Вопрос принципа

Вторник, 7 октября 2008, 10:36

Прибравши високі гасла і пафосну риторику, стає очевидним, що поточні політичні події яскраво демонструють відсутність демократичних цінностей в українській політиці: найпалкіші демократи засуджують проведення виборів, макіавеалізм тих, хто занадто сподобав владні крісла, не має меж, партійною ідеологією стало свавілля безпринципності.

Втім, люди продовжують вірити в солодку брехню емоційних неаргументованих промов, так само як після "Еліта Центру" продовжують інвестувати в ризиковані будівництва.

Така зараз Україна, так себе відчувають українці, які вперто не хочуть приймати нової дійсності, в якій потрібно нести відповідальність і за себе, і за державу, а не керуватись атавізмами комуністичного минулого, коли усе вирішувалось десь там нагорі.

Помаранчевий Майдан був всього лиш початком еволюції самоусвідомлення сили нації.

Тому політикам, які не бояться адекватної реакції суспільства, можна дозволити собі усе. Можна проводити голосування порушуючи Конституцію та усі можливі регламентні процедури, на яких власне й тримаються демократичні підвалини будь-якої держави.

Можна зухвало і цинічно спотворювати конституційну систему державної влади заради зосередження вагоміших важелів впливу і створення привілейованої системи доступу до влади і економічних ресурсів.

Можна, попри очевидне нехтування інтересами суспільства, протягувати скандальні лобістські законопроекти без відкритих слухань та громадських консультацій.

Можна призначати на секторіальні посади представників наближених бізнес кіл для подальшого переділу впливів в економіці. Можна маніпулювати виборцями, шляхом нових і нових соціальних подачок, щоб втримати адміністративний ресурс для реалізації меркантильних інтересів.

Можна принципи лицемірно називати ультиматумами, і в той же час заявляти про готовність рятувати країну від виборів будь-яким форматом коаліції. Можна називати дочасні вибори катастрофою, побоюючись власної маргіналізації у випадку їх проведення.

Можна відмовлятись виконувати власноруч підписані зобов’язання щодо відставки, в той же час спонукаючи скласти повноваження політичного опонента.

Беручи до уваги усю цю політичну безвідповідальність, чесно не розумію, чому шкодувати за коаліцією, яка не реалізувала жодної реформи на яку уповноважив її виборець?

Через гарну назву, якою монополізовано надії на зміни?

Через обіцянки реформ, які звелися до посадових призначень, перерозподілу повноважень і їх концентрації в довірених руках? Через "ефективну роботу", яка оцінена міжнародними громадськими організаціями і агентствами зниженням усіх можливих рейтингів?

Понад усе я не вірю політикам, яким постійно бракує повноважень для діяльності. Якщо ти чуєш себе некомфортно на займаній посаді, то подай у відставку і йди на вибори щоб зайняти посаду з потрібними тобі повноваженнями, а не переписуй законодавство під своє крісло.

Втім, ані біло-блакитний, ані біло-червоний прем’єри ніколи не демонстрували здатності працювати в системі стримувань і противаг – базові демократичні концепції лише "заважали втілювати в життя урядові ініціативи на благо усіх громадян".

В боротьбі за священний Грааль повноважень, уся країна стала заручником владної нетерплячки окремих осіб, які не бажають чекати "цілий" рік аби отримати необхідний мандат виборців на більші повноваження.

Проте кого цікавить довіра виборців? Можливо хіба що за умови одночасного проведення парламентських й президентських виборів щоб всупереч виробленим конституційним підходам, які розведення виборів в часі обґрунтовують як запобіжник проти монополізації усіх гілок влади політичною силою переможцем виборів на 5 років, закріпити свій рейтинг владним ресурсом.

І хай тоді опозиція намагається контролювати владу.

Українському виборцеві потрібно зрозуміти, що не вседозволеність їх політичного улюбленця, а чіткий розподіл повноважень, взаємоконтроль та баланс між гілками влади є запорукою ефективного державного механізму.

Найважливіше ж в демократичному процесі реалізації владних повноважень це політична відповідальність. Жодні кулуарні домовленості "заради спокою бідного виборця" не можуть підмінити волі суспільства. Тому, не може залишитись поза увагою громадянського суспільства факт неформальної коаліції між комуністами, Партією регіонів і БЮТ.

Незалежно від того, яка буде коаліція і чи будуть дочасні вибори, інтерес кожного українця аби в політику прийшла відповідальність. Без неї суспільство завжди програватиме в цинічній політичній грі, перетворюючись на статистів від яких нічого не залежить в цій країні.

Українська Конституція, як інструмент політичної відповідальності, передбачає інститут парламентської коаліції, яка формується і діє на підставі коаліційної угоди.

Мета цього політико-правового інструменту дозволити виборцю зробити чіткий висновок: які саме політичні сили несуть відповідальність за стан справ в країні і, в першу чергу, за діяльність уряду.

Існування коаліції можна вважати обов'язковою умовою, як діяльності уряду, так і парламенту, інакше легітимність втрачає не лише їхня діяльність, а й основоположні принципи організації державної влади як такі.

Наголошуємо, ключовий аспект діяльності коаліції – це несення політичної відповідальності – тому можна зрозуміти чому з таким завзяттям неформальні коаліціонери намагались обґрунтувати можливість безкоаліційного уряду й парламенту.

Так, інститут коаліції значно дискредитований і звичайні люди не до кінця зрозуміли його призначення. Люди очікували результатів діяльності тієї чи іншої коаліції, натомість вже тривалий час акценти політичного життя нічого спільного з діяльністю на користь суспільства не мають.

Люди очікували дотримання коаліційних зобов’язань, натомість талмуди погоджених коаліційних дій залишались на полицях.

Люди очікували відповідальності, натомість їм пояснили, що лише барани виконують письмові зобов’язання – для нормальних політиків їх підпис нічого не вартий, а політичну відповідальність можна забалакати аргументацією, яку визначає місце сидіння.

Зрештою, лише від виборця залежить чи він підтримає не рейтингову принциповість чи рейтингове кон’юнктурне позиціонування, але в інтересах країни довести до відома політиків чітку вимогу щоб вони представляли в політиці інтереси виборців, а не лише свої власні амбіції.

Лише громадянське суспільство може змусити політиків грати за правилами, незалежно від того чи вони їм подобаються, чи ні, бо інакше цей хронічний процес змінювання правил під час гри призведе до самоконсервації політичної верхівки і закриє усі шляхи для оновлення політикуму.

Знекровлена таким чином політична система може мати своїм результатом лише виродження, і наслідки для пересічних громадян не забаряться.

Мабуть дочасні вибори це хоч і найризикованіший для усіх політичних гравців, але також і найбільш чесний вихід із ситуації, яка склалася.

 

Роман Сон, політичний оглядач, для УП



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде
Подпишитесь на наши уведомления!