парканом.

А щасливі та вільні ми ходили би повз той паркан, зверхньо дивилися на бувших володарів світу і казали б їм без особливої злості: "Тьху на тебе. Щоб ти здох, зараза". Отака була мрія. Та не судилося.

Чому, спитаєте, знову пощастило Польщі, країнам Балтії, а в нас усе склалося, як завжди? Це, шановні, надто глибоке питання, щоби відповісти на нього двома словами, та ми все ж таки спробуємо.

Ну, перш ніж знімати ворожий елемент з усіх посад, слід було мати відповідну кількість тих, хто гідно замінив би звільнених. А в Україні, де все без винятку підкорялося комуністичній ієрархії, не знайшлося адекватної заміни численним старим посадовцям.

Так, дійсно, номенклатурних посад налічувалося дуже багато, штати були роздуті безмежно. Діюча система існувала лише в такому спотвореному вигляді, але іншої ми не мали. І ця система нехай поганенько, але таки працювала.

Аби не розвалити все остаточно, слід було, поскидавши старі шкідливі кадри, не гаючи часу, призначати нові. Тоді система, шкутильгаючи, продовжувала б якось діяти, а згодом нові розумні та відповідальні посадовці вдосконалили б її на ходу.

Проте... Непоганих людей в Україні завжди вистачало, а от щодо дієздатних – то з цим у нас століттями відчувалася "напряжонка".

Отже, головна причина, через яку в нашій країні не вдалося впровадити люстрацію – це елементарний брак кваліфікованих управлінських кадрів за умов існування надто розгалуженої та ускладненої системи управління. Ця державна вада виправляється тривалий час, і ремонт здійснюється у двох напрямках.

Перше – спрощення, скорочення та осучаснення усіх ланок управління поряд з діями, скерованими на вестернізацію схеми управління в цілому.

Друге – впровадження реально діючої багатопартійної системи, яка гарантує у подальшому, що на кожну посаду вчасно знайдеться щонайменше два гідних претенденти.

А вже тоді настає повна свобода – люструй досхочу! Ви самі розумієте, що в цих напрямках вже зроблено багато, але ж і лишилося не менше. А про головне гальмо в цьому сенсі вже казалось неодноразово – це сучасна так звана політеліта.

Нам вже доводилось писати, що якщо трапиться ще один Майдан все мусить відбуватися за НАШИМ, а не за ЇХНІМ сценарієм.

І якщо для цього потребується заперти їх усіх гамузом: парламентарів, президента із секретаріатом, прем’єра із Кабміном, Верховний та Конституційний суди – в одному місці, то так і зробимо.

І будемо стояти на тому Майдані до тих пір, допоки вони не узаконять усі, і якщо знадобиться то й конституційною більшістю, висунуті НАМИ, а не НИМИ гасла та вимоги.

А однією із найголовніших з них мусить бути повна і беззаперечна відставка усіх їх без права повернення у велику політику назавжди. Туди мусять прийти інші. Як і які? Про це якось наступного разу. Але, що не ці – напевно.

Валерій Семиволос,

Михайло Павленко, для УП



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде