"За швейную машинку в донбасских селах можно было выменять целый мешок картошки"

Я народився у 1937 р.  в місті, яке тоді називалося Серго, а тепер - Стаханов Луганської області.

У червні до нас мала приїхати бабуся з Кіровоградської області, яку ми довго чекали, але вона все не їхала, і пізніше я довідався чому - на початку червня серед людей ширилися чутки про скорий початок війни з Німеччиною. Однак 14 червня була опублікована заява ТАРС, в якій чутки про початок війни називалися "брехливими і провокаційними". Повіривши цій заяві, бабця до нас приїхала, а вже на другий день почалася війна.

Повернутися додому вона вже не змогла, бо усі пасажирські рейси на захід були скасовані - туди переправлялися війська і військова техніка.

Вже влітку стало ясно, що німці скоро можуть дійти до Донбасу, тому усе цивільне населення було залучене до побудови оборонних споруд довкола міста - глибокого протитанкового рову з валом, а старий кар'єр засипався землею, щоб через нього могла пройти дорога у західному напрямку.

Як виявилося пізніше, побудовані споруди жодної користі не дали, бо Червона Армія місто не боронила, а покинула його за три дні до приходу німців. Населення скористалося безвладдям, щоб грабувати магазини і склади продовольчих та промислових товарів.

Ворог вступив у місто в особі лише одного велосипедиста-розвідника, який приїхав по тій самій новозбудованій ґрунтовій дорозі. Побачивши, що жодних слідів Червоної Армії нема, він повернув назад і через кілька годин в місто вступили окупанти в значно більшій кількості.

Але це сталося вже в 1942 році, коли нашої родини в місті вже не було. В листопаді ми всі, крім тата, були відправлені в евакуацію невідомо куди.

Як я розумію, відправляли лише родини відповідальних працівників і комуністів. Батько був спеціалістом у новій на той час галузі електроавтоматики і одночасно був членом партії, тому ми опинилися серед "обраних".

Перед евакуацією була страшенна паніка, німець був вже в кільканадцяти кілометрах від міста, збори в дорогу робилися поспіхом, з собою не дозволялося брати багато речей, лише найбільш необхідне, бо у вагонах було мало місця.

Нас посадили на вантажівку і повезли на залізничну станцію, а ті, хто лишався, дивилися на від'їжджаючих з докором, заздрістю, а дехто і зі злістю. В маленькі товарні вагони, так звані "телятники", обладнані чотирма нарами у два поверхи, завантажувано по вісім родин, і при першій нагоді вагони чіплялися до будь-якого потягу, який мав рухатися у східному напрямку.

Батько разом з іншими спеціалістами лишився в місті для завершення евакуації обладнання енергопідприємства на Урал, а згодом був зачислений в групу підривників, які мали підривати заводи, шахти, електростанції і підстанції перед самим приходом німців.

Уже коли я був дорослим, я почув від нього розповідь про випадок тих часів, який стався на одній з вугільних копалень.

Місцеве населення, в основному жінки разом з дітьми, виступили з протестом проти підриву шахти. Вони казали: "Шахта - єдина можливість заробітку для наших чоловіків" (шахтарів на фронт не брали, вони мали броню).

Люди знали з досвіду громадянської війни, що яка б влада не була, вугіль був потрібний усім - і червоним, і білим, і петлюрівцям, і махновцям, і що буде він потрібний і німцям, тому шахту хотіли зберегти у працездатному стані.

Про цей спротив доповіли куди треба і через день з'явився загін НКВС. Усіх мешканців рудника вишикували, а потім десяткували, тобто розстріляли кожного десятого, незважаючи на стать і вік. Більше подібних виступів не було.

Однак в кінці листопада німці зупинили наступ перед самим містом, тому підриви намічених об'єктів було припинено. Більше того, з весною почали відбудовувати те, що вже було підірване.

Очевидно в Кремлі вирішили, що після розгрому німців під Москвою, подальшого наступу німців вже не буде. Але в той час ми з мамою вже були у Середній Азії, у селищі Кувасай Ферганської області (Узбекистан).

Рішення про місце призначення евакуйованих приймалося якимись владами в процесі руху на Схід.  Їхали ми до Кувасаю рівно місяць, бо довго стояли на станціях - часом по три доби.

Усіх евакуйованих поселили у залі для глядачів у селищному клубі, в якому не було туалету. За півтора місяці, поки нас не переселили у бараки, у суцільний туалет перетворилася уся найближча до клубу місцевість.

Поки були гроші, ми не дуже бідували, бо ціни на продукти харчування були на базарі досить низькі. А коли вже не стало грошей, мама ходила міняти різні речі на харчі у близькі і далекі кишлаки.

Нашій бабусі життя на чужині давалося дуже тяжко, вона сумувала за батьківщиною і померла у лютому 1942 року і віці 66 років.

