Кому проводить экономические реформы?

Дивовижну річ довелося днями побачити на одному Інтернет-форумі, а саме – майже повну згоду з принципових питань україномовного націоналіста з Галичини та російськомовного зоологічного шовініста (котрий українців інакше як "свідомітами" не зве), а на додачу ще й – за автохарактеристикою – справжнього марксиста-ленінця.

Згоди між собою вони досягли стосовно того, що:
а) в країні мають бути проведені непопулярні економічні реформи;
б) провести їх нікому, крім влади великої буржуазії;
та в) саме влада великої буржуазії врешті-решт створить ефективну економіку та демократичну політичну систему.

Натомість різним там інтелігентам, які не розуміються на серйозних речах, не слід плутатися під ногами у господарів країни.

Чесно кажучи, така одностайність цього тандему шокувала. І не тому, що справжній сталінець - а інакше того шовініста-українофоба навряд чи можна охарактеризувати - і не менш справжній радикальний український націоналіст знайшли спільну мову.

Чом би й ні? Реальні підстави для такого у них є. Справа в іншому – у розумінні потрібних країні економічних реформ та сутності їхнього рушія.

Чому це реформи мають бути корисними, але непопулярними?

Таке можливе тільки за диктатури, але випадки вдалого реформування за влади диктаторів більш рідкісні, ніж сніг на ланах України у липні. Скажуть: а як же Піночет?

Так за перші три роки його правління чилійські генерали розграбували все, що було в країні. А потім у США до влади прийшов Джеммі Картер, який усерйоз на перше місце у зовнішній політиці поставив проблему прав людини.

От Піночетові й пояснили популярно: або наведення елементарного порядку в країні та війську, певна політична лібералізація та проведення швидких реформ, або жорстка міжнародна ізоляція з усіма належними наслідками.

До честі генерала, він не став коливатися. Очевидно, золотопогонні колеги-корупціонери йому самому вже набридли.

І реформи почалися, а паралельно з ними – поступове відновлення громадянського суспільства та політичної демократії, добряче поруйнованих ще до здобуття влади військовими, коли за президента Альєнде тамтешні марксисти-ленінці вже почали явочним шляхом, зі зброєю в руках захоплювати підприємства та фізично нищити опонентів.

Але за всіх обставин реформи в Чилі не проводила велика буржуазія. Те, що влада перебувала у руках армії та цивільних експертів, якраз і дало за тих конкретно-історичних умов змогу реалізувати жорсткий, але динамічний проект перетворень в інтересах не одного класу, а всієї країни.

Тепер про куди більш близькі і зрозумілі для українців варіанти успішних реформ.

Не треба шукати далеко – варто поглянути на сусідню Польщу. Там навіть "шокова терапія" не належала до непопулярних реформ, бо її проведення стало результатом свідомого вибору поляків і без їхньої підтримки влада нічого б не змогла зробити. Бо ж "непопулярні" – це від якого кореня?

Слово веде походження від латинського "popularis", себто "народний", від "populus" – "народ". Тоді непопулярні – це або антинародні, або ненародні.

Як бачимо, і запеклі націоналісти, і шовіністи-сталінці, а часом навіть цілком притомні інтелектуали "купуються" на ту туфту, яку людям розповідають 20 років підряд про "непопулярні, але потрібні рішення".

Час із цією туфтою кінчати раз і назавжди. І відправляти на смітник її носіїв, з усіх політичних та інтелектуальних таборів.

Що, у поляків реформи Лешека Бальцеровича були "вимушено непопулярними"? Ні, поляки їх підтримали, бо іншого виходу не було, і це народ розумів.

А уряд польський очолювали не мільйонери і мільярдери, а справжні професори (з однією літерою "ф"), фахівці з економіки, готові "спалити" свою кар’єру задля загальнонаціональних інтересів.

Але що цікаво: як тільки реформи Бальцеровича стали справді непопулярними, тобто він не зупинився вчасно, його відставили, і на місце головного ідеолога реформ постав представник зовсім іншої економічної школи Ґжеґош Колодко, який повів реформи далі.

Змінили "ліки", й оздоровлена економіка почала зростання. Звичайно, не обійшлось без помилок, без корупції, без некомпетентності управлінців, отож у якийсь момент і цей курс утратив популярність – але справа вже була зроблена.

За народної підтримки складні й болісні реформи стали фактом, і Польща стала на прямий курс входження до Євросоюзу.

І знов-таки, зовсім не велика буржуазія і не її уряди проводили ці реформи...

А що в Україні?

Коли "відкати" з бюджетного фінансування об’єктів до Євро-2012 становлять, як вважають експерти, близько третини загальних сум, коли тарифи на теплопостачання у містах різко підвищують тому, що "економічно обґрунтовані ціни" в обленерго, які належать тому чи іншому олігархові чи контролюються ним, залежать від ціни вугілля, яке постачають цим обленерго ті самі олігархи, коли при зарплаті у кілька десятків тисяч гривень депутати й міністри мають автомобілі ціною у сотні тисяч євро та "хатинки" ціною у мільйони доларів, – про які реальні економічні реформи взагалі можна вести мову?

Так, справді, користуючись сприятливим попитом на зовнішніх ринках можна підняти ВВП України навіть удвічі, вийти на щорічні темпи зростання у 12-15%, але ж за найменшої європейської кризи все знову зі страшним гуркотом обвалиться!

Чому?

Бо не розвинений достатньою мірою внутрішній ринок, немає масового платоспроможного покупця, масового середнього класу, добре оплачуваних науковців, медиків, освітян, ба, навіть журналістів.

А олігархи (= нинішня влада) України не зацікавлені у масовому зростанні числа платоспроможних покупців, їм потрібна якнайдешевша робоча сила, бо тільки за рахунок неї вони виграють на зовнішніх ринках, практично не модернізуючи застаріле й безумно енергомістке обладнання своїх заводів...

Можна, звісно, підтримувати і такі "реформи", які будуть проводитися людьми, не зацікавленими у контролі громадськості за їхньою діяльністю, за походженням їхніх статків, за їхніми політичними намірами.

Можна вважати і те, що лише нинішня велика буржуазія України здатна створити ефективну економіку.

А от Нобелівський лауреат з економіки Джозеф Стіґліц вважає, що з чинними олігархічними економіками і відповідно проведеними "прихватизаціями", без серйозної їхньої корекції, пострадянським країнам не світить в осяжній перспективі справжнє й стабільне процвітання, рух до високотехнологічних економік. Ось так.

І про демократію. Що, під час Другої світової війни карткова система в Британії була "непопулярним рішенням"? Ні, на неї, ясна річ, ремствували, її лаяли, але її запровадження повністю підтримували. Бо вона торкалася всіх.

Бо і королівська сім’я, і прем’єр Черчилль обмежували свої потреби і були разом із народом, під тими ж самими нацистськими бомбами, серед яких траплялися і бомби радянського виробництва, одна якраз влучила у королівський палац...

Отакі спільна доля, спільна відповідальність за країну, спільне переживання труднощів і становлять одну з підвалин – разом із свободою слова чи чесними парламентськими виборами – демократії.

Не тієї, про яку сказано в Конституції (до речі, у Великій Британії вона відсутня, писана Конституція...), а тієї, яка існує реально.

Тому інтелігенції таки доведеться "плутатися під ногами" і в тих, хто претендує на роль "господарів країни", і в тих, хто записався у добровільні апологети чинного стану справ у політиці та економіці.

Інакше казна-куди забреде країна, в якій проводяться "непопулярні реформи", якщо незалежна критична думка зійде на пси.

Сергій Грабовський, для УП