Жители Орбиты. Дети войны в городе, которого нет

Вторник, 7 июня 2016, 10:52

Війна дуже схожа на радіацію. Вона – не обирає. Ти можеш до останнього не помічати її наближення, аж поки не зрозумієш, що вона – уже всюди. Навіть там, де її зовсім не сподіваєшся.

Місто Орбіта неподалік від Чигирина мало стати черговим містом енергетиків, як Нетішин на Хмельниччині чи Кузнецовськ на Рівненщині. Але у 80-х будівництво Чигиринської АЕС заморозили, а після аварії в Чорнобилі – зупинили зовсім.

В Орбіті встигли побудувати всього кілька панельних будинків та універмаг. Тому ви не знайдете його у реєстрі українських міст.

Сьогодні у цьому закинутому посеред лісу "місті" живе трохи більше сотні людей у двох панельних п'ятиповерхівках.

Їхні яскраві блакитні стіни, викладені дрібним блискучим кахлем, різко контрастують з загальним занепадом довкола.

Тут є газ і каналізація, але немає питної води. Її возять комунальні служби спеціальною машиною з села Рацеве, за кілька кілометрів від Орбіти. До речі, адміністративно недобудоване місто записане як вулиця якраз у сільраді Рацевого.

Від черкаської траси сюди ведуть аж два заїзди, хоча в самій Орбіті, фактично, одна вулиця.

 
В самій Орбіті, фактично, одна вулиця

На ній стоять недобудований цегляний гуртожиток і поруйнований універмаг. Біля неї ж стоять два заселених будинки. Але навіть у них половина квартир пустує.

У місті порожньо і тихо. Заасфальтована у 80-ті вулиця лежить у нормальному стані – по ній рідко хоч хтось їздить.

Від атомної станції по той бік траси залишилась лише височезна сіра труба, яку видно за лісом навіть із Орбіти.

Якби розселити тих приблизно 60 сімей, які живуть в Орбіті, то вийшло б одне з десятків тисяч звичайних сіл, які повільно вимирають по всій Україні. Але зібрані в двох панельках вони виглядають якось особливо сумно, щоб не сказати моторошно.

На в'їзді в Орбіту нас зустрічають двоє дівчаток, які катаються на велосипеді біля розваленого універмага.

Вони з цікавістю дивляться на нас і з дитячою безпосередністю одразу починають розповідати про своє "місто".

Коли ми їхали в Орбіту, то були готові побачити закинуті багатоповерхівки, розвалені будинки і загальний занепад. Але ми точно не були готові, що першими, кого ми тут зустрінемо, будуть дві усміхнені дівчинки.

Перша – одинадцятирічна Аліна, з товстою косою кольору дозрілої пшениці.

Друга – восьмирічна чорноволоса Дана. Звичайні діти, які ні чим не відрізняються від своїх одноліток у інших містах, справжніх.

Дана почала ходити до школи, а Аліна закінчила четвертий клас
Дана почала ходити до школи, а Аліна закінчила четвертий клас

Дана уже почала ходити до школи, а Аліна – щойно закінчила четвертий клас.

А це уже Орбіта? – запитуємо у маленьких стрічних.

– Так. Ось це – Орбіта, – одразу відповідає Аліна і показує на недобудовані багатоповерхівки. – Але тут ніхто не живе.

 
 Ось це – Орбіта
 
В Орбіті встигли звести кілька будинків і універмаг
 
Актуальні події доходять і до Орбіти

Вона щиро сміється зі своїх слів, бо й справді, як можна повірити, що у квартирах, де не лишилось ні вікон, ні дверей, хтось би міг жити.

– Ми всі живемо там, – пояснює дівчина і махає рукою в напрямку єдиного двора, який заховався за соснами ліворуч. – Там два будинки. Вони стоять літерою Т.

Після кожного речення вона злегка підсміюється зі своїх слів. Здається, вона й сама розуміє, наскільки дивне це "місто" і її перебування тут.

– А школа у вас є?

