Роздуми з приводу статті Костя Бондаренка "Тевтонський марш"

Колись відомий радянський лідер називав кібернетику продажною дівкою імперіалізму. Тепер, вже українські читачі політичної белетристики цілком можуть назвати історичну науку не менш продажною дівкою національного політичного "істеблішменту".

Бо, завдяки цій дивній науці, можна швидко вирахувати своїх найбільших ворогів на континенті і морально розчавити їх своєю колективною харизмою.

Уявляєте собі таку пафосну картину: українці ідуть! Під грізний Тевтонський марш "уродженця України" Сергія Прокоф’єва.

Земля здригається, а в офісі канцлера Німеччини – паніка, евакуація і знищення антиукраїнських планів та архівів.

В проведенні історичних маніпуляцій у нас є стратегічна перевага: після Другої світової європейці припинили використання історії для нацьковування народів один на одного. Просто їм набридло регулярно брати гвинтівку і йти на війну.

Куди й подівся старий дух авантюр і пригод, який штовхав сусідів на столітні війни. Які згодом глобалізувались до світових. Величезне розчарування своєю історією і політикою (це на замітку українцям), призвело до того, що європейці почали історію "з нуля". З чистої сторінки.

Ви собі можете уявити – сьогодні мирно зустрічаються ветерани французького підпілля, британських королівських ВМС та Вермахту.

У нас інша ситуація. Ми продовжуємо воювати. Ветерани Червоної армії та УПА ніколи не зберуться за одним столом. Нашими емоціями керують політики та історики. Вони можуть на історичних прикладах, починаючи ще з часів Оттона Великого довести, що Париж і особливо Берлін не впускають Україну до об’єднаної Європи.

Що має робити розчарований такою несправедливістю уряд нашої країни? Образитись і перейти разом із своїми "пасочками" в іншу пісочницю? Туди, де формують Митний і Євроазійський Союз?

Складається враження, що саме такий перехід і готують політтехнологи і саме цим пояснюється той факт, що в нашому інформпросторі побільшало статей, які пояснюють, що Україну в Європі не сприймають, і що так було завжди.

Звісно, не можна ідеалізувати європейську політику, відкидати схильність політиків до інтриг і змов, мінімізувати вплив того ж Газпрому, але, перш за все, спершу треба знайти першопричину.

Подивитись у дзеркало на себе. Чи справді те, що ми там побачимо, цілком відповідає нашому уявленню про європейську країну? І хто в цьому винен – німці, росіяни чи самі українці?

Хто кому лікар?

І ось тут починається політологічна гра слів – бійка іде за "історичну" перспективу вступу до ЄС на підставі Римської угоди, яка надає право вступу всім без винятку європейським країнам.

Але за умови виконання багатьох інших параметрів. Хтось колись в Україні намагався їх виконати?

Не варто на кожному кроці заявляти про свою європейськість. Навпаки, постійне повторення цього заклинання свідчить, що ми переконуємо у цьому самі себе.

Не треба зайвих декларацій. Якщо уявити собі Україну, в якій створено умови для бізнесу не лише для кількох внутрішніх кланів, відносно чесну судову систему і менш-більш стимулююче економіку законодавство, питання інтеграції України вислизне з рук "злих" політиків.

Прагматичні бізнесмени йдуть туди, де існують можливості для розвитку. Їм наплювати на історичні факти й географічні відстані. Їм байдуже – це Сінгапур, Малайзія, Гонконг, В’єтнам, Китай, Польща, Молдова, Румунія, Бразилія, Тайвань чи Південна Корея.

Ані Ніколя Саркозі, ані Ангела Меркель, ані Володимир Путін не зможуть зупинити рух капіталів та інвестицій у потрібному нам напрямку, якщо не йдеться про виключні випадки політичного ембарго, але я вірю, що чаша ця омине Україну.

Вони (бізнесмени) навіть не будуть вивчати біографію Рюриковичів й історичні обставини перемоги Данила Галицького над німецькими лицарськими орденами під Дорогочином.

Ні, якщо ви хочете й далі гратись в паради – ніхто не забороняє на свята ганяти по Хрещатику виставкові екземпляри новітніх танків "Оплот" і свято вірити, що "броня крепка и танки наши быстры".

