Аспекты украинских освободительных побед

32 просмотра
Вторник, 06 апреля 2010, 07:44
Виталий Москаленко
журналист, для УП

"Навіть боги не можуть змінити минуле".
Агафон

Сучасний український історик Наталія Яковенко, автор книг "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століть" і "Паралельний світ (дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI -XVII століттях"), в одному з інтерв'ю мовила, що історію не можна пізнати, тому що це дійсність, якої немає, яка відтворюється тільки в джерелах. Нам залишився тільки текст.

Але текст, а тим більш спогади – дуже суб"єктивна річ. Непізнаність посилюється в значній мірі й тому, що непроникна завіса текстів породжує інтерпретації. "Ми кожен раз придумуємо свою історію" – вважає науковець. Історія й міфотворчість, можна сказати, рідні сестри.

І все ж, чим ближче ми знаходимося до першоджерела, тим більш наближуємось до миттєвості істини.

"АКТ проголошення Української держави

Волею українського народу Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення Української Держави, за яку поклали голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація українських націоналістів, яка під проводом її творця й вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український народ не складати зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада.

 Суверенна українська  влада запевнить українському народові лад і порядок, всебічний розвиток усіх його сил, та заспокоєння всіх його потреб.

 Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери взиває підпорядкуватися створеному у Львові краєвому Правлінню, якого головою являється Ярослав Стецько.

 Слава героїчній німецькій Армії і її фірерові Адольфові Гітлерові!

 Україна для українців! Геть із Москвою! Геть із чужою владою на українській землі! Будуймо Свою Самостійну Українську Державу! 
 Газета "Жовківські Вісті" від 30.06.1941 року"

Живих свідків подій 1941 року залишається все менше. Маятник історії хитнувся із червоного поля в жовто-блакитне. І тепер коньюктурщики подають громадськості діяльність українських націонал-патріотичних сил у часи Другої світової війни з винятково героїчним пафосом.

Ех, якби й справді у житті все було так просто і однозначно.

Оцінювати перебіг подій в минулому з позицій сучасності, м'яко кажучи, некоректно.

Гадаю, що у вищенаведеному бандерівському Акті багатьох зачепить і обурить уславлення фашистських загарбників на чолі із кровожерливим фюрером. Пригадаймо біблейське: "Не судіть і не судимі будете".

Переді мною унікальна книжка, видана в 1957 році в США. Називається вона "Від держави до комітету (Літо 1941 року у Львові)". Автор Кость Паньківський.

Щоб уявити ситуацію і спробувати відтворити події, які відбувалися на Західній Україні під час відступу радянських військ у червні 1941 року, варто познайомитись з повоєнними спогадами очевидців, а не "героїв" затьмарених коньюктурою сьогодення.

Голова Укpаїнського лікаpського товаpиства (УЛТ) у Львові Олександр Кіцер пригадував: "Трамваї не ходять. Де швидкими кроками, де бігом добираємось до тюрми на вулиці Лонцького. Сопух гниючого людського тіла. Ось із черепа трупа стирчать "цальові" цвяхи, забиті майже до капелюшка. Дерев"яні кілки в орбітах. Бите скло в скаліченому роті, руки  зв'язані колючим дротом. Тризуб вирізаний на посянячиній спині… Денце пляшки виглядає з поміж ніг молодої жінки, груди вирізані. На ношах виносять…ні, не трупи, кусні людського м'яса. Часу на розстрілювання чи вбивання цвяхів вже не вистачало – енкаведісти кидали в камери ручні гранати, і тут же зачиняли оковані двері".

Після такої трагедії чекатимеш як спасителя не тільки Гітлера, а й самого Люцифера. Тож можна зрозуміти звідки й чому з'явилось оте вітання Гітлеру в бандерівському Акті. Або звідки слова: "Побідоносну німецьку Армію вітаємо, як освободительку від ворога" – в пастирському листі від 1 липня 1941 року митрополита Андрія Шептицького до українського народу.

Багато хто в ті часи вірив, що німецькі солдати несуть на своїх багнетах звільнення від "комуняк" і краще життя. Звідси мрії про самостійну Українську державу.

Справа в тому хто і як саме її проголошував?

