Львовский погром

Минулого вівторка дісталося працівникам єврейського молодіжного культурного центру Шалом Хаверім у Львові. 29 липня група жителів будинку, в якому знаходиться цей центр, вирішила продемонструвати своє незадоволення, спричинене тим, що в їхньому домі єврейські діти вивчають власну традицію...

Ймовірно, погромники не зазнали від тих дітей ніякої кривди. Єврейські підлітки не підпалювали дверей їхніх квартир, не переслідували сусідських котів, собак, не чинили сексуальних пропозицій сусідським дочкам, ні синам. Вони приходили у свій центр пізнавати звичаї свого народу.

Я не знаю всіх подробиць цієї події, але живучи ще у Варшаві бачив, як пружно і організовано діє тамтешня єврейська громада. Думаю, що подібне відбувається й у Львові.

Уявляю відтак львівський, занедбаний дім із засміченим подвір’ям. Одного дня туди приходить групка старих євреїв: вони наймають найбільшу квартиру на першому поверсі, ремонтують її і відкривають там свій центр. З їхнім приходом у під'їзді стає чисто і гарно. На сходовій клітці поклали плитку, помалювали стіни, поставили смітники.

Неєврейським жителям будинку таке не подобатися не може. Кожен з нас, хоч як не зіпсований комунізмом, цінує лад і порядок. Зміни в будинку стають помітними і про них починають дискутувати.

Дотеперішні мешканці дивуються, як можна було так швидко впоратися з бардаком, який царствував в їхньому будинку до приходу діячів єврейської громади.

Сусідки задумуються, чому з оцим бардаком не розправилися їхні чоловіки. Останні слухають ці розмови і роблять висновки. Найголовніший з них народжується, напевно, за пляшкою: не будуть нам баби голови морочити за якихось "жидків".

Чоловіки беруть відтак по палиці та йдуть "захищати свою честь". Заходять в жидівський молодіжний центр і наводять "власний" порядок. Результат їх задовольняє: двоє працівників центру покидає його на каретах швидкої допомоги, а нові меблі і обладнання цього осередку відходять у вічність.

Львівської міліції на місці подій нема. Її працівники зайняті на площі ринок і на залізничному вокзалі. Там йде перевірка документів осіб з неслов'янським виглядом...

Нема там і львівських журналістів. Того дня вони готуються на прес-конференцію з нагоди відкриття нових приміщень польського консульства. Я був на цій конференції. Представники преси Львова перш за все цікавилися тим, чи буде там віконечко, в якому вони зможуть отримати польську візу без черги.

Можливо з цього приводу ця інформація приходить в українські мас-медіа щойно в п’ятницю, 1 серпня. Її оприлюднила аґенція Інтерфакс-Україна з посиланням на Федерацію Єврейських Організацій СНГ. Подібні повідомлення виходять й на інших російських сайтах.

Кожен з них називає подію у Львові одним, страшним словом: погром.

Я російським сайтам не вірю. Сам зв'язався з активістами єврейської громади Львова, щоб на власні вуха почути: правда це, чи неправда. Виявилося, що правда. Ця правда влучила мене в сам ніс і безжалісно не припиняла бити.

Мені боліло, коли я не знаходив інформації про події у Львові на українських сайтах. Пекло, коли на повідомлення зі Львова не відгукнувся жоден місцевий, ні державного рівня, чиновник. Я спух, коли про справу мовчали правоохоронці.

Подібний психічний стан я відчував на початку липня, коли організація Amnesty International закликала українську владу публічно визнати, що в Україні існує расова дискримінація.

Ідентичне відбувалося зі мною на початку червня у Сімферополі. Я відвідував там мого татарського друга, а потім він проводив мене на вокзал. До нього підійшли два міліціонери і попросили документи. Тільки тому, що в нього, громадянина України, темніше обличчя.

Мною, чужинцем, зате з синіми очима і білою шкірою, ніхто не поцікавився...

Я переїхав в Україну 2005 року, щоб розповідати моїм польським читачам про різноманітність українського життя. Я захоплювався багатомовністю Києва і його кольоровими базарами, де сушену полуницю подавав мені продавець з екзотичного Узбекистану.

Я заходив в околиці синагоги на Подолі подивитися на єврейських, пейсатих ортодоксів, котрих в моїй країні вже нема. Шалом Алейхем – вітався пошепки зі світом, який над Віслою щез під час останньої війни у крематоріях Освєнціма.

1947 року в хату моїх українських дідів у південно-східній Польщі зайшли солдати, щоб товарними вагонами відправити їх на північ країни. Вони приїхали туди і поселилися в пустому домі, в якому раніше жила німецька сім’я. Також вигнана солдатами.

З тих часів – думав я – нікого не будуть виселяти, бити, проганяти. Тим паче у Львові, місті "відкритому для світу". Але минулого вівторка стався ПОГРОМ у єврейському молодіжному культурному центрі Шалом Хаверім у Львові.

 

Ярослав Юнко, власний кореспондент Польської Аґенції Преси (ПАП) в Україні, для УП

Дана стаття не відображає позиції аґенції ПАП і є лише особистою думкою її автора