За время фронтовой разлуки бабушка и дедушка написали друг другу 250 писем

4014 просмотров
Суббота, 08 мая 2010, 14:23
Павел Солодько
журналист, для УП

Моя бабуся по батьковій лінії, Надія Олексіївна Солодько, познайомилася з моїм дідусем - Павлом Андрієвичем - в окупації. Я попросив її детальніше розповісти про цю романтичну історію на тлі кривавої світової війни. Від покійного дідуся залишилися його фронтові спогади - я підверстав їх до бабусиної розповіді.

Бабуся Надя закінчила школу в Бахмачі (Чернігівщина) у червні 1941 року. Дідусь Павло закінчив школу в Курені (село під Бахмачем) тоді ж, і 22 червня у нього був випускний. Вони ще не встигли познайомитися, бо дідуся в серпні призвали в армію. Йому було 19 років.

Спогади діда: "Вартовий зробив вигляд, що не помітив, як я тікаю з табору"

У листопаді 1941 року ми стали відступати з Луганщини до Сталінградської області.

Йшли переважно вночі, пішки. Інколи долали до 60 км за ніч, сплючи на ходу. На собі несли речові мішки. Дощ періщить, плащ-намет мало допомагає. Коли на світанку мороз, плащ перетворюється в панцир.

Гармати в нас були на кінній тязі. Ледь-ледь переступаєш ногами, а тут, як на зло, гармата застряла. Облипаємо її - хто за колеса, хто за посторонки тягне.

Дійдемо до села, а старшини немає з возами й продуктами. Не всюди в колгоспах була зібрана картопля - це нас рятувало.

Так пройшли близько 750 км. Зате назад їхали поїздом. 12 травня 1942 року перейшли в наступ - це була Харківська наступальна операція. Як на мій солдатський розум, наше командування організувало її не найкращим чином.

Що нам загрожує оточення, ніхто не говорив. Коли 22 травня видали сухий пайок на 4 дні одразу і попередили, щоб ми розтягли його на 8 днів, почали здогадуватись, що ми в "котлі".

В останніх числах травня, опівдні, бачу: на наші позиції заходить ланка "Юнкерсів". Я впав у рівчак. Німці ще й сирени включили, щоб діяти на психіку. Раптом страшний вибух, з легень витисло повітря. Подумав: мабуть, вбило. І все.

В 1941 і 1943 роках із Курені на фронт пішло понад півтори тисячі чоловік. Не повернулось 867

Що було далі і як довго, не пам'ятаю. Свідомість поверталась на короткий час - лежу на машині, ніч, пожежі, стрілянина. Пострілів не чути - втратив слух і мову.

То, певне, була санітарна машина. Скільки ночей їхав на ній - не знаю й сьогодні. Нарешті почав приходити до свідомості. Розкриваю очі - ясний, сонячний день. В голові й у вухах - страшенний біль, шум. Повертаю голову, поряд на якомусь лахмітті лежать поранені, стогнуть. Кругом підводи, машини, багато поранених, бинти в крові. Ходять німці з автоматами.

Знімаю речовий мішок, який був на спині. Осколками посічений. Згодом і в шинелі виявив дірки від осколків бомби. А тіла жоден осколок не зачепив.

На початку червня я опинився в таборі для військовополонених в Умані, у відомій "Уманській ямі". Потім нас перекинули у табір до села Івангород, біля Христинівки. Там я зустрів Івана Цибулька, з яким разом воював.

Ми з Іваном познайомилися з двома ровесниками - сибіряками, які втрапили в полон під Керчю. Почали вчотирьох готуватися до втечі.

Навколо - два ряди колючого дроту, над землею теж натягнутий навхрест такий дріт. По кутках вежі. Дехто намагався тікати з роботи. Залишався слід у хлібах, охоронник сідав на коня і наздоганяв. Ввечері цього нещасного розстрілювали коло табору. Ховали за дротом і обов'язково ставили березовий хрест (цього вимагали німці). Таких хрестів навколо табору вже стояло чимало.

Наша землянка розташувалася в крайньому ряді. Прорили вночі отвір до дроту. Роззулися, лишили шинелі. Я пролазив через огорожу останнім.

