Голая борьба за пирамиду власти

Пятница, 5 февраля 2010, 14:47

Добігла кінця чергова виборча кампанія. І треба сказати, що такої кампанії у нас ще не було.

Це перша кампанія, протягом якої нічого не відбувалося і нічого не трапилося. Не те, що ніхто нікого не розбивав в автокатастрофах, не труїв, не кидався гранатами, не інтригував канівськими четвірками, а взагалі навіть і листівок не клеїв.

Чи було таке колись в українській політиці?

Далі. Це-перша в нашій новітній історії кампанія з принципово не таким центральним питанням. Досі стрижнем виборів завжди була дилема двох кандидатів. Протиборство між так би мовити "народним кандидатом-світлим лицарем" і "провладним-представником темних сил, що нас злобно гнітуть".

Класичне питання - "Вы, Василий Иванович за коммунистов, или за большевиков?" Тобто "Стела, чи Ванесса?"

Всі наші попередні кампанії більшою, чи меншою мірою були саме такою опозицією: Кравчук-Чорновіл (1991), Кравчук-Кучма (1994), Кучма-Мороз (1999), Янукович(Кучма)-Ющенко (2004).

А що тепер? Сьогодні головним питанням кампанії є "за кого ж в біса голосувати?"

Про що це свідчить? Про те, що ця кампанія не має ніякого значення і, на відміну від своїх попередниць, нічого не вирішує.

Вона навіть з вузькопрофесійного технологічного огляду нецікава. Ну хіба має значення "для світової революції", що "вона" програла свою кампанію, відколи почала нищити Ющенка, замість того, щоб трансформувати його електорат у свій?

Чи що "надія нації-2, молодий банкір" втратив свою початково третю позицію і сповз на щабель нижче через непрофесійну зміну іміджу по ходу кампанії на "фронтовика"?

Ви десь бачили інтелігентного фронтовика в окулярах? А ліплення з банкіра образу виробничника під гаслами економіки і сили? І т.д. і т.п. Все це - направду лише мишача метушня.

Що дійсно має значення, так це те, що на початку 90-х ми повернулися до процесу історичного саморозвитку.

Зрозуміло, що після 350 років колоніальної летаргії, усі позиції, що мають так звані "історичні народи" не виникли самі собою автоматично тільки фактом проголошення нашої незалежності від метрополії.

Дорога від формального суверенітету до реального - як від гасла до результату. Власне, всі події нашої новітньої історії, зокрема і виборчі кампанії - не що інше, як процес конструювання власного життя. На порожньому місці і з нічого. З браком досвіду, відповідних кадрів, традицій і ресурсів.

Найскладніше виявилося з власною політичною системою, яка була головно запозичена від компартійної номенклатури, як за принципами, так і за кадровим складом, зрідка розбавленим слабо компетентними націонал-неофітами. Проте без властивих радноменклатурі системи важелів і противаг.

Не дивно, що така політсистема хутко почала перетворюватися на найпримітивнішу модель феодально-авторитарної піраміди. Здатність і вміння вирішення та полагодження проблем країни, які раніше давали статус в піраміді влади, все більше нівелювалися до самого статусу. Такий собі класичний "старий режим".

Тому кожної виборчої кампанії з'являвся і поставав герой-борець з паразитуючою на суспільстві пірамідою. Такий собі народний кандидат, що оголошував священний похід за щастя народу і в міру власних сил ідентифікував себе через якусь чітку історичну потребу.

Так, 1991 року це було гасло незалежності, 1994 - кучмівський заклик збереження індустріального потенціалу, 1999 - морозівський клич боротьби з авторитаризмом, 2004 - ющенківська ідея ліберально-демократичного суспільства, де багаті поділяться з бідними.

Краще, чи гірше, у той чи інший спосіб, політикуючи публіка намагалася у своїй діяльності хоч якось формулювати і відображати громадські потреби, які зневажав "старий режим".

Але кожного переможного народного героя піраміда перехрумувала з кісточками, перетворюючи на знов той самий "старий режим". Цей шлях пройшов не тільки Кучма, але, як ми сьогодні можемо констатувати і Ющенко. Проте у кожній кампанії був "наш" і "не наш" кандидат і за кого голосувати сумніву не виникало.

Не так тепер. Ніякого системного протистояння, ніяких формулювань чергових завдань розвитку. Гола боротьба за піраміду влади. І нікого, хто б мав намір їй опонувати.

Взагалі парадокс - перед країною стоять неспівмірні виклики, а ніхто з політикуючої публіки цими викликами не цікавиться. Вони живуть у штучному віртуальному світі, де проблем країни немає, де це принаймні не їхні проблеми.

Отже ця кампанія оприлюднила абсолютну нездатність нинішнього "старого режиму" Ющенка-Тимошенко-Януковича хоча б на адекватну рецепцію проблем Кризи. Ніхто з них цієї теми навіть і не згадав.

З чого логічно випливає висновок - Україну, як і 2004 року, будуть рятувати НЕ політики.

Унікальна пустопорожність нинішньої кампанії оприявнює декілька значимих позицій.

По-перше, зараз ми знаходимося на крок назад по відношенню до 2004 року, коли суспільство добивалося своїх прагнень через представництво у політичній системі.

Сьогодні можемо констатувати повну заблокованість інституту представницької демократії. Більше того, ми маємо фактично демонтаж її легітимності.

Парламент, як інструмент представництва прагнень і потреб народу, відсутній. Уперше за новітню історію уряд не бажає мати бюджет. Одразу після виборчої кампанії цей процес буде остаточно завершений війною судів.

Отже ми отримаємо на додачу до непредставницького парламенту, брак президента і уряд сумнівної легітимності. Щось на зразок 1989 року: кінець однієї епохи і чистий лист нової.