Влітку до нас приєднався батько, який - підірвавши приписану йому підстанцію перед самим приходом німців - мусив від них тікати у спішному порядку, бо вони несподівано почали швидкий наступ на Сталінград.

Батько був скерований на роботу Фергану, де став працювати на місцевій ТЕЦ. Мама працювала вихователькою у дитячому садку, а старший брат - на текстильній фабриці. Незважаючи на те, що утриманцями були тільки я і моя молодша сестра, ми мали великі проблеми з харчуванням.

Пам'ятаю, що у дитячому садку порції були настільки скупі, що діти вилизували тарілки язиками до блиску, але все одно весь час хотілося їсти.

Через рік, тобто у серпні 1943 року, після Курської дуги , батько був відкликаний назад на Донбас.

Вже на третій день після звільнення батько повернувся у Стаханов (місто чомусь називалося вже Кадіївка) і почав відбудовувати енергетичне підприємство, на якому працював раніше.

Решта родини повернулася додому у квітні 1944 року. З дитячою цікавістю я розпитував дітей, які залишалися в окупації, про німців, котрі в моїй уяві - під впливом виховання у дитсадку - були якимось нелюдями.

Автор на Новий 1941 рік. Фотографував тато, Михайло Стецюк

На моє велике здивування, діти нічого поганого про німецьких солдатів не розповідали, навіть казали, що вони їх навіть інколи пригощали шоколадом. Шоколад часто спливає у спогадах про 1940-ві - і це зрозуміло, бо, скажімо, я його не бачив ще з передвоєнних часів.

Правда, декого з дітей німці били за крадіжки, бо злодійства не терпіли - єдиним, кого повісили німці у місті на базарній площі, був спійманий злодій. А вкрасти завжди була спокуса, бо в цілому люди бідували. Рятувалися, як і ми в евакуації, обміном речей на продукти.

Найбільшу цінність мали тоді такі промислові вироби як фотоапарати, патефони і, особливо, швейні машинки. За швейну машинку в селах можна було отримати цілий мішок картоплі. У деяких селян тих машинок було більше десятка. Після війни то все продавалося за великі гроші.

Міняти їздили з двоколісними тачками у далекі сільські райони десь до Старобільська, де сільське господарство розвивалося і в часи окупації, бо німці, здається, не зруйнували систему колгоспів.

За словами людей, німці не забирали продовольство примусом, а за все платили своїми окупаційними марками за фіксованою ціною - але ці марки не користалися попитом, на них майже нічого не можна було купити.

З мамою на день народження брата, 1941-ий

На Сталінград через Донбас рухалися не тільки німці, але і війська держав-сателитів - угорців, румунів, італійців. Про цих пам'ятаю такі розповіді.

Найгірше з населенням поводилися угорці, вони все забирали силою, італійці здебільшого в разі якоїсь потреби чесно просили у людей, а румуни здебільшого крали, за що їх карала не тільки німецька жандармерія, але навіть часом бойові українські жінки мокрими шматами.

Зразу по приїзді додому наші сусіди, які залишали в окупації, стали почергово до нас приходити і викривати один одного у співпраці з німцями.

Особливо багато було нарікань на поведінку молодих жінок, які любилися з німцями. Дівчата виправдовувалися тим, що були нібито залишені в підпіллі і - користуючись близькими зв'язками з німцями - вивідували у них якісь військові таємниці.

Про те підпілля, яке було залишене в місті для боротьби з окупантами, було багато розмов. Як я тепер пригадую, спочатку тих підпільників ніби нагородили орденами, а через рік чи два судили за зраду.

Справа в тім, що ті підпільники самосудом вбили свого товариша невідомо за що - чи то він продався німцям, чи це було чиясь помста, сказати тоді ніхто не міг. У підпіллі нема суду, нема законів. Чи докопався до правди радянський суд, того напевно ніхто сказати не міг.

Перед тим, як тікати від німців, батько закопав усі цінні речі у хаті під підлогою у надії відкопати після повернення, бо вірив у перемогу. Усе ці речі були викрадені сусідами для обміну на продукти.

Таке явище було досить поширене, але до скарг людей, які пізнавали у когось свої речі, начальство ставилося індиферентно - зверху прийшла вказівка подібні справи не розслідувати, бо люди мали в окупації якимось чином виживати, тому злодійство виправдовувалося необхідністю. Так само не розслідували випадки поширеного мародерства при відступі радянських військ.

В перший рік по приїзді на Донбас ми жили досить непогано, принаймні проблем з харчуванням не було. Американська допомога відчувалася і в тилу, але я впевнений, що такого благополуччя, як на Донбасі, не було більше ніде.

Хлібозаводи випікали хліб з американської муки, здебільшого кукурудзяної. Він був солодкуватий, але якийсь несмачний, особливо черствий. На продовольчі картки видавали американську свинячу тушонку та інші продукти - каші з м'ясом, згущене і сухе молоко, томатний сік, яєчний порошок, галети, цукерки, варення, каву, навіть жуйка була у великій кількості.

