Еще раз о эво- и рево- в украинских реалиях

Пятница, 6 марта 2009, 17:09

Частина перша

Навіть побіжно аналізуючи різноманітні оцінки поточних політично-економічних та соціальних напружень в Україні, можна дійти висновку: практично всі більш-менш серйозні аналітики, в якій би словесній та термінологічній обгортці не подавались би їхні умовисновки, сходяться в одному – ситуація передреволюційна.

А от рецепти виходу із кризи можна згрупувати в декілька домінуючих: еволюційного та революційного (силового) штибу зверху і в еволюційний або ж революційно-силовий спосіб знизу.

Я не буду мучити вас посиланнями на всіх авторів усіх цих рецептів (зацікавленим раджу переглянути ту ж таки УП-шку або будь-яке інше громадсько-політичне видання за останні тижні), а в подальшому буду посилатися лише на найцікавіші чи найодіозніші (як на мене) з них.

І ще одне зауваження: ще місяців з вісім тому, ми в співавторстві з Михайлом Павленком, розглядаючи на УП шляхи розв’язання тоді ще лише політичної кризи в Україні, прогнозували – еволюційний шлях безперспективний.

І не лише тому, що наша політеліта нездатна еволюціонувати сама по собі, але із-за катастрофічного браку часу на еволюційне перезавантаження політеліти та поступове реформування політичного, економічного, соціального та іншого сутнього буття українського суспільства, розглядаючи різницю поміж ево- та рево-, в першу чергу, в швидкісному аспекті. Сьогодні ж часу на еволюціонування і взагалі не залишилось.

Зверху

Тим не менш, поки що наші керманичі вустами своїх спічрайтерів-політологів офіційно віддають перевагу еволюційному шляху розвитку подій, котрий я би назвав швидше стагнаційним чи навіть агонічним.

Бо, в який би виборчий (строковий, достроковий, одночасний парламентсько-президентський etc.) та інший легітимний (введення мораторію на проведення виборів) спосіб вони не обіцяли б змінити ситуацію, мова йде лише про одне: як би його утриматися при владі.

При цьому кожна сутня провідна політична сила розраховує хапонути владних повноважень як найбільше, залишивши конкурентам їх як найменш, а ще бажаніше й взагалі звести противників на нуль.

І можна ще довго товкти воду в ступі, аргументовано з’ясовуючи, хто від кого і чим гірший: Тато від Тюльки, прем’єрка від Янека, той від Литвина з комуністами, а ці від інших другоешелонників на кшталт Яценюка, Гриценка чи Тягнибок, а вони вкупі знову від Юща. І так по колу, час від часу констатуючи: всі вони мусять піти геть.

Бо дійсно, країна гибіє на очах, а вони, не те що для її порятунку, а задля власного самозбереження чи навіть дерибану ще одного траншу МВФ домовитися не можуть. До речі, ті ж таки кредити віддавати нам з вами доведеться.

А тому констатацію їхньої політичної неспроможності треба перевести трохи в іншу площину: кожен зайвий день перебування при владі теперішньої панівної верстви як вкупі, так і окремих її представників, завдає непоправної шкоди національній безпеці України і несе реальну загрозу її суверенітету та територіальній цілісності.

На цьому б можна було поставити крапку і перейти до активного обговорення шляхів термінової відправки усього сутнього політбомонду у небуття та вироблення програми дій по наведенню ладу в країні. Аби не одне але...

Схоже, основні політичні гравці українського політикуму та їхня ситуативна політична підтанцьовка не відкидають силового розв’язання політичної кризи. Про один із таких силових сценаріїв, що розроблявся секретаріатсько-регіональними драматургами, я вже писав.

Як згадував і про те, що сюжети силового усунення конкурентів і узурпування влади з допомогою не тільки підконтрольних силових структур, але й або ж стихійних, або ж інспірованих масових заворушень, чи шляхом шантажу можливості проведення таких протестних акцій розглядаються не тільки в СП, але й штабах БЮТу та ПР. А суть усіх цих прожектів – це...

Гра на випередження

Але якщо СП-шні технологи, розглядаючи можливість введення надзвичайного стану, покладаються на армію, СБУ та ВВ, а масові заворушення з будь-якої причини розглядають як необхідний антуражний привід, то бютівські та регіональні сценаристи роблять ставку саме на протестні рухи, відводячи міліції суто провокаційну роль.

При цьому спостерігається дивна регіонально-бютівська одностайність в баченні розвитку деяких ключових сюжетних ходів цих сценаріїв. Це досягнення під інспірованим тиском мас дострокової відставки президента, проведення одночасних дострокових президентських та парламентських виборів – читай спроба узурпації влади однією політичною силою.

Запустивши Кравчука із його нещодавньою заявою на орбіту першорядної політики, і БЮТ, і ПР вирішили зіграти на випередження. Причому гра ця спрямована на досягнення двох цілей.

Перша – попередження цілком вірогідного введення надзвичайного стану через усунення самого Ющенка. Я не буду зараз обговорювати доцільність чи наслідки такого кроку. Зауважу лише те, що сьогодні, з огляду на майже нульовий рейтинг Юща, виглядає як фантастика, через пару трійку місяців, може стати нагальною потребою і навіть вимогою суспільства.

І суспільству, якщо воно до того часу не самоорганізується, буде по-барабану – хто вводитиме той стан. А нещодавні маски-шоу СБУ в Нафтогазі, і достатньо провокативну заяву Турчинова, що він міг би віддати розпорядження Луценкові, аби його орли захистили офіс НАКу, цілком можна розглядати, як пробу сил або ж репетицію силового сценарію.

Друга, і, як на мене головна, мета цієї гри – це випередження настроїв суспільства. Коли я сам місяців зо два тому започатковував цикл статей про самозахисні та самоорганізаційні процеси, то розраховував, що логічне їх завершення – створення потужної громадсько-політичної сили, котра могла би протипоставити себе усій сутній пануючій верстві, завершиться десь через півроку.

Але, схоже, я помилився. Події наростають так стрімко, що процес самоорганізаційного самозахисту в масштабах країни може вилитися у єдину організаційну форму вже через місяць-два.

От вони, з огляду на стрімке падіння рейтингів, котрі незабаром зрівняються як у регіоналів із бютівцями, так і у інших литвинів та симоненків, включно з гриценко-яценюками, з рейтингом президента і поспішають випередити нас.

Нав’язавши нам дострокові та ще й подвійні вибори – парламентські та президентські. Мета, котрих одна – збереження себе дорогоцінних при владі, кинувши нам в якості кістки Юща "на розтєрзаніє".

Але, навіть якщо котрась із існуючих політичних сил все ж таки спроможеться у силовий спосіб одноосібно (чи в ситуативному альянсі з іншою) захопити владу, це лише на незначний час відтермінує її агонію.

А от її повалення цілком вірогідно може трапитися вже не шляхом більш-менш спланованої революції, а в результаті мало ким контрольованого бунту.

Що ж а-ля гер, ком а-ля гер: певно, ми теж мусимо зіграти на випередження. Тим паче, що окрім іншого, маємо клопіт ще й з вітчизняним олігархатом, на утриманні котрого, власне, і перебуває горезвісний політбомонд.

А як відомо, хто платить, той і пісень замовляє. І не виключено, що вже незабаром може кардинально помінятися як пісенний репертуар, так і його виконавці. А означити цей сценарій можна, наприклад, так:

Олігархічна революція зверху

Я думаю не зроблю великого відкриття, коли повідомлю, що у війні на обопільне знищення поміж основними українськими політичними угрупуваннями, в першу чергу, винні оті п’ять-шість найпотужніших олігархічних кланів, котрі ті угрупування і фінансують.

Причини війни зрозумілі: цілком природне прагнення кожного із кланів усунути конкурентів шляхом монопольного опанування владою в країні через підконтрольні їм політичні структури. І, можливо, війна могла би тривати достатньо довго, аби не так звана світова криза.

Втративши лише від першої хвилі кризового цунамі понад 100 мільярдів доларів, і продовжуючи нести значні фінансові втрати, не виключено, що олігархат може дійти думки про витратність та безперспективність подальшого фінансування цієї війни.

І якщо більшість олігархічних кланів укладуть мирову угоду, то одним із перших кроків до примирення може стати перезавантаження існуючої політеліти на іншу, і в нинішніх українських реаліях в недемократичний, тобто силовий спосіб.