Тільки, на відміну від кінця 80-х ми не маємо запасу міцності економічно сталої системи, плюс жахливий стан нашого господарства, коли китайці уже воліють купувати у нас не метал, а руду.

Це пряма вказівка на те, що Україна може втратити і металургію, так, як на початку 90-х втратила машинобудування. Якщо ТЕРМІНОВО не заходитися коло цієї проблеми - опустимося з переробки до видобування.

Проте сьогодні у нас є і одна перевага у порівнянні з 1989. Суспільство і громадськість уже цілком іншого досвіду, орієнтацій та настанов. Ми уже не ті.

Не тільки тому, що дурені-передурені і мудрі до печінок. А тому, що чітко усвідомлюємо, що надія на дядю (чи тьотю) - смерті подібна і ніхто нам не дасть ради, а треба самим братись.

Саме відсутність такої компетентної громадськості у 1989 сформувала наш нинішній провідний прошарок виключно з номенклатури і бізнесу. Попри свою квітчасто-етатистську риторику, мислячу на рівні власних приватних справ і бізнесу. Але не спроможними мислити масштабами національних інтересів.

Хоча, ясна річ, так собі з доброго дива вони покидати арени геть не збираються. Але ця кампанія - довідка про їхню остаточну безплідність і початок прощання з ними назавжди. З лідером, що з'явився в епоху накопичення первісного капіталу. З людиною без обмежень, передовсім етичних. Принципово не здатною до відповідальності і виміру майбутнього.

Вам цей портрет нікого не нагадує? Це тип "масової людини". Ще Томас Ман у статті 1935 року "Увага, Європа!" сконстатував прихід до влади "масової людини".

"Масова людина" при владі це - стан хаосу і некерованості. Наша виборча кампанія - свідчення того, що лідери такого типу вичерпали себе, нічого більше вони нам запропонувати неспроможні крім свого его, пустоти і безвідповідальності. Тому ця виборча кампанія - свідчення кінця їхньої епохи в нашій історії.

Отже, з одного боку, вони добровільно покидати політичну сцену і не думають, а, з другого, зруйновані всі легітимні механізми зміни цього стану речей. А потреба у керуванні ситуацією кричуще наростає.

Тому ця зміна відбудеться у інший спосіб. Можна стверджувати, що кінець цієї кампанії - це початок нової революції.

Про те, що революція буде, уже пишуть усі, і не сумнівається ніхто. Та питання не в тому, буде вона, чи ні. А в тому, якою вона буде і якими будуть її результати.

Як перейти з точки А-некерованості країни, відсутності механізмів врегулювання і погодження суперечностей, беззахисності перед викликами Кризи у точку В - відповідно наявності всього відсутнього. А, передовсім суверена, який свідомо творить свою долю.

Відповідь можлива тільки одна - шляхом постання свідомих громадянських рухів. Минув час героїв - приходить пора самоорганізованих громадянських корпорацій, які нарешті у своєму розгортанні і започаткують уперше в Україні політичні партії.

Таким чином, уперше не важливо як ми проголосуємо. Хоча для притомної людини вибір "між чумою і холерою" власне, не є вибором, залишаючи придатною для голосування тільки графу "не підтримую жодного кандидата".

Давайте доведемо логіку до кінця. Хай ми не маємо вибору, ми принаймні можемо звести до мінімуму легітимність обраного.

Важливо, що ми зараз будемо робити. Всі ми. Як тоді, 2004 року. Коли кожен робив, що відчував за потрібне. Без будь-якої координації і вказівок згори, а зсередини себе самого. Та в результаті ми постали як єдиний організм, народ.

Сьогодні потреба дати раду з Кризою є питанням нашого життя. Так само, як вирішенням нашої долі був листопад 2004.

І за відсутності у цій кампанії "народного кандидата" - альтернативи владній піраміді "масової людині" - має постати соціалізоване громадянство.

Люди, долучайтесь до громадянських ініціатив і ставайте безпосередніми творцями своєї країни! Що в кінцевому підсумку і становить вищу легітимність, яку цього разу визначатимуть геть не суди.

Адже зрозуміло, хто б з двох не був обраний, підсумок однаковий - цей "новий" президент не вирулить ситуацію. Просто через брак елементарної адекватності.

Наприклад, голосування ще не відбулося, а у таборі майбутнього президента дах вже знесло. З цього так само зрозуміло чим вони будуть займатися. А саме - "відновлювати історичну справедливість", відбирати у помаранчевих, що можна відібрати та перерозподіляти на свою користь те, що залишилося.

Ясна річ, що рятувати потяг нашої соціально-економічної ситуації, що стрімголов летить під укіс, набираючи обертів, просто нікому.

Насправді майбутньому президенту нема чого радіти, бо в даному випадку перемога означає катастрофу, як уже було свого часу з царем Пірром. Причому, не рядовий кінець політичної кар'єри, як у випадку Ющенко та Тимошенко.

Запас міцності вичерпано до від'ємної величини. Уже неможливо, як було можливо для Кравчука, Кучми та Ющенка паразитувати на ситуації, "проїдаючи" початковий потенціал та зловживаючи витривалістю і довготерпимістю людей, профукуючи наші перспективи.

Врешті все колись закінчується. І зараз необхідно терміново виправляти стан справ, а якщо ні, то за півроку в той, чи інший спосіб ситуація буде полагоджуватися вже іншими дійовими особами. А новообраний президент отримає "пред'яву" за всіх своїх попередників і відповість "по всей строгости революционной законности" навіть і за те, чого не робив.

Олена Скоморощенко, для УП

powered by lun.ua
Главное на Украинской правде