Але могутність держави зараз вимірюється не лише товщиною лобової броні. Робочі місця, гроші, технології, рівень життя, кваліфікація населення – не менш важливі показники для сучасної країни. Біда не в тому, що в Україну засилають іноземних емісарів, які агітують засівати поля рапсом для виготовлення біодизеля.

Якщо це дурість – розумний керівник агрофірми пошле цих емісарів туди, звідки вони приїхали і засіватиме поля добірною пшеницею, а рідний уряд скасує квоти і створить йому умови, щоб зібране збіжжя не згнило в сховищах та елеваторах, а було продано на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Біда в тому, що, виїжджаючи за 30 кілометрів від Києва багато полів взагалі нічим не засівають. А подивіться на більшість (є винятки, але їх небагато) тваринницьких ферм. В якому вони стані? А в країну завозять м"ясо з далекої Аргентини. Навіть не м"ясо, а м'ясоподібну субстанцію із складів довготривалого зберігання.

Хто в цьому винен?

Довгий час наш народ переконували, що в усьому винні англійські та японські шпигуни. Якщо не помиляюсь, Лаврентій Павлович Берія також, у фіналі, виявився англійським шпигуном?

А герой Федора Достоєвського громадянин Раскольніков вирішив, що в усьому винні банкіри. Можливо, це натяк на світове фінансове лоббі, яке планує кризи і рецесії? Й вперіщив стареньку сокирою по голові.

Тепер натякають на німців – починаючи від Оттона Великого аж до Ангели Меркель.

Теорії змови надзвичайно привабливі й можуть на деякий час пояснити народу, чому не наступає покращення життя вже сьогодні, а структурні реформи в економіці не проводять (це оцінка МВФ).

Але тут головне – не передати куті меду. Та й з історією, як на мене, треба обережніше. Сказати, наприклад, що загін найманців – бранденбуржців визначив долю Європи і відкинув Україну до складу Московської держави, значить зробити, м’яко кажучи, дуже сміливий висновок. Навіть якщо не зважати на "гіпотетичність" питання: "що було б, якби...".

Заборонений прийом, бо цього ніхто не знає, адже цього ніколи не було.

Історія оцінює подію "по факту" – що сталось насправді, а не за творчими планами, яких у відомих особистостей завжди багато.

Поразка повстання Хмельницького у 1648-1654 роках і його союз з московським царем спровокували цілий ланцюг геополітичних катаклізмів – вторгнення Москви в Польсько-Литовську федерацію.

Синхронний удар полякам нанесли шведи – військові дії Москви на території Великого Князівства вони розцінили як загрозу власній безпеці. А в "тил" Варшаві вдарили ті ж самі бранденбуржці та трансильванці.

Зрештою, деморалізована навалою іноземців Річ Посполита, яка зависла на межі знищення, у 1667 році підписує Андрусівське перемир’я, "за яким Київ та лівобережна Україна відходили до росіян теоретично на 20 років, а практично – назавжди" (англійський історик Норман Девіс "Історія Європи").

Повстання Богдана Хмельницького, на жаль, не принесло Україні незалежності. Київ вийшов із сфери впливу Польсько-Литовської республіки і потрапив в іншу залежність – від московської держави. Цінність такої "рокіровки" нехай оцінює сам читач.

До речі, Польсько-Литовська країна на той час була доволі прогресивним утворенням двох держав, що підтверджують і західноєвропейські джерела. По суті, це була республіка, на чолі якої стояв король. Короля обирала шляхта і вона ж контролювала його повноваження, аби у монарха не затьмарився розум від необмеженої влади.

Зокрема, сейм займався питаннями податків (а значить, контролював фінанси) й військовими справами (на той час це означало формувати зовнішню політику).

Головною бідою цієї еклектичної, але прогресивної для свого часу країни, була релігійна ворожнеча між православними і католиками.

А "Лицарів удачі", які воювали за гроші, тоді, як зрештою, і тепер, було багато. В тому числі, й у війську Богдана Хмельницького. Навряд чи вони були головною діючою силою і причиною перемог та поразок. Я б все-таки шукав причини всередині України.

Але давайте повернемось у сучасність. Навіть, якщо Україна у найближчі 10 років не стане членом ЄС (тільки не треба театральних істерик!), вона може отримати можливість стати учасником величезного (500 мільйонів платоспроможних громадян ЄС) ринку.

І перспективу бути багатою, високотехнологічною країною з високим рівнем життя і безпеки простих громадян. Як десятки інших країн, які не є членами Європейського Союзу.

Погодьтеся, що навіть в Берліні та Парижі, де політики критично сприймають європейські перспективи нашої країни, де справді потужним фактором зовнішньої політики є газова й нафтова теми, зовсім інакше ставились би до величезної країни на сході Європи з потужною економікою, активним населенням і професійною владою, яка адекватно управляє цим гігантом (це я про Україну – у майбутньому).

Впродовж останніх років українці вже якось призвичаїлись до того, що в Європі нас не люблять і не чекають. Що українські товари в Європі нікому не потрібні. З останнім важко не погодитись.

Для того, щоб щось продати в Європі, потрібно щось зробити. В даному разі приклад нашого історичного партнера дуже красномовний. Польща, як вам відомо, одна з небагатьох країн, економіка якої зростала під час кризи. А ще кілька десятків років тому поляки практично не мали національної економіки і "перли" з України кольорові телевізори "Електрон", праски, електропаяльники, холодильники та інші досягнення соціндустрії.

Якби полякам постійно, щодня, ставили б "очищаючі клізми" у вигляді страшних історій про всесвітню змову проти їхньої країни, вони б напевно теж ризикували б стати інформаційними "зомбі", які ототожнюють фашистську свастику з блоком НАТО. А погодьтеся, про те, що раніше було між поляками і німцями, взагалі згадувати не хочеться.

Вікно можливостей завжди зачиняється, якщо ним не користуються. Двері, крізь які не хочуть ходити, замуровують. Закинуті стежки заростають травою. Залишаючи без відповіді надії наших співгромадян на те, що коли-небудь Україна стане європейською країною. Не лише за такою важливою ознакою, як географічне розташування, а й за рівнем свободи – як слова, так й економічної діяльності.

За рівнем життя, охорони здоров"я, безпеки та захисту довкілля. За тривалістю життя та якістю освіти. І ще за кількома сотнями параметрів, які конче необхідні кожному.

Але надії на життя за європейськими стандартами зменшуються з кожним днем, оскільки наближається нова "битва під Берестечком". Юлія Тимошенко у в’язниці. Омбудсмен Ніна Карпачова (до речі, представник Партії регіонів) заявляє про те, що стан здоров'я Тимошенко вкрай тяжкий, що засуджена не змогла підвестися з ліжка.

Влада в Україні не реагує на всі ці сигнали. А Європейський Союз не приховує, що компромісу у цій справі не буде.

За українськими колегами, які позбавили себе можливості маневрувати, зацікавлено спостерігає Володимир Путін. Йому, по великому рахунку, навіть робити нічого не потрібно. Хіба-що проголошувати заяви про те, що ще трохи зволікання, й приєднатись до Митного та Євразійського Союзу буде нелегко.

Українців, схоже, знову, як і в 17 столітті, позбавляють європейської перспективи. При цьому так звана "українська еліта" давно "інтегрувалась". Ці люди відпочивають на Сардинії, розважаються в Парижі, лікуються у Берліні, тримають гроші в Женеві, купують квартири у Барселоні, відкривають компанії у Відні і вчать своїх дітей у Лондоні.

А ось простим українцям треба дуже добре поміркувати, чого хочуть вони. І що робити. Але це вже – наступна тема. Скажу лише, що в історії європейських націй, які сьогодні є "двигуном" Європейського Союзу, було аж ніяк не менше розчарувань, аніж сьогодні в українців.

І навіть важко уявити, що було б з європейською цивілізацією, якби їхня психіка не витримала і вони б перетворили сенс свого життя на пошуки винних, апатію та депресію.

Історія має надихати на великі справи. Часто перемога на полі бою приходила за крок до цілковитої поразки. Ідея сильної європейської України в наших головах і діях має бути сильнішою того розчарування, безладу і цинізму, який панує в нашій колективній свідомості.

Дмитро Тузов, журналіст, для УП