Приключения в стране Хипляндия. Как львовские "дети цветов" разрушали СССР

Пятница, 4 декабря 2020, 05:30
Коллаж Андрея Калистратенко

Хто організував першу політичну демонстрацію в УРСР, про яку розповідали всі "ворожі голоси"? 

Народний Рух? Або Спілка незалежної української молоді? Чи Товариство Лева?

Ні.

Цю демонстрацію організували львівські хіпі, яких радянська пропаганда вважала довговолосими інфантильними відщепенцями, що бажають лише слухати рок-н-рол та одягатися у драні джинси.

Але це завжди були "сни про щось більше".

І на це "більше" львівських хіпі надихав Олег "Алік" Олісевич.

"Українська правда" вирішила з’ясувати, що змусило його з друзями вийти на вулиці Львова 20 вересня 1987 року.

І несподівано знайшла людину, якій вдалося не розчаруватися в житті і не зрадити свої мрії. 

Вірменська кава

─ У цій культовій кав’ярні, що відкрила свої двері у 1979 році, збиралась львівська богема, ─ вимовляє завчений текст екскурсовод. ─ Сюди, на вулицю Вірменську, часто заходив на каву лідер відомого рок-гурту "Брати Гадюкіни" Сергій Кузьмінський.

А ще це улюблена кав’ярня відомого львівського хіпі Аліка Олісевича він не зраджує "Вірменці" вже 40 років.

 
У Парижі є "Ротонда" та "Кафе де Флор", а у Львові є "Вірменка". Усі ці кав'ярні пов'язані з подіями та особистостями, які вплинули на історію свого міста та навіть країни
Всі фото Андрія Тараненка

Туристи нетерпляче переминаються з ноги на ногу ─ їх набагато більше цікавить сувенірна крамниця навпроти.

Коли я відкриваю двері кафе, Алік вже сідає за столик біля вікна з чашкою кави і чаркою лікеру "Старий Львів". 

З довгим сивим волоссям, поділеним прямим проділом і стягнутим чорною оксамитовою пов’язкою ─ "хайратником". 62-річний Алік нагадує чи то мандрівного старозавітного пророка, чи то короля-вигнанця з династії франкських королів Меровінгів. Звичайно, якщо б пророки і королі носили картаті фланелеві куртки і полотняні сумки з надписом "Beatles".

 
Якщо скласти до купи всі гроші, котрі Алік Олісевич витратив за останні 40 років на каву у цьому закладі, можливо, цієї суми було б достатньо, щоб викупити "Вірменку" 

У його погляді і рукостисканні більше енергії, ніж у багатьох моїх ровесників, включаючи мене самого. Може тому, що він так і не подорослішав. Залишився Аліком на прізвисько Woody Child, тобто "Лісова дитина".

Вперше я потрапив на "Вірменку" у 1986-му.

Мене сюди привів приятель, чий дід колись брав участь в експерименті радянського агропрому ─ спробі вирощувати чай сорту "Ява" на плантаціях колгоспу "імені 1 Травня" в Брюховецькому районі.

Експеримент накрився мідним тазом, а дід мого приятеля від горя збожеволів. З тих пір в його родині ніхто не пив чай ​​─ тільки каву. А найкращу каву у місті готували саме в кафе на Вірменській.

Так я потрапив в хіпову тусовку і познайомився з Аліком…

Ми не бачилися 31 рік.

Утікач до Хіпляндії 

Алік вказує на одну з фотографій, якими обвішані стіни кафе.

На цьому фото мені 15 років ​​─ зачіска як у панка, шкіряні проклепані мітенки та нашийник.

​​─ Це 1986-й, за рік до нашої знаменитої демонстрації, ​​─ каже Алік, ​​─ після якої тебе мало не викинули з художнього училища.

Так, відразу після маніфестації в мене, як і у всіх учасників акції, почалися заморочки з міліцією і КДБ.

В 15 років мене називали малолітнім злочинцем ​​─ на той час я вже об'їхав автостопом всю Прибалтику, мало не загримів у ризький дитячий розподільник. Тепер до цього додалася ще "участь в антирадянській демонстрації".

В училищі я втримався лише тому, що якраз після нашої демонстрації грянула Республіканська олімпіада з російської мови та літератури, де я переміг. А переможців, як відомо, не судять. Втім, менти ще півроку навідувалися до мене в гуртожиток, обшукуючи тумбочку і промацуючи матрац на ліжку.

У певному сенсі я повторював шлях, який до цього пройшов Алік. Правда, в його житті все було набагато драматичнішим.

 
Алік Олісевич нагадує чи то мандрівного старозавітного пророка, чи то короля-вигнанця з династії франкських королів Меровінгів

Його батьків, уродженців Києва, у 1941 році вивезли на роботу до Німеччини, де вони наприкінці війни потрапили до рук СМЕРШу. Батька забрали до дисциплінарного батальйону, котрий у числі інших штурмував Берлін, а після перемоги ув'язнили на 10 років.