Коли проліз перший ряд огорожі, почув кроки. Між рядами дроту - три метри. Вартовий уздовж - топ-топ, а в мене серце калатає, готове вискочити з грудей. Волосся - сторчаком, думаю: прощайся, Павле, у 19 років із життям. Притискуюсь до землі, а кроки вартового все ближче й ближче. Зараз зрівняється, дасть чергу з автомата... Ця хвилина здавалася вічністю.

І ось вартовий зрівнявся ...і пішов далі. Можливо, не помітив, а може, йшов добрий чоловік (нас охороняли латиші), пожалів.

Розповідь бабусі: "Від відправки в Німеччину нас порятували наші поліцаї"

Війна почалася зі страшного бомбардування. На станції Бахмач-Київський скупчилося безліч військових ешелонів (потім казали, що то була диверсія), і 14 липня їх так бомбили, що шматки металу, обгорілого дерева і шинелей долітали аж на наш куток, а це кілька кілометрів.

Горіло страшно - на вулиці, яка веде до станції Бахмач-Гомельський, одразу десять хат були у вогні.

Німці кидали якісь такі бомби: два корита, стулені докупи, а в них - купа запалювальних бомбочок. То ці корита люди потім як поїлки для худоби використовували. А ще була мода після війни собак із німецьких касок годувати.

В 1941-ому замість колгоспу німці створили общину. Нічого за роботу не платили, забирали зерно, худобу. Школи не було.

Моя бабуся Надя у 10 класі. 1941 рік. Оцю фотку дідусь відмовився їй повернути, коли вдруге пішов на фронт

А в 1942-ому почали будувати новий круг для розвороту паротягів, і туди відправляли молодь. Керували там старі німці, які вже не годилися до фронту. І от одного дня ці німці зігнали всіх дівчат і хлопців, які прийшли на роботу, в магазин - для відправки в Німеччину.

Але наші хлопці, які служили в залізничній охороні - в чорній такій формі - взяли й одкрили той магазин. І кажуть: "Тікайте, дівчата!". Німці за нами не шукали - вони не знали, хто випустив, та й самі боялися, щоб наші хлопці їх не покарали.

Спогади діда: "Розстрілювали за що завгодно - без суду"

Куди йти? Географію я знав. Рушили на північний схід, орієнтуючись на Полярну зірку. Вирішили розділитися - я з Васьковим побіг прямо, а Цибулько з Василем звернули наліво.

Повсюди були накази німецьких властей, які забороняли давати їжу і притулок військовополоненим, партизанам, "більшовицьким агентам". За порушення - розстріл, за видачу - наділ земельною ділянкою. Підлих людей було мало, ніхто нас не видав за довгу дорогу.

Кілька разів потрапляли в руки поліцаїв. Я звелів Васькову з його російською вимовою мовчати, говорив сам. Показував фотографію родини, казав, як є. Відпускали, іноді й підказували, як краще пройти далі.

В кінці серпня 1942 року добрались з Васьковим у Курінь. Староста села відмовився його прописати, послав до коменданта за дозволом. Він був хлопець одчайдушний: якщо зачинять, каже, я втечу знов. Війну Васьков пережив - у 1946-ому надіслав мені листа з Донбасу.

Під час окупації вели в основному натуральне господарство. Магазини, пошта не працювали. Розповідали мені, що на нашій території були спочатку угорські війська. Вони були жорстокішими за німців. Часом людину, яка йшла з села до райцентру на базар, затримували й розстрілювали, нічого не виясняючи.

В кінці лютого 1943 року в районі проводилась каральна експедиція. Було розстріляно і спалено тисячі людей. В Курені - 34, серед них завуч нашої школи Іван Жигилій, вчителі Анатолій Іваненко і Лукія Суходольська, мої друзі Павло Макаренко і Андрій Нечипоренко.

Поліцай Василь Цибань говорив, що мав завдання й мене забрати, але сказав, що не знайшов.

Розповідь бабусі: "Перед тим, як Павло пішов на війну, ми розсварилися"

Німці поводилися жорстоко. Навіть не німці, а мадяри і азіати, які служили у німців - саме вони палили хати з людьми і вбивали. Убивали всюди - і в Бахмачі, і в Курені.

В Німеччину дітей усе ж таки відправляли - але по списках. Їх складав староста. Я не втрапила туди, мій батько якось вирішив це питання. Він не пішов на фронт, бо мав бронь як залізничник. Як і більшість бахмаччан, він усе життя пропрацював на залізниці - і за радянської влади, і за німців, і за денікінців, і за петлюрівців.

У жовтні 1942-го оголосили, що відкривається сільськогосподарський технікум, і звідти нібито не будуть брати до Німеччини. Вся молодь з середньою освітою з довколишніх сіл пішла в той технікум. Пішов туди й Павло.

Мій дідусь Павло із погонами сержанта-артилериста. 1945 рік. Серед нагород - орден Слави і медаль "За відвагу"

Він мене запримітив, і послав для знайомства свого товариша - той підсів і каже: "Надю, з тобою хоче дружити один хлопець". Я кажу: "Як прізвище?" - "Солодько". А твій дідусь сидів за кілька рядів і стежив за виразом мого обличчя.

І стали ми зустрічатися вечорами, під гуртожитком. Мені він сподобався, бо з ним цікаво було говорити. Цілуватися, звичайно, стали не одразу (бабуся сміється). По-шкільному так дружили. Говорили про знайомих, про літературу... Всі, хто закінчив середню школу, багато читали, бо інших розваг не було.

Німці розбомбили районну бібліотеку, і ми з подружкою набрали по пів-мішка, і то вже не найкращих книжок.

Тоді "найкращою" літературою серед шкільної молоді вважалася російська класика і сучасна українська література. Іван Ле, Олекса Десняк, Копиленко, пригодницькі романи Яновського і Смолича, "Людолови" Зінаїди Тулуб. "Війну і мир" я знайшла, "Мертві душі" Гоголя, ще й ілюстровану.

Павло як дізнався, що я відвідала розбомблену бібіліотеку, то аж зрадів - давай мінятися! І я йому носила з Бахмача, а він мені - з Курені. 

Технікум проіснував десь до грудня місяця, а потім там зробили госпіталь.

А в травні 1943 року викликали всіх студентів ніби на практику, але насправді на якісь сільгоспроботи. Ми там теж зустрічалися, і гарно так зустрічалися. А в червні взяли - і посварилися.

Павло з товаришем прийшли до нас у гуртожиток, і треба було принести відро води. А він не допоміг. Я те відро принесла і на побачення більше не ходила. Він не те, що не помітив, а не здогадався, що треба допомогти. Звик, що у них в Курені дівчата самі воду носять.

Курінь - це ж тому, що туди висилали на гауптвахту козаків Бахмацького полку, і ті хулігани там жили в куренях. Курінських у нас досі називають "палії", бо там помста була прийнята така жорстока за побутові образи - хату підпалити. Хоча, звісно, там люди як скрізь - і гарні є, й інші.

А в нас у Бахмачі так було не прийнято, бо гОрод же ж (бабуся сміється).

Отже, ми з ним більше не зустрічалися. Павло пробував, але я показала свій дівочий гонор, ну а він уже вирішив свій показати. Я йому повернула його фотокартку, і просила, щоб він мені мою оддав. Але він не повернув.

На звороті мого фото я написала: "Пусть тебе помогает, от пуль сберегает моя молодая любовь". Потім пізніше дідусь твій писав мені: "Слова, які ти написала на фото, ніби справді бережуть мене".

Бабуся написала дідусеві в армію 130 листів...

Ну, тоді всі таке писали. Ще й російською, бо українською здавалося не таким високим штилем, хоча говорили ж усі всюди - од родини до школи - по-нашому. До речі, в дідуся у дивізії виходила газета українською - "За батьківщину!" називалася, і його командир Колосов, росіянин, постійно просив перекласти: "Што там пишут за батькОвщину?"

Фото я подарувала ще в травні, а в липні вже пішли чутки, що фронт наближається. І німці вже не такі бідові стали, принишкли.

А чому я таке написала - бо Павло мені не раз казав: "Фронт ще повернеться, я ще піду на війну..." Хоча я про це особливо не думала - мені було 18, а Павлові - 20, і він уже був солдатом.

Ми розійшлися, і так і не бачилися до 1946-го. "Пиши мені як товаришу, а справи Амура тут ні до чого" - дослівно пам'ятаю його перший лист з фронту. І так мені його стало шкода - він стільки пережив...

...а дідусь написав 120. Бабуся досі всі зберігає

Ми багато писали один одному, але офіційним таким тоном - ми ж посварилися, тож у коханні не зізнавалися, все було дуже строго.

Я чогось була впевнена, що Павло повернеться. Я йому так і написала, а він хвацько так відповів: "Коли б твої слова здійснилися, то поцілувать тебе треба за це, і навіть більше".

Спогади діда: "Вирили новий окоп - і тут у старий падає міна"

Я в долю не вірю - але інколи хотілося.

Коли після окупації нас вишикували на призовному пункті, офіцер сказав: "Хто служив в артилерії, два кроки вперед". Я вийшов. А з тих, хто лишився, багато хто загинув через два місяці – при форсуванні Дніпра. Ходили чутки, що їм навіть форми не видали.

Так, у листопаді 1943-го комбат послав мене з командиром відділку розвідки на передову для спостережень за ворогом. Лютізький плацдарм, під Ясногородкою. Вскочили в окоп, віддихались. Мені окоп не сподобався. Запропонував сержанту викопати новий.

Ґрунт піщаний, вмить викопали - і в цей час міна падає в старий окоп. Маленький осколок вп'явся в голову, але черепа не пошкодив.

Або випадок 7 грудня 1943 біля хутора Рози Люксембург під Коростенем. Наша батарея підтримувала батальйон, а німецьку піхоту підтримувало 12 танків. Гармати на прямій наводці. Комбат старлей Розумовський віддає накази, я передаю на батарею.

Помітили танк, біжу до першої гармати, показую навіднику, звідки він рухається. Біжу назад - в цей час на будинку, де був комбат, розірвався снаряд. Комбат і зв'язківець Шевченко загинули.

Уривок із бабусиного листа: "Про те, що ти залишишся живий, я чомусь дуже впевнена... Час, коли я була з тобою разом, був найкращий у моєму житті"

28 грудня 1943 комбат послав на передову за трофейною німецькою гарматою й снарядами. Нас п'ятеро сіло на передку (візок у кінській упряжі, до якого чіпляються при транспортуванні гармати). Уже під'їжджали до цілі, коли з'явились підводи з мінометної батареї. Дмитро Ткаченко, що керував, попросив, щоб частина з нас пересіла на підводу, бо дишло підіймається. Всі вгрілися, ніхто не хоче злазити.

Я чомусь вирішив зіскочити і побіг до підводи, за мною Олексій Жила. І тут вибух - передок наскочив на протитанкову міну, троє солдат на ньому загинуло, інших тяжко поранило...

Розповідь бабусі: "Він прийшов з війни, і я попросила пробачення"

Я думаю, що твій дідусь залишився живий ще й тому, що любив освіту. Коли після окупації їх знову призвали, то вишикували, і командир каже: "Хто служив в артилерії, крок уперед". Павло вийшов, і це його врятувало. Бо артилерія - це ж усе таки не піхота.

Він мені в листі писав: "Пригадувать стану інколи, що ж ми проходили в Х класі на алгебрі. Нічого не пригадується: мерещаться якісь прогресії, нерівності, корені у від'ємних степенях та ін. Але мені здається, що рази два проглянув би і пригадав". Таке писав - а сам на війні користувався таблицею логарифмів і якимось приладами.

Дідусь описує військові подвиги в Польщі і натякає на красу місцевих дівчат: "Тоді ми громили цих німих собак у Галичині, а зараз громимо їх у Польщі за Віслою... Багато чого є цікавого, але ніколи знайомитися із цим. І дівчата-польки в більшості своїй красиві..."

Після війни Павло ще дослужував, а потім написав, що вже в Курені. А я тоді в Києві в сільгоспакадемії вчилася - і відписала йому: "Павлушо, я тебе дуже-дуже прошу - я приїду на канікули, а ти прийди до мене в Бахмач".