Історії відомо, як амбітні політики, а то й партії, заради своїх цілей фальсифікували що завгодно. Скажімо, створена в 1889 році Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), в якій заправляв Володимир Ульянов-Ленін – ніколи не була "робітничою".

Більш того, на першому з'їзді партії більшість делегатів була проти найменування партії робітничою. Та думка більшості була проігнорована двома членами ЦК, які при складанні маніфесту повернули в текст слово "робітнича".

Акт проголошення Української держави від 1941 року насправді не обговорювався на зборах громадськості у Львові, як стверджують бандерівці. Ті збори були присвячені справам у лавах ОУН. Звідси практична відсутність у нього легітимності.

Оприлюднила цей документ райгазета "Жовківські вісті" з подачі Степана Бендери.

Як поставились до проголошення Української держави фашистські "визволителі" – відомо. 

Степан Бандера після ув'язнення в німецькому концтаборі виголосив гасло змагатися проти всіх, хто проти самостійної Української держави. Напевно, він почував себе героєм, месією українського народу.

Між іншим, у тодішнім середовищі учасників націонал-патріотичного руху були й інші думки з цього приводу. За коньюктурним гомоном в ЗМІ  вони в наші дні не чутні.

Не всі українські патріоти думали й висловлювались так, як провідники бандерівського вишколу.

В журналі "Наш голос", що видавала Асоціація українців Америки, номера 1-2, січень-лютий 1997 року, надрукована стаття Сірського "Класичний приклад нашого самознищення". В ній ідеться про видану книжку спогадів Марії Савчин, псевдо-"Марички", "Тисяча доріг", Торонто-Львів, літопис УПА, 1995 рік.

Починається публікація епіграфами:

"Масову протиокупантську боротьбу на українських землях ОУН під керівництвом Степана Бандери намагається організувати за всяких умов". Петро Полтава "Елементи революційності українського націоналізму". "Ідея і чин", №10, 1946 рік.

"Треба діяти залежно від обставин. Але про повстання не може бути й мови, бо більшовики знищать не лише організацію, але й усе населення". Петро Шкраб'юк. "Виноградник Господній". Львів. "Місіонер",1995 рік.

Далі автор пише: "Спогади Марічки потрясаючі. Розпачливим голосом вони говорять про безнадійну збройну боротьбу, про безкінечну зраду навіть найближчих собі людей, і про загибель бункерів. Це також реєстр величезних втрат із рядів ОУН-УПА, а також цивільного населення, що волею-неволею включилось до збройної боротьби.

Хто ж тоді, у час війни, мав рацію: старше покоління з досвідом попередньої війни, чи недосвідчені революціонери, що за всяку ціну хотіли вмирати за Батьківщину?

Мабуть, не знали вони, що для Батьківщини передовсім треба жити й працювати.

Доктор Вассіян із Бродів радив молодим "не пхатись на певну смерть, а вичекати до кінця війни". У ряди ОУН вони "дуже часто мобілізували непевний елемент, щоб тільки доказати, що за ними "народ". Це був дуже нерозумний крок, що уможливив пізніше більшовицькій розвідці пропхати в ряди ОУН-УПА своїх агентів".

"Цим можна пояснити, чому в критичній хвилі боротьби УПА падали один за одним її бункери. Приходить мені на думку поголовне вербування в ряди УПА в моїм містечку Соколівці, що проходило під  кличем: "Німці вже війну програли, чубарики незабаром самі розлетяться на чотири вітри, й Америка йде нам на поміч" (12 липня 1944 року)". Чубарики – це бійці радянської армії, що були стрижені під "бокс".

Читаємо далі: "Розуміється, що тоді програла тільки гітлерівська Німеччина… і ми: не повернулися тоді додому більш як чотириста соколівчан. Помножте число соколівських втрат на три з половиною галицьких і волинських сіл, і стане перед вашими очима страшна цифра наших втрат. Тоді загинули в нерівній боротьбі кращі з найкращих".

"Вести збройну боротьбу проти ворога неможливо, коли немає найменшої надії на виграну. Жодна людина без надії не може вижити. Без надії вона вистрілить собі в лоб, чи в розпуці впаде ворогові до ніг з покаянням і продаватиме своїх вчорашніх товаришів по зброї."