Мати Аліка також відбула в ув'язненні 5 років, де захворіла на туберкульоз. Звільнившись, вона перебралася з Києва до Львова, а згодом до неї приєднався і батько Аліка.

Коли мені виповнилося 7 років, моя мама тяжко захворіла, ─ каже Алік, ─ і щоб я був хоч під якимось наглядом, батьки здали мене в інтернат.

В інтернаті мені не сподобалось це було схоже на якусь дитячу в'язницю, де всіх стригли "під нуль" і змушували ходити по струнці.

Він підпалює дерев'яні туалети, які стояли на вулиці, і під шумок збігає. Друзі тиждень ховають Аліка по горищах, але міліція все ж виловлює його і повертає до інтернату.

Незабаром мати Аліка помирає, батько одружується вдруге і Олісевича-молодшого відправляють у звичайну школу.

Влітку він кочує з одного табору для важких підлітків до іншого, куди його віддають для "перевиховання". В одному з таких таборів, чи то в Раві Руській, чи то в Дрогобичі, Аліку потрапив у руки журнал "Вокруг света" зі статтею Генриха Боровика "Ходіння до країни "Хіпляндії", у якій радянський журналіст-міжнародник розповідає про рух хіпі в Америці.

Ця публікація 1968 року визначила все подальше життя Олега Олісевича.

─ У 14 років я втік з дому і рушив автостопом в Прибалтику. Після цього почалися серйозні конфлікти з батьком. Мій протест виводив його з себе. Настільки, що він особисто спалив мої перші джинси. І зовсім не тому, що не любив мене просто батько дуже боявся, що я повторю його долю. Після дисбата і 10 років таборів він добре розумів, що таке жорна радянської системи. 

"В моїй смерті винен лише суспільний лад" 

У 1971 році в Москві, Гродно і Вільнюсі пройшли демонстрації хіпі під гаслами "Руки геть від довгого волосся", "Свободу рок-н-ролу", "Припинить міліцейський терор" і "All You Need Is Love".

Всі ці демонстрації були придушені міліцією. Когось заарештували, хтось потрапив до психушки, багатьох повиганяли з роботи і навчальних закладів або відправили в армію.

А 14 травня 1972 року в Каунасі у сквері на Лайсвес 19-річний Ромас Каланта, який симпатизував хіпі та мріяв вступити до духовної семінарії, вчинив самоспалення. То була політична акція протесту проти радянської системи. У записній книжці Каланта залишив запис: "В моїй смерті винен лише суспільний лад".

І хоча влада миттєво оголосила юнака психічно неврівноваженим наркоманом, для молоді він став мучеником і героєм. До Каунаса почали з’їжджатися молоді люди з Латвії та Естонії, виникла стихійна демонстрація, почались сутички з міліцією.

Вже наступного дня до Каунаса прибула десантна дивізія із Пскова, і протест захлинувся. Арештовано було близько 400 людей. Усім їм було від 15 до 25 років. І в багатьох з них було довге волосся. 

Місяць потому в Каунас приїжджає і юний Алік Олісевич. 

Я почув по "ворожим радіоголосам" про те, що сталося в Каунасі, і зрозумів мені потрібно туди, там мої побратими! каже Алік.

У Каунасі він знайомиться з литовськими, латвійськими, естонськими та російськими хіпі. На зворотному шляху Аліка заарештовують у Вільнюсі і на два тижні садять до спецприймальника для неповнолітніх.

Наступного дня після повернення до Львова до нього додому нагрянули люди з КДБ. Відтепер Алік не просто "важкий підліток, чий зовнішній вигляд ганьбить радянську людину". З цього дня він став "політично неблагонадійним".

Що може бути більш романтичним, ніж статус "політично неблагонадійного" у тоталітарній державі?

Коли в 1987 році кадебісти тицяли мені під ніс самвидавчий журнал зі статтею про нашу демонстрацію, замість страху я відчував себе на сьомому небі від щастя.

По-перше, моє фото вперше потрапило в пресу, а по-друге, цей самвидавчий журнал називався "Український вісник", видавцем якого був сам В’ячеслав Чорновіл. Це вже був час "перебудови" і "гласності", але уславитися як "політично неблагонадійний" у 70-х було зовсім не так весело.

Кожного разу, виходячи з дому, я розумів, що можу не повернутися, каже Алік. Тебе могли покалічити гопники або менти, ти міг в будь-який момент опинитися у психлікарні або в тюремній камері, тому що під час обшуку в тебе якимось чарівним чином діставали з сумки книги Солженіцина або Шептицького. Але саме через те, що я вперто продовжував відстоювати свої переконання, мене врешті навіть гопота почала поважати. А вже в своєму районі я взагалі міг розслабитися.

 
Алік завжди був зіркою. Не завдяки ток-шоу, а тому, що кожен день мав сили та натхнення відстоювати свої життєві принципи

Район Львова, де виріс і до сих пір живе Алік, називається Голоско. Це завжди був небезпечний район. Сюди навіть міліція боялася навідуватися просто так.