Були серед "американських подарунків" (це так їх називали люди) також і промислові товари - переважно одяг - але досить мало. Пам'ятаю, що як зимовий спецодяг електрикам видавали куртку і штани на підклідці зі штучного хутра. Куртка мала капюшон, який можна було перетворити на комір, і вовняні манжети в рукавах, очевидно це були костюми для гірських туристів, бо називалися "альпага".

Ще видавалися черевики з грубої шкіри, дуже добротні. Для деяких дітей з бідних сімей також виділявся якийсь одяг - комбенізончики, пальто і куртки. Америка здавалася казковою країною, настільки вражаючою була різниця між вітчизняними і заморськими товарами.

Навіть культурний вплив Америки був дуже сильний. В кінотеатрах демонструвалися американські фільми і американська кінохроніка про воєнні битви на інших фронтах війни поза межами СРСР. Радіо транслювало американські пісні, навіть деякі з них перекладалися російською.

Захоплення джазом стало повальним - у кожному клубі створювався джаз-оркестр. З епертуару пам'ятаю американські пісні "Джеймс Кеннеді" і "Будь здорова, дорогая". Але у 1947 відомими постановами ЦК ВКП(б) у культурній сфері був наведений "порядок" і джази були заборонені, так само як і фокстрот і танго. 

Невдовзі по закінченні війни американське постачання припинилося, а взимку 1946-47 років почався голод, спричинений головним чином засухою.

Від дорослих чув, що деякі знайомі пухли з голоду, але вже не чув, щоб хтось кудись їздив міняти. Наша родина, як і у час війни отримувала на картки щоденно 1800 г хліба - батько 700 г, брат - 500, ми з сестрою - по 300, а мамі не належало нічого, бо не працювала через хворобу.

На базарі один буханець коштував 120-130 карбованців - при тому, що батько заробляв на місяць 1700, а брат учився у технікумі, тому мав якусь мізерну стипендію.

Ми вижили тим, що брат їздив у Маріуполь за "камсою", де ця риба була досить дешевою. Ми її їли самі і продавали на базарі, щоб мати додаткову копійку на хліб. Інші люди також знаходили якісь можливості для виживання і казали: "Хіба це голод? От у 33-му був голод, не те, що тепер".

Більше від населення страждали німецькі полонені, які пухли з голоду і масово вмирали. Концтаборів з полоненими у місті було кілька і вони майже не охоронялися. Полонені працювали у шахтах, а після роботи їх пускали до табору самих і вони могли пожебрати у населення.

Не зважаючи на те, що люди самі голодували, тим не менше, підгодовували і полонених, як могли. У холодну зиму на них було боляче дивитися - опухлі, вбрані у якісь подерті шмати, ноги, обмотані онучами, взуті у деревяні черевики, які вони робили самі собі, видовбуючи з цілого бруска деревини.

З початком літа життя покращилося, бо можна вже було їсти якусь зелень - спочатку квіти акації, потім суп з лободи або листя буряка, зелених яблук. Коли з'явилися перші овочі, стало значно легше. На відміну від 1946-го, у 1947-му році дощі були,  тому на присадибних городах добре вродила картопля, буряки, кукурудза.

На полях приміських господарств після жнив люди збирали на землі залишені колоски, але чомусь це не завжди дозволялося. На полях людей було як на базарі, тому тих колосків багато зібрати не було можливості - хіба десь на 200-300 грам зерна за кілька годин блукання по полі.

Знову ж таки про полонених. Діти до несли концтабору овочі - і на них вимінювали у полонених алюмінієві гребінці, ножики або дрібні німецькі, угорські, румунські монети. Полонені тут же з'їдали отримані буряки чи кукурудзу сирими.

Серед полонених були також і жінки, жили вони, звичайно, в окремому таборі, але також могли вільно ходити по місту. Судячи з одягу - явно народних довгих спідниць і блюзок, це були селянки, як німкені, так і мадярки чи румунки. Чим вони завинили і за що їх забрали у концтабори, я не міг дізнатися ні в кого.

З нашої родини ніхто на фронті не був, брата 1927 року народження вже не мобілізували, бо теж, як і батько,  отримав броню, працюючи на відбудові енергопідприємства електрослюсарем.

Натомість три моїх вуйки, стрийко і двоюрідний брат на фронті були. З них загинули двоє, а серед моїх дитячих друзів мало хто мав батька, який повернувся живим з війни. Я розумію, що іншим родинам прийшлося значно гірше, ніж нашій, але, думаю, що для повноти картини про воєнні роки згодяться і мої спогади.

Валентин Стецюк, підполковник у відставці, керівник експедиції "Дністер" Товариства Лева (Львів).

Детальніше про проект "1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" читайте тут.