Серые будние левых: между неотвратимостью обреченности и обреченностью на застой

"Без політичної боротьби, без реальної боротьби за інтереси народу лівим не обійтися.
В іншому випадку всі розмови про справедливість, рівність