─ Це був 1974 рік, мені було вже 16 років ─ пішли ми до місцевого клуба. У клубах в центрі міста, що опікувались комсомолом та були під контролем міліції, ніколи не грали таку музику, яка звучала в нас на околиці. Тут був гурт "Мальви", мої старші побратими, вони грали кавери Led Zeppelin і Deep Purple. Ну і коли зазвучав Smoke on the water, я в танці увійшов в такий раж, що навіть гопники були шоковані.

І тут до клубу вривається комсомольсько-оперативний загін, чоловік 30. А нас у клубі десь біля 200. Комсюки чомусь вважали, що вони можуть спокійно пов’язати мене та учасників гурту, що співали зі сцени "буржуазні" пісні. Але за нас вступилися гопники. 

Що почалося! Комсюків побили, їхній автобус перевернули та підпалили, потім приїхала міліція, "бобіків" десять, почали розбиратись, що да як, але мене вже давно там не було.

Правда, таке єднання хіпі з народом було, скоріше, винятком, ніж правилом.

У 80-е гопники брали участь в "профілактичних акціях" міліції, приходячи з велосипедними ланцюгами на Вірменську або підстерігаючи хіпі та панків, котрі повертались після сейшену.

─ У 90-ті урла стала ще агресивнішою, каже Алік. Пам'ятаєш Прокопа? Гопники напали на нього, побили, а потім скинули з даху висотного будинку.

Святий Сад, або Срав пес в червоній конюшині

До нас за столик підсідає Ігор Біликівський, відомий у Львові графік, схожий зовні на врубелівського Пана.

 
Художник Ігор Біликівський ─ ще один з олдових хіпанів. Не зраджує ані стилю, ані улюбленій кав'ярні

Він щойно повернувся з похорону Романа Віктюка на Личаківському цвинтарі. Каже, що людей прийшло зовсім мало. Розмова сама собою з'їжджає на Віктюка, з яким і Алік, і я були знайомі. 

Потім я згадую, що ще в 70-х роках, до відкриття кафе на Вірменській, хіповий піпл збирався якраз на Личаковці. Та частина кладовища, де знаходився польський військовий меморіал Орлят, за радянських часів була повністю зруйнована і покинута, а тому її облюбували для своїх збіговиськ "діти квітів".

Зараз цвинтар Орлят повністю відновлено, і навіть портрет Джимі Хендрікса, котрий був намальований на стіні неподалік від Тріумфальної арки, стерся від часу.

─ А потім виникла Республіка Святого Саду, каже Алік. ─ У самому центрі міста, у закинутому саду колишнього монастиря кармелітів, утворилася "республіка хіпі", яка незабаром набула загальносоюзного значення.

Тут прагнули побувати довговолосі пілігрими з Таллінна, Вільнюса, Ленінграда, Москви. Найголоснішими подіями стали всесоюзні хіп-сейшни, організовані у Святому Саду у 1976 ─ 1977 роках, на яких виступав гурт "Супер Вуйки". Саме звідси починали учасники гурту "Брати Гадюкіни".

 
Одразу за Аліком ─ пам'ятник Івану Федорову, або, як його колись називали, "Пам’ятник хіпі, що аскає". Чому саме хіпі? Тому що довге волосся, борода і "хайратник". А "аскати" на сленгу означає один з видів ідейного жебрацтва ─ випрошування грошей на життя, дорогу. За памятником Федорову ─ школа, у якій вчився Станіслав Лем, хіпі дуже поважали його "Солярис". А позаду школи ─ той самий монастир кармелітів, у дворі якого з'явилася Республіка Святого Саду

Крім рок-музики, в Святому Саду зійшли і перші хіпові паростки національної самосвідомості гербом Республіки був стилізований тризуб у вигляді видовженого аттика і двох веж костелу кармелітів босих.

─ Тризуб перебував під найжорсткішою забороною радянського режиму, каже Алік. До того ж було два слогана, які народилися у Святому Саду і які були супер-антирадянськими: "Срав пес на КПРС" та "Срав пес в червоній конюшині". "Червоною конюшиною" називали СРСР.

Так от, повертаючись до музики ─ третій сейшн був запланований на 18 вересня 1977 року, день пам'яті Джимі Хендрікса. Але ми не врахували, що 17 вересня до річниці вторгнення радянських військ на територію Польщі у Львові були заплановані урочисті свята з приводу возз'єднання Східної ї Західної України 1939 року. І влада вирішила, що ми збираємось зірвати їх велике радянське свято. Почались репресії, арешти, КДБ лютував.

Я не застав Республіку Святого Саду вона припинила своє існування десь на самому початку 80-х. Також як не застав і групу "Супер Вуйки". Але про їх останній концерт складали легенди.

12 листопада 1981 року "Супер Вуйки" виступали в школі № 60. Через шалений ажіотаж дирекція школи вирішила припинити виступ, вимкнула струм та викликала міліцію. Концерт був зірваний, міліція затримала музикантів і конфіскувала апаратуру.