Теоретична база під цей процес, до речі, вже мається. Хоча автор, розмірковуючи про можливість заміни нинішньої популістської еліти на так звану стратегічну, якось не конкретизує: кого саме він має на увазі.

Якщо отих мудрагелів із Українського форуму, котрі час від часу маячать на 5-му каналі, так я не згоден. Бо вони в своїй більшості і є представниками отієї самої компрадорсько-популістської еліти, котру, буцімто, мусять замінити.

Я не автор цих теоретизувань, тому не мушу називати конкретних представників гіпотетичної стратегічної еліти, але впевнений такі люди в Україні маються. Як впевнене в цьому і народонаселення (див. про експертну групу).

Ну, а хто виступить в ролі доморослого Піночета, руками котрого і буде здійснюватися згадане перезавантаження, не так вже й важливо. Це може бути і який небудь умовний Гриценко із числа більш-менш відомих політиків, і яка-небудь "темна конячка" – головне, аби вони влаштовували олігархат та більш-менш прийнятно сприймались більшістю населення. Все інше технології...

До речі, про Гриценка. Тепер вже не умовного, а цілком реального. Якщо хто небудь зазирне на його сайт, то зможе переконатися в тому, що теоретизування Дацюка про заміну популістської еліти на стратегічну дивним робом чудово накладаються, на практичні пропозиції Анатолія Степановича щодо селекції та пошуку "100ефективних державних менеджерів і 10 тисячуправлінцівдля роботи на різних рівнях місцевої влади". Але це так, до слова...

Слід зауважити, що з усіх вищеописаних "зверхніх" шляхів виходу із політичної кризи, останній представляється найприйнятнішим як для суспільства, так і для країни в цілому.

Якщо вірити генералу Скіпальському про суцільне засилля нашої панівної верстви агентами ФСБ та Кремля, то її усунення від влади шляхом піночетизації значно послабить одну із головних складових російського впливу на український політикум.

Ну, а на додаток, мало того, що Росія сама сьогодні перебуває в глибокому кризовому гузні, так ще й ніхто не відміняв закону розпаду імперій. А наш сусіда, м’яко кажучи, перебуває в стані "полураспада", котрий без сумніву рано чи пізно завершиться повним розпадом.

Грузія лише підтвердження цієї агонії. Тобто найближчим часом Кремлю буде не до України, в сенсі реальних, а не декларативних зазіхань на нашу територіальну цілісність.

Що стосується інших зовнішніх центрів впливу, то Європа цілком задовольниться стабілізацією внутрішньополітичних напружень в Україні (най і в авторитарний спосіб), а головне нормальним функціонуванням газової труби, а Америці достатньо буде обіцянок нової влади про повернення до демократичних цінностей опісля авторитарного наведення порядку в країні.

До речі, про демократичні цінності. Рано чи пізно наш олігархат, чи то самотужки, чи то під тиском зовнішніх чинників прийде до розуміння того, що маніпулювання* суспільством у демократичний спосіб, най і обмежене структурами громадянського суспільства, хоча і витратніше у фінансовому сенсі, але набагато спокійніше, в сенсі загроз революційних потрясінь.

Мається лише одне "але". В разі, якщо Україна піде вищеописаним шляхом подальшого розвитку, то суспільство певний час буде змушене, навіть не відвойовувати оті самі цінності громадянського суспільства, скільки по-холопськи отримувати їх з панського олігархічного плеча.

Але в будь-якому разі це набагато краще і для країни, і для суспільства, ніж той свавільний бедлам, котрий ми маємо сьогодні.

А чи є інші шляхи виходу із кризи? Скажімо так, більш прийнятні та сприятливіші для подальшої демократизації та розбудови громадянського суспільства. На моє глибоке переконання, так. Але про них в другій частині цієї статті...

Валерій Семиволос, Харків, для УП

*Мене дивує гнівна реакція деяких, скажімо так, забумбулених демократів, котрі до того ж ще й репрезентуються , як такі собі "народні політологи", на слово маніпуляція у згаданому контексті. Автор не політолог, а фаховий геолог і такий-сякий журналіст, але навіть йому відомі ази політології про те, що будь яка "система влади є системою маніпуляції меншості більшістю від імені тієї ж таки більшості".



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде