У деда было две награды - немецкий Железный крест и советский Красный флаг

Моя бабуся й дідусь по батьковій лінії - Галя й Іван Чорноволи - з села Синьооківка Черкаської області. Коли почалася війна, вони були ще малі. В армію пішов батько діда  - Дмитро. Як попрощалися, більше ніколи його і не бачили і не знали, де він загинув.

В родині бабці мобілізувати було нікого. Батько її помер ще перед війною від сухот, а діда разом з десятками розкуркулених односельчан вивезли в Сибір і кинули посеред  лісу без сокири та шматка хліба, там він з бабкою і знайшов свою смерть від голоду та холоду.

Вибачте, що не можу надати жодної фотки військових часів. Почитавши наші сімейні історії, ви зрозумієте, чому їх немає.

Війна для моєї родини не закінчилась 9 травня 1945 року.

Прадідусь Іван загинув там же, де 30 років до того - його батько

На фронт пішли брати мого прадідуся . Цікава історія одного з них - Івана.

Його батько - мій пра-пра-дідусь - воював на фронтах Першої світової і загинув у бою під Краковим, ще до народження сина. У Другу світову на війну пішов уже Іван. 

У квітні 1945-го його родина отримала листа: "Дійшли до Кракова, де загинув мій батько. Сильні бої", - писав Іван. Після цього листів не було.

Звістку про його смерть приніс до села після війни страшно поранений земляк - каліка зі штучною шелепою. Він з Іваном і ще одним синьооківцем всю війну пройшли разом, артилеристами при гарматі.

В боях під Краковим першими загинув Іван - дістала кіля снайпера, потім підвела старенька гарматка, заклинило снаряд і він вибухнув у стволі. Чудом вижив лише один, і то калікою.

Окупація подарувала бабусі сімейне щастя і двох синів

Німецьку окупацію село пережило легко, німці в Синьооківці не стояли, лише кілька жили в окремих хатах. Життя фактично йшло, як до війни. Колгоспи німці зберегли і селяни в них працювали, як і раніше.

Цікаво, що була відкрита школа, мій дідусь Іван Чорновіл провчився  півроку. Після оголошення незалежності України він зі здивуванням  відзначив, що знає гімн Чубинського-Вербицького. Під час окупації сільська вчителька навчала дітей: "Ще не вмерла в Україні...".

В час, коли більшість родин лишилося без чоловіків, моя прабабця Ольга Шкурко, навпаки, знайшла своє щастя. Влітку 1941-го, коли всі околиці були зайняті німецькими частинам, вночі у вікно її хати хтось тихенько постукав.

Відкрила - на порозі стояв ледь живий від утоми радянський солдат.

В бою втратив свідомість, не відступив разом зі своєю частиною, залишився сам-один. Пробирався полями, набрів на село, постукав у першу-ліпшу хату, щоб попросити якоїсь селянської одежі, щоб не добили німці.

Після років голоду, розкуркулення, колективізації в хатах центральної України було пусто. Бабка відкрила скриню - а там нічого, щоб дати солдату. Лише в пам'ять про покійного чоловіка лежав його святковий костюм, ще весільний.

Що робити? Бабця віддала костюм, а потім каже солдату: "Куди ти підеш? Лишайся тут". Він і залишився. Звали його Василь.

Але коли радянські війська звільнили Синьооківку, солдат Василь, якого приютили на початку війни, який став чоловіком і батьком для сиріт, мусив йти. Як уночі прийшов, так уночі і пішов. Боявся, що свої ж розстріляють - як дезертира.

Пішов і більше не повернувся. Так і не дізнався, що в нього народилися двійнята - двоє синів.

Війна за виживання продовжувалася в Синьооківці і після 9 травня 1945 року.

В колгоспах селянам майже нічого не платили за роботу, домашні господарства були розорені війною і обкладалося страшними податками - молоко здавай державі, здавай яйця-м'ясо, купуй облігації. В 1946 році люди навіть пухли з голоду.

Від "дезертира" Василя у прабабці Ольги після війни народилися двійнята - вона дуже заслабла після пологів і не змогла виконати норму трудоднів в колгоспі.

За це її - матір п'ятьох дітей - засудили та посадили у в'язницю...

Дід Степан до смерті згадував обгорілий валяночок - все, що німці залишили від його доньки

Інший мій дід - Степан Логвиненко, по маминій лінії - родом з Полісся, недалеко від білоруського Гомеля.

Його історія досить цікава, хоча сам він ніколи не розповідав деталей. Коли радянські війська відступали, його залишили в рідному селі підпільником. Діду був виданий відповідний папір про те, що він виконує завдання партії, який родина берегла в сховку всю війну.

Отже, виконуючи  поставлену задачу, Степан Логвиненко пішов працювати до німців поліцаєм. На цій "посаді" він був нагороджений Залізним хрестом (про це дід не любив говорити). "У вільний від роботи час" передавав інформацію розвідникам, влаштовував різні дрібні диверсії.

У мого діда був досить бурхлива вдача - і працювати інкогніто йому було не цікаво, він шукав слави. Тому під час кожної диверсії намагався залишити свій підпис - "Козел".

Його сестра Стефа таємно ходила за ним, і папірці з підписом вилучала.

Одного разу дід дізнався про каральну експедицію стосовно двох сіл. Він завчасно  вивів людей і сховав їх на болотах. Щоправда, своєї родини не врятував. Каральна акція прийшла в село, де жила його матір, а в неї в цей час гостювала його маленька дочка.

Більшість селян встигла втекти, а Степанова матір поставилася до приходу німців легковажно - мовляв, мій син поліцай. Згодом на попелищі, де була його хата, дід Степан знайшов лише маленький обгорілий валяночок його дочки.

Малою я не раз була свідком, як напідпитку він починав журитися, згадуючи той валяночок.

Після того випадку він кинув німецьку "роботу" і зовсім подався до партизан. Проводив лісами радянські частини, влаштовував диверсії на залізниці. Із жалем згадував про одну невдалу акцію: артизани планували пустити під укіс потяг з солдатами, але натомість підірвали порожній товарняк.

Після закінчення війни дід був нагороджений орденом - здається, Червоного прапора (нагороди не збереглися).

Однак мир для нього продовжувався не довго. Після  війни на одній із гулянок у нього, гарячої натури, стався конфлікт із чекістом. Коли п'яний чекіст почав кепкувати з партизан - мовляв, вони всю війну під березою пролежали - дід обізвав його тиловим пацюком і вдарив табуреткою по голові.

Чекіст помстився. Була зліплена справа, діда засудили до розстрілу, але - традиційно для тих часів - замінили на табори. Але не зважаючи на таку несправедливість, до кінця життя дід лишився вірним ленінцем і палким комуністом, тільки Сталіна ненавидів.

Випивши, міг сказати за столом: "Сталін, гад, Україну голодом заморив". 

Герой-переможець урятував родину, привізши з Москви мішок хлібних скоринок

Страшні часи миру пережила і родина мого чоловіка з Житомирщини. Його дід Захар Олексійчук пройшов всю війну від дзвінка до дзвінка, але нащадкам про війну він розповідав мало, майже не згадував ані боїв, ані подвигів, ані геройства.

Часто з образою дід Захар пригадував одне - те що чекало вдома після перемоги. Коли його родина -  сім'я воїна-визволителя - ледь не загинула від голоду, бо радянська влада кілька років системно викачувала все їстівне з України.

Після взяття Берліну він повернувся в рідне село як справжній переможець. Для родини це був пам'ятний та щасливий день, коли він зістрибнув перед їхньою хатою з підводи - живий та цілий, з величезними пакунками подарунків.

Хвалився, як мародерствували в Берліні, які гарні речі є в помешканнях німців, і як шкода, що так мало вдалося взяти з собою. Привіз шовкову одежу, цілий пакунок ручних німецьких годинників. Ними родина і виживала, коли, невдовзі по перемозі, почався голод.

Годинники міняли на шматок хліба. Коли годинники закінчувались, а голод міцнішав, дід із останнім німецьким добром зміг сісти на потяг до Москви.  Герой-визволитель по приїзді був шокований. Продукти в Москві були не лише в магазинах, хліб викидали на смітники!

Так він, орденоносець, і ходив по тих смітниках і збирав шкоринки зі сльозами промовляючи: "Як так можна викидати хліб? В Україні люди мруть з голоду".

Один перехожий підійшов до нього і по-дружньому порадив: "Тихіше. Цього не можна говорити. Офіційно в Україні голоду немає".

День, коли дід повернувся з Москви, родина не могла забути так само, як його повернення з війни. Він знову прийшов, як герой-переможець -із мішками, повними сухарів.

І потім усе життя  він більше згадував оцю другу перемогу.

Тетяна Чорновіл, журналіст (Київ)

Детальніше про проект "1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" читайте тут.