Це миттєво викликало стихійну молодіжну демонстрацію. Колона розлючених школярів йдеться десь про 300 чоловік почала рухатися в напрямку центру міста, перегортаючи газетні кіоски і зриваючи штанги у тролейбусів. Звісно, міліція досить швидко і жорстоко розігнала цю демонстрацію, а "Супер Вуйкам" було віднині суворо заборонено виступати...

До Аліка підходить дівчина. Вони фотографуються разом на її смартфон. Я йду і беру ще дві кави. 

─ Гарна дівчина! ─ каже Алік. Пише курсову про музику у Львові в 60-80-х. Уявляєш? 

Коли ми познайомились з Аліком у 1986 році, він вже був зіркою. Його знали усі. Він завжди був оточений дівчатами, які вважали його самим незвичайним чоловіком у місті.

По-перше, він вісім років працював натурником на кафедрі малюнку художнього технікуму, що знаходиться на Вірменській вулиці у будинку "Пори року". Деякі з найбільш екзальтованих юначок вважали, що Алік нагадує довговолосого Іоанна Хрестителя з картини Леонардо.

По-друге, він був єдиною дорослою людиною у Львові, хто їздив по місту на велосипеді у ті часи на "роверах" гасали лише підлітки та діти.

А по-третє, на Вірменці, де тусовка була на 90 відсотків російськомовною, Алік принципово спілкувався українською, і це викликало подив і повагу.

Коли я прийшов на Вірменку, Алік вже 2 роки як працював освітлювачем в Оперному театрі. І це також додавало йому шарму, тому що професія освітлювача сприймалась у деякому сенсі як метафора Алік висвітлював саме ті речі, на які треба було звернути увагу.

Дещо про довіру, або зустріч з Чорноволом та поезії Гінзберга

В середині 1980-х "Вірменка" втілювала одночасно знамениті паризькі кафе "Ротонду", "Селект" і "Ля Куполь", а сама вулиця і найближчі квартали з площею Ринок уособлювали собою бульвари Монпарнас і Сен-Жермен разом узяті.

За кавою і сигаретами обговорювалися тільки що прочитані Кортасар, Беккет, Віан, Набоков, або тільки що прослухані "Кінг Кримсон", "Пінк Флойд", "Акваріум", або тільки що побачені "Легенда про Нараяму" і "Останнє танго в Парижі". Відбувався обмін самвидавом, зробленим на копіювальному апараті "Ера".

"Вірменка" була своєрідною соціальною мережею докомп’ютерної ери. Тут сходилися всі інформаційні потоки. Ти завжди був в курсі, хто з твоїх знайомих зараз тусується у пітерському "Сайгоні" з гуртом "Автоматические Удовлетворители". Або застряг під Ригою, тому що закохався у харківську герлу на прізвисько Бембі-Один-Раз. Або кого менти упакували в "дурку" за прилюдну мастурбацію у київському зоопарку.

Взимку, коли ставало вже зовсім холодно, з "Вірменки" все переміщалися до "Булки", тобто, в булочну на розі площі Ринку, прямо навпроти Кафедрального собору.

 
У готичних підвалах цього будинку знаходилась друга хіпова кав'ярня, яку називали просто "Булка". Тепер тут розташований заклад з "українською та європейською кухнею", а в інтер'єрах не залишилось нічого, що нагадувало б минулі часи

Це було цікаве місце: перший поверх тітоньки з авоськами, що стоять в черзі за хлібом, але якщо пройти в самий кінець магазину і зійти по сходах у підвальний рівень, то ти опинявся зовсім в іншому світі.

Це була та ж сама "Вірменка", тільки під середньовічними готичними склепіннями. Це була наша друга тусовочна точка, зимова. І всім дуже подобалося, що поняття "андеграунд" в "Булці" набувало свій початковий "катакомбний" сенс.

Все змінилося напередодні 20 вересня 1987 року.

У той день офіційно святкували День міста Львова. Радянська влада знов прив'язала його до визвольного походу Червоної армії в Галичину 17 вересня 1939 року. 

А за кілька днів до того Алік розповідав нам про дисидентський рух, про литовця Каланту, про серпневі акції протесту у Ризі до дня підписання Пакту Молотова-Ріббентропа, про польські "Solidarność" и "Wolność i Pokój".

А ще Алік говорив про те, що естетичний протест без зв'язку з протестом соціально-політичним приречений. 

 
Фотографій з демонстрації 20 вересня 1987 року дуже мало. Навіть невідомо, хто саме знімав ці дві світлини. Можливо, хлопці с КДБ. А ось той високий блондин ─ автор цієї статті. Тому на питання "де твої 16 років?", він завжди має що відповісти 

На День міста ми вийшли на демонстрацію чоловік тридцять продефілювали центральними вулицями з саморобними плакатами, вимагаючи свободи слова та дотримання прав людини. До нас приєднувалися і "цивільні" люди, в результаті це стало по-справжньому "масовою демонстрацією".