І він прийшов. І я попросила в нього пробачення. Ми обнялися, поплакали, і так почали серйозно зустрічатися.

На стаціонарі Павло не міг учитися, бо батько його помер в 1944-ому, і він займався родиною (з чотирьох братів з фронту прийшло тільки двоє). Ми одружилися аж у лютому 1949-го.

На весілля в мене навіть плаття не було, то Павло мені дав трофейного креп-сатену. У приватника пошила в Голосієві, на вулиці Добрий Шлях, як зараз пам'ятаю. Бо тоді нічого не купить було - батько мій хіба що тканину привозив із Мінську, коли поїзним майстром на лінії "Кременчук-Мінськ" працював.

Дідусь і бабуся після весілля. 1949 рік

А креп-сатен той Павло з фронту вислав у посилці. Він кілька таких посилок додому відправив. Як тоді бувало: після бою десь у Німеччині, горить магазин, хтось із солдатів зайде, візьме сувій, ще й своїм роздасть...

Я колись сказала "Ти б мені хоч би був колечко привіз золоте". А Павло: "Ти б знала, як ті колечка діставалися. Солдат у мертвого німця палець відрубає, і зніме колечко". То я більше про те не згадувала.

А років через 10 якось поїхали в Київ, то Павло каже: "Давай зайдемо в цей магазин". А це виявився ювелірний. Мені обручку вибрали, а Павло так без неї і ходив.

Перші п'ять років кричав уві сні. В атаку йшов, і стріляв, і кликав когось, "Кидай гранату!", "Ура!", що там солдати кричать - поки не штурхону його в бік. А так про війну не любив казати, хіба що десь між мужчинами. Більшість солдат, які живі лишились, не любили то згадувати.

Родина Солодьків у 1966 році. Внизу: Павло (дідусь), Надія (бабуся) і Володя (майбутній автоінженер, мій батько). Вгорі: Віра (майбутній професор Могилянки) і Юра (майбутній лікар)

Розказував, як поранило в коліно. Ще в потилиці в нього був осколочок. Обріс, не турбував дідуся, він так із ним і помер. Розказував, як відмовився двох полонених розстріляти. Каже командиру: "В бою - будь-ласка, а так не можу".

Потім казав про випадок, подібний до того, що трапився із ним, коли з табору втікав - як він ішов після бою і зробив вигляд, що не помітив пораненого німця. А той вирішив стрельнути в спину - однак Павло почув клацання затвору і встиг розвернутися і вистрелити першим.

Про 9 травня 1945 року написав мені у листі: "Всі були п'яні, крім мене". Він не пив і не курив навіть на війні - оце ще мене у твоєму дідові приваблювало.

P.S.: З 1953 по 1984 рік дідусь працював директором школи у селі Бахмач-1. Бабуся працювала там же учителькою. Дідусь помер у 2008 році. Бабуся хотіла покласти їхню фронтову переписку йому в труну, але діти не дозволили.

Павло Солодько, журналіст (Київ)

Детальніше про проект "1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" читайте тут.

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Реклама:
Информационная изоляция Донбасса или Еще один "грех" Facebook
Почему невозможно таргетировать рекламу в соцсетях по всей Украине (укр.).
̶Н̶е̶ для прессы. Почему Раде следует восстановить прозрачность
Как Банковая планирует дальше блокировать назначение Клименко руководителем САП
Руководство страны может попытаться использовать ручную комиссию сейчас, затянув назначение Клименко на несколько месяцев и переиграть уже даже утвержденные результаты (укр.).
Кредиты и ипотека во время войны
Как государство поддерживает тех, у кого есть кредиты в банках и что делать, чтобы не допустить массового банкротства после войны? (укр.)
Зеленое восстановление транспорта: удобно для людей
Какие принципы следует учесть при восстановлении городов, чтобы улучшить систему общественного транспорта? (укр.)
Запустите малую приватизацию в условиях войны. Что для этого нужно?
Зачем возобновлять процесс приватизации во время войны? (укр.)
Оккупанты воруют украинское зерно: поименный список мародеров
Кто помогает вывозить и какие компании покупают у россиян украденное украинское зерно? (укр.)