Проблемі зради "Марічка" присвятила дуже багато сторінок своїх споминів.  Дуже можливо, що зраду викликала не тільки безнадійність боротьби, а й нелюдські умови перебування в бункерах.

Ось, що пише про цю проблему "Марічка": "В лісі, на випадок наскоку на постій була ще можливість звести бій і відв'язатись від нападників, а в криївці, якщо знайшли б, єдиний вихід – смерть".

"За мною було вже кілька років підпілля, та й зимувала я зі своїм чоловіком в колі людей, з якими мене зв'язувало багато переживань. Все одно, проживши в бункері два тижні, не виходячи наверх, я б динамітом була його розсадила.

Наші революційні провідники, котрі вирішили провадити революційну боротьбу "за всяку ціну", не взяли до уваги диявольську хитрість НКВС".

Мабуть, за порадою НКВС ,командир Бузького району Малиновий у березні 1944 року видав божевільний наказ вичистити терен від "східняків".

Тоді в Соколівці "вичистила" Служба Безпеки десятки молодих людей зі Сходу України, які дезертирували із Червоної Армії, чи втекли з невільничого поїзду в Ожидові. 

І "Марічка" згадує подібні випадки: "Не всюди й не в кожному випадку Служба Безпеки зорієнтувалась у підступній тактиці агентів і, при ліквідації  агентів, падали жертвою безвинні люди".

Збройна боротьба не завжди може оправдуватися, що доказали нам чехи. Вони, маючи в руках свою армію, найкращі в світі літаки й танки, скапітулювали перед гітлерівською Німеччиною.

Цей крок вийшов Чехословаччині на здоров'я: їй обійшлось одними Лідичами. А в нас Лідичі в кожному волинському та галицькому селі.

І чому тих геройських бійців УПА, що у безнадійній ситуації пострілялися, а таких було кілька тисяч, революційний провід не подумав послати в корінну Росію, і в один день запалити тисячі колгоспних стодолів? Був би бодай дим на цілий світ. І може не вивозили до Сибіру тисячі-тисячі наших селян?

Спогади "Марічки" повинен прочитати кожен, хто цікавиться цією трагічною боротьбою. Такої повчальної лекції не почуєте навіть в університеті! Це класичний приклад нашого самознищування!"

Таким висновком завершує автор свою статтю.

Звичайно, хтось може не погодитися з такою оцінкою націонал-визвольного руху в Україні в період 1941 –1957 років. Це його право. Але кожна людина має право висловити думку, яка не збігається з тією, що наразі найбільш поширена через пропаганду.

Інакше, навіщо тоді поклали свої життя стільки  люду  за ідею демократичної України?

Віталій Москаленко, для УП



powered by lun.ua
#ХроникиКороны. Взгляд из Израиля
Как Израиль переживает непростой период пандемии, почему между Украиной и Израилем много общего и какими могут быть уроки эпидемии для каждого. (укр.)
Чего ждать от возвращения трудовых мигрантов в Украину
Возвращение трудовых мигрантов домой ставит вызовы не только перед украинским бюджетом, но и перед властью. (укр.)
Поможет ли апелляция Суркисам извлечь из Приватбанка сотни миллионов
В среду суд будет решать, выплатит ли государственный Приватбанк 250 млн долл офшорным компаниям Суркисов. На чью сторону станет киевская Фемида? (укр.)
Госуслуги в условиях карантина: что можно оформить онлайн, по телефону, а когда надо приходить
Как государственным фронт-офисам удовлетворить потребности граждан в условиях пандемии, не подвергая их опасности? (укр.)
Антикризисный гайд
Восемь шагов, которые помогут Украине выйти из кризиса, связанного с пандемией коронавируса, с наименьшими потерями.
Девять уроков предыдущих кризисов
Сейчас в мире нет тихой гавани, где можно переждать шторм. Всем придется преодолевать негативные последствия как у себя дома или в своем городе, так и в глобальной экономике. (укр.)
Как Коломойский помогает Зеленскому решиться, или 16 тысяч правок от олигарха и Ко
Пока депутаты будут голосовать правку за правкой все 16 тысяч предложенных правок к антиколомойскому законопроекту, экономика будет лететь в пропасть, и появятся злые люди, которые будут доставать уже "ленту за лентою".