Кілька разів комсомольські загони і наряди міліції намагалися перешкодити цьому ходу, але через скупчення народу вони побоювалися застосовувати силу, а загрози на нас не діяли. 

Особисто для мене це була в першу чергу захоплююча пригода. Але вже через два дні, коли "ворожі радіоголоси" пропіарили цю акцію, назвавши "першою політичною демонстрацією в УРСР", усі ми відчули на собі реакцію радянської влади.

─ У КДБ мені казали ─ ага, ти вже почав займатися політичними акціями? – згадує Алік. Та за вами всіма стаття плаче!

І хоча демонстрація 20 вересня була спонтанним витвором львівської неформальної тусовки, вона набула широкого розголосу. Московський дисидент Олександр "Рулевой" Рубченко запропонував Аліку очолити філіал правозахисної групи "Довіра" у Львові. Алік погодився. Перша акція львівської "Довіри" з вимогою припинити війну в Афганістані була розігнана міліцією за 10 хвилин.

─ Так, то був у деякому сенсі програш, сумно каже Алік. Але завдяки цим двом акціям нашою діяльністю зацікавилися українські дисиденти-шістдесятники.

Мені передали запрошення зайти до В’ячеслава Чорновола. Чорновіл жив тоді на Кривчицях, за залізничною колією. Він довго розпитував про наші акції ─ його цікавив наш досвід, як вивести людей на вулиці. Чорновіл вважав, що попри загальнодемократичні вимоги нам треба ставити питання захисту українських політв’язнів. 

У той саме час із нами на зв’язок вийшли активісти Solidarnośći і Wolność і Pokój, а також учасники Ukrainian Peace Committee, молодше покоління української діаспори з Великобританії, Канади і США. Останні навіть надрукували у газеті "Ukrainian Peace News" наш маніфест "Ідеологія радянських хіпі. 1967 – 1987". Це було дуже круто!

До речі, на цю публікацію відгукнулись всесвітньовідомі люди колишній лідер рок-групи Doors Рей Манзарек, менеджер нью-йоркської групи Velvet Underground Уоррен Піс.

Сам Аллен Гінзберг, засновник бітництва, надіслав Аліку збірку своїх віршів з автографом я досі не можу повірити, що цю книгу хтось безсоромно в нього поцюпив. 

 
Часи, коли андеграунд об'єднувався з дисидентами, не дивлячись на різницю у віці та досвіді

─ Мене завжди цікавило одне питання, кажу я Аліку. ─ Чому, йдучи на зустріч з Чорноволом, ти не боявся, що ця зустріч ─ провокація, розіграна органами безпеки? Чому ви довіряли один одному?

─ Знаєш, у той час, коли справа стосувалася політики, ніхто нікому до кінця не довіряв, каже Алік. Ніхто не був впевнений один в одному. КДБ добре робив свою роботу ─ завербовані провокатори втиралися в довіру, намагалися зганьбити якомога більше людей, називаючи їх інформаторами органів.

Але я беззастережно довіряв людям, які організували нашу зустріч. І турбувався більше про те, щоб самому якимось чином випадково не підставити пана В'ячеслава. Але все пройшло добре. І наша "Довіра" почала брати участь у спільних акціях національно-демократичних сил.

Справа Мозоли, або СБУ на нарах

Ми виходимо з кафе. На вулиці дві дівчини з Харкова бажають сфотографуватись з Аліком. Він починає їм розповідати про "Вірменку".

─ Це надовго, ─ посміхається у бороду Ігор Біликівський.

─ Почекаю, ─ кажу я.

 
Алік Олісевич завжди користувався неймовірним успіхом у жінок. В усі часи дівчата люблять вічно молодих, довгоногих та політично грамотних

Мені приємно бачити, як у Аліка палають очі під час спілкування. Можливо, для цих дівчат він також, хоча б на деякий час, стане "освітлювачем" у широкому сенсі.

У 1993 році Алік за допомогою відомого правозахисника Мирослава Мариновича заснував у Львові другий осередок організації "Міжнародна амністія". Саме ці дві групи змогли довести до суду гучну справу Юрія Мозоли і притягти тварюк в погонах до кримінальної відповідальності.

Це був вже 1996 рік. Тоді усі правоохоронні структури Львівської області шукали серійного вбивцю, котрий із надзвичайною жорстокістю знищував у регіоні цілі сім’ї, навіть дітей.

Столичне начальство вимагало дати результат якнайшвидше. 27-річного автослюсаря Юрія Мозолу заарештували після того, як проти нього дала свідчення 78-річна громадянка, яка перебувала на обліку у психлікарні.

Через надзвичайність злочинів затриманого "оселили" в СІЗО УСБУ у Львівській області. "Потенційний злочинець" брати на себе низку вбивств категорично відмовлявся.

Через кілька тижнів справжнього вбивцю усе-таки спіймали. Ним виявився Анатолій Онопрієнко. Але Юрій Мозола про це вже не дізнався. Його тіло з поламаними ребрами й численними побоями віддали родичам.

Завдяки втручанню "Міжнародної амністії", а саме груп Мариновича та Олісевича, ця справа набула широкого розголосу. Її було доведено до суду, й сімох винних у смерті Мозоли засуджено до різних термінів ув’язнення.

 
Прапор "Міжнародної амністії" висить вдома у Аліка не для краси. Це пам'ять про гучну справу Юрія Мозоли

У 1990-ті до "Міжнародної амністії" звертався навіть знаменитий львівський бандит Микола Лозинський на прізвисько Коля-Рокеро його тоді арештували с такою кількістю порушень, що група Олісевича була змушена втрутитись. Правда, у 2007 році Колю-Рокеро все одно розстріляли з автомата у центрі міста.

Балканське кохання

Алік нарешті покидає красунь-харків’янок.

─ Трохи пройдемось містом, а потім ─ до мене, так? питає мене Алік. – Я приготував рибу по-балканськи.

Я нагадую Аліку про справу Мозоли він добре пам’ятає її.

─ Звісно, ми не могли повернути батькам живого хлопця, сумно каже він. Але хоча б добилися справедливості. Тоді мене це надихало.

─ А зараз? питаю я.

─ Зараз… замислюється Алік. Ну дивись, майже все, чого ми прагнули, реалізовано у нашій країні. Ми хотіли незалежну державу ─ ми її маємо. Ми бажали вільно виїжджати за межі країни, щоб подорожувати світом ─ і це право в нас є. Багатопартійність, альтернативна військова служба, свобода віросповідання, свобода слова ─ всі мрії збулись.

Я з подивом дивлюся на нього.

─ Слухай, як тобі вдалося не розчаруватися в житті, в людях, в країні? Адже все, про що ми мріяли, виявилося ілюзією.

Вчорашні парторги і замполіти, які звинувачували нас у антирадянщині, тепер розмахують новими прапорами і наживаються на війні. Василя Стуса, Юрія Литвина, Олексу Тихого було вбито, а їхні ідейні антиподи ─ Медведчук, Кравчук, Марчук і досі на плаву.

Політика остаточно перетворилася на бізнес.

Свобода слова... Ми наївно вважали, що якщо народу дати свободу слова, він стане мудрішим і відповідальнішим. Коли будеш читати деякі коментарі під цим матеріалом, згадай і про цю ілюзію.

─ Так, світ став зліший, відповідає Алік. Але я ніколи не дивився на нього через рожеві окуляри, навіщо ж мені зараз дивитися на нього через чорні?

Я як і раніше вірю в любов і добро. А розчаруватися у всьому, відмахнутися ─ це найлегше.

Так, ти правий ─ свідомість людей залишилася такою ж самою. Навіть маючи вибір у 1991 році, наш народ обрав не Чорновола, а Кравчука. І мріяти про те, що у нашій країні з'явиться свій Вацлав Гавел, теж не доводиться. Але це ще не підстава опускати руки… 

Я багато разів міг піддатися розчаруванню, але що б мені це дало?

Пам'ятаєш Катарину? Адже я за документами й досі не розлучений з нею, хоча вона вже давно має нового чоловіка і трьох діточок. По-твоєму, невдалий шлюб повинен був мене змусити розчаруватися у коханні?

 
Ні, це не алюзія на Пікассо. Приблизно так, посміхаючись, йде Алік Олісевич по земній кулі, дотепер ще вірячи у любов і добро

Так, я пам'ятаю цю історію кохання.

У 1981 році журналісти югославського музичного часопису "Džuboks" приїжджали до Львова і спілкувалися з Аліком. Коли інтерв’ю з ним вийшло на сторінках цього часопису, Алік мав чергові великі неприємності з КДБ.

Одразу після публікації йому почали надходити листи не тільки з Югославії, але і з Польщі, Чехословаччини, Угорщини та навіть з ФРН і Франції. Іноді до 200 листів на день.

Один лист чомусь зачепив його більше інших. Це був лист від Катарини з Белграду. Їй було 17, Аліку 24. Вони почали листуватися, зав’язався епістолярний роман.

У 1983 році Катарина приїхала до СРСР разом з групою югославських туристів. Далі автобус із туристами поїхав до Москви, а дівчина залишилася на два тижні у Львові.

КДБ слідкувало за ними всюди, але Алік навчив Катарину не звертати на це увагу. Потім Катарина поїхала, і вони не бачились майже 5 років.

В 1989 році Катарина приїхала до Львова, і вони з Аліком одружились. На початку 1990 року він зустрівся з Катариною в Афінах, де вона вивчала різноголосий церковний спів.

Наступного року вони разом опинилися у Белграді Алік хотів побачити батьківщину своєї жінки.

У Югославії почалася війна, Белград був переповнений біженцями, знайти роботу було неможливо. Деякий час Алік працював на будівництві, а потім потроху навчився реставрувати та переплітати антикварні книги. Йому навіть запропонували переїхати до одного з монастирів, щоб там займатися реставрацією старовинних книг з тамтешньої бібліотеки.