– Ні, – знову сміється. – Тут немає. Тут є одна – вона така вся зруйнована. Я можу показати. Вона така, ніби на неї хтось сів. Сплюснута. Як банка.

Після цих слів не витримує і починає сміятися чорноволоса Дана.

– Ми ходимо в школу в сусіднє село. По нас приїжджає автобус і возить нас на уроки. Тут недалеко, – пояснюють дівчата.

Ми кілька секунд мовчки йдемо в бік заселеного "кварталу".

У його дворі стоять кілька гаражів і старенький дитячий майданчик. Є навіть дитяча каруселька, яку досі ніхто порізав на брухт.

Якби не знання того, що це всього два будинки посеред лісу, то можна було б подумати, що ти у звичайному дворі якогось із провінційних райцентрів.

Єдине, що повертає тебе у реальність незвична порожнеча. На два будинки видно лише трьох бабусь, які щось стомлено обговорюють під одним із під'їздів.

До нашої розмови з дівчатами бабусі байдужі.

Вони на нас не зважають, ніби ми просто зайшли з якогось іншого двора цього густозаселеного міста.

– Хочете полуницю? – пропонуємо дівчатам.

Вони соромляться і вагаються, але таки піддаються на вмовляння. Своїх огородів в Орбіті не тримають, тож дітей не часто тішать свіжими ягодами чи фруктами.

 

Але забрати всю полуницю з відерцем дівчата відмовляються. Вони не знають, як пояснити дорослим, де вони це відерце взяли. Їм забороняють їздити до недобудованих будинків, а тим паче розмовляти з незнайомцями.

Аліна – з Донбасу. Але уже два роки живе в Орбіті. За свої 11 років вона уже встигла побачити горе і війну, втікати зі свого дому разом із родиною і залишитися у нікому непотрібному, неіснуючому місті зі старенькими дідусем і бабусею.

Але попри все – вона просто сяє і випромінює радість.

Про своє життя Аліна розповідає весело і з посмішкою, до кінця, мабуть, не усвідомлюючи все, що трапилося із нею.

– Я сама з Волновахи. Я вже два роки тут. Там же війна – не можна. Я тут з бабусею і дідусем, а мама з татом там живуть з маленькою Софійкою. Ми виїхали коли там все почалось. Тікали. Це було в літку, два роки тому. Ми ночували на вокзалі. Потім мама з татом вирішили повернутись назад – там же квартира. Однокімнатна у нас. А ми тут. На вокзалі нам жінка сказала, що тут квартири продаються – ось ми і переїхали. Ми заплатили аванс і купили.

– У нас тут живе десь 50 сімей. Більшість старенькі. Але роботи тут немає ніякої. Дехто їздить в Чигирин на заробітки, але таких дуже мало.

 

– Тут добре. Тут все є. У нас є магазин в під'їзді. Там можна купити продукти, консерви всякі і порошок для прання. Але він у неділю не працює. Отам за будинком можна вийти і назбирати грибів. Вони уже є. Можна знайти маслючки, і білі, і підберезники. Але найбільше – мухоморів.

– Я уже закінчила четвертий клас. Це значить, що я піду в старші класи. У нас багато місцевих дітей не здали ПДА (підсумкова державна атестація – УП). Всі три екзамени поздавали на 4 бали. А я не така двієчниця (ніяковіє – УП). Я все здала добре.

Мама обіцяла забрати мене уже в серпні. Вона хотіла спочатку, щоб я приїхала зразу після школи. Але потім подумала, що я на уроки літом ходити не буду, а мама буде постійно на роботі і я буду сидіти вдома з молодшою сестрою. Того я побуду тут до кінця літа. А потім поїду додому.

– У нас тут багато дітей. Я, Дана і ще дві дівчинки є. Але в нас тільки один хлопчик. Він уже великий – йому 13.

– Приїжджайте до нас, – запрошує Аліна з надією і якимось пронизливим сумом у погляді. – Я до осені буду тут.

Роман Романюк, Катерина Луцька

Фото авторів



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде
Подпишитесь на наши уведомления!