Але тиша і спокій не влаштовували Аліка, а Катарина, навпаки, все більше занурювалась у релігію. Вони розійшлися.

Рецепт риби по-балканськи Алік привіз тоді з Белграду.

Ми сідаємо в тролейбус і їдемо на Замарстинівську, де усе життя мешкає Алік.

Зламайте вже ту гітару, до біса!

─ Розчаруватися можна було в усьому вже багато раз, ─ каже Алік через маску. ─ І в першу чергу в нашому хіповому братерстві.

В 1992 році він отримав німецьку візу і поїхав автостопом по Європі Польща, Чехія, Німеччина. У Нюрнберзі підсів у машину до голландського далекобійника і разом з ним приїхав у Амстердам на кордоні їх ніхто не перевіряв. Алік знав, що у Амстердамі є де зупинитись 10 років він переписувався з тамтешнім жіночим панк-гуртом "Wanda’s".

─ 10 років! продовжує Алік. Я розповідав їм, що коїться у нас, про нашу рок-музику, про "Вірменку" ─ ці дівчата були у захваті і завжди казали: "Алік, ми б дуже хотіли, щоб ти якось приїхав до нас, ми тебе дуже тут чекаємо".

І от я у Амстердамі, нелегально, і мені нема де заночувати. В мене була адреса однієї з тих дівчат, Марлін Камінги. Вона була у шоці ─ як ти опинився тут, без візи, без грошей? Чому заздалегідь не написав, не подзвонив? Я їй кажу ─ в мене є спальник, чи можу я десь в тебе у коридорі чи на кухні подрімати до ранку, а потім піду собі, щось вже сам знайду. А вона мені ─ ой, вибач, у нас так не прийнято… Уявляєш? Щоб хтось, з ким ти переписувався 10 років, прийшов до тебе за допомогою, а ти зачинив перед ним двері, тому що "так не прийнято"… 

Я починаю наспівувати одну з найвідоміших пісень "Супер Вуйків":

В осінній теплий вечір ми сидимо в Саді,

 І поки Сад існує, ми будем молоді, 

І поки в нас гітара, нам не страшний розкол, 

Бо нас єднає вічний рок-н-рол.

Оспіване братерство хіпі-панків виявилося міфом, у який нам дуже хотілося вірити.

Два роки тому Аліка запросили до США на відкриття виставки у музеї Венде у Лос-Анджелесі. Ця виставка була присвячена 50-річчю руху хіпі у Радянському Союзі. Алік надав до цієї виставки багато речей від одягу і прикрас до фотографій і документів зі свого архіву.

Його дитяча мрія побувати у Сан-Франциско нарешті здійснилась. А ще Алік побував у Монтереї та навіть постояв на сцені, на якій Джімі Хендрікс спалив свою гітару, де співала Дженіс Джоплін та гурт Jefferson Airplane.

Але… але його старі друзі-побратими з Росії дуже розлютилися, коли побачили на його футболці зображення "бандерівського" тризуба. Пройшло 40 років, і ті ж самі хіпі, які раніше виступали проти радянської системи і пропаганди, тепер спілкувались з Аліком мовою тієї самої радянської системи. 

"І поки в нас гітара, нам не страшний розкол, бо нас єднає вічний рок-н-рол".

То вже викиньте, нарешті, ту гітару, до біса!

Шарнір на милицях, або у "Тихому омуті"

Ми з Аліком виходимо з тролейбуса і прямуємо по Замарстинівській до його будинку на околиці.

Востаннє я був у цьому районі у 1989 році, коли приїжджав до Аліка, щоб попрощатися мене забирали до Радянської Армії. Тоді у нього "на флету" я зіткнувся з хлопцями і дівчиною, які приїхали з Грузії. Багато років потому я зрозумів, що одним з цих хлопців був Георгій Гонгадзе.

Навпроти маленького будинку Аліка знаходиться невеличкий ставок, який усі називають озером. У минулому році існування озера Стосика опинилось під загрозою тут хотіли почати велике будівництво, яке б знищило ставок.

 
Коли львівські забудовники вирішили знищити так зване озеро Стосика, Алік, звісно, розгорнув боротьбу за збереження цього унікального водойому. "Це єдиний у Львові ставок, де вода ще справді чиста, ─ каже він. ─ Влітку тут повно черепах… Повір, мешканці Голоско не віддадуть без бою це старовинне озеро"

Звісно, що одним з активістів, котрі встали на захист ставка був Алік. Можливо, їм, навіть, вдасться зрештою врятувати це озеро. Але навколо вже постають трьохповерхові особняки.

─ Тут прокурор, тут суддя, тут священник, каже Алік.

─ Суцільно чесні та порядні люди, сумно відповідаю я. Слухай, а може Шарнір все-таки мав рацію?

─ Тероризм ніколи себе не виправдовує, відповідає Алік. І доля Шарніра тому підтвердження.

Коли Аліка називають патріархом львівських хіпі, він відповідає, що до нього був Шарнір. Тільки от якщо Алік завжди уособлював собою світлий бік руху хіпі, то Шарнір навпаки. 

Його справжнє ім'я було В'ячеслав Єресько. Перехворівши в ранньому дитинстві на поліомієліт, він все життя пересувався за допомогою милиць. Швидше за все, завдяки цьому він і отримав таке прізвисько Шарнір. Він любив з'являтися на публіці у чорних шкіряних джинсах і такому ж чорному шкіряному плащі. А ще він любив нацистську символіку і вогнепальну зброю.

У 1967 році у нього вже була своя хіпових група, яка пізніше стала основою організації "Тихий омут". Саме Шарнір започаткував перші сходки на покинутій частині Личаківського кладовища. Так, він був хіпі, але з тих радикальних відгалужень, що симпатизували націонал-соціалізму і відмовлялися вставляти квіти до стволів спрямованих на них автоматів.

Шарнір вважав, що пасивний бунт, який сповідували "класичні" хіпі, приречений на провал. Лише радикальні методи можуть спрацювати, лише страх здатний змінити суспільство. Шарнір періодично виїжджав зі своїми сподвижниками до лісу, щоб постріляти зі старих німецьких "вальтерів" і "шмайссерів".

 
В'ячеслав "Шарнір" Єресько ─ темний янгол руху хіпі у Львові. Можливо, колись хтось зніме фільм про цю непересічну людину 

Говорили навіть, що на початку 1968 року Єресько побував в Карлових Варах, де зустрічався з тамтешніми радикальними хіпі, які також схилялися до неофашизму.

Після повернення з Чехословаччини, Шарніра і весь його "Тихий омут" заарештувало КДБ. Відсидівши у в'язниці, він ще не раз туди повернеться Шарнір вийшов на волю в 1974 році. Пізніше їх з Аліком шляхи неодноразово перетнуться, але різниця в поглядах не дозволить їм зблизитися.

Десь до 80-го року Шарнір ще дотримувався поглядів радикальних хіпі, але потім його частіше стали помічати як серед угруповань суто націоналістичного спрямування, так і відверто кримінальних бригад.

У 1998 році Єресько був заарештований в останній раз за вимагання грошей у якогось бізнесмена. Казали, що це був не просто рекет, а політично виправдана експропріація. Втім, яка різниця Шарнір вже давно помер у в'язниці, а його милиці згризли щури.

Лісова дитина

Маленький будинок Аліка розташований під пагорбом з залишками старого лісу. Саме завдяки цьому мальовничому краєвиду серед приїжджих хіпі у Аліка було прізвисько "Woody Child".

На пагорбі Алік збудував зі старих дверей і шиферу маленьке бунгало, стіни якого завішені державним жовто-синім та оунівським червоно-чорним прапорами.

─ Це мій вігвам, сміється Алік. Влітку я мешкаю там.

 
Цей маленький "вігвам" на пагорбі ─ літня резиденція Аліка Олісевича. Побачивши прапори на стіні цього бунгало, деякі колишні друзі Аліка, які давно мешкають у Росії, назвали Аліка "бандерівцем"

Ми заходимо у будинок, чиї двері як ззовні, так і зсередини обклеєні фотографіями тут і вічно живі "Супер Вуйки", і письменник Курков, який вивів Аліка на сторінках книги "Львівська гастроль Джимі Хендрікса", і, звісно, сам Алік, оточений людьми різної степені усміхненості.

Алік розтоплює стару піч, а я, усівшись в крісло, роздивляюсь інтер’єр, який за останні 31 рік не зазнав суттєвих змін. Хіба фотографій на стінах стало ще більше.

Алік розігріває рибу по-балканськи. Потім ми сидимо біля пічки, п'ємо вино та згадуємо наших колишніх друзів багато з яких або померли, або загубилися десь в Індії або у Мексиці. 

 
По фотографіях на стінах будинку Аліка можна вивчати історію і географію

Від Аліка я повертаюся на таксі. Випуск новин по радіо повідомляє, що сестрам Романа Віктюка, які проживають у Львові, має дістатися московська квартира на Тверській з вікнами на Кремль, котра колись належала нащадкам Сталіна і яку режисерові виклопотав свого часу актор Михайло Ульянов. Елітну нерухомість оцінюють більш ніж в півмільйона доларів.

─ От пощастило! похмуро цідить під маскою таксист.

─ Може, перемкнемо на музику? питаю я.

Таксист обертає ручку.

З динаміків лунає "I did not mean to take you up all your sweet time" ("Я не хотів, щоб ти втрачав на мене свій безцінний час").

─ Облиште! кажу я.

─ Що це? невдоволено запитує таксист.

─ Це "Voodoo Child" Джимі Хендрікса. В мене є друг, у якого колись було прізвисько, що співзвучне назві цієї пісні. 

─ Мотлох якісь! гмикає таксист.

"And if I do not meet you no more in this world, Then I'll, I'll meet you in the next one" співає Хендрікс. 

"І якщо ми не зустрінемося в цьому житті, що ж, побачимося у наступному". 

 Андрій Тараненко, для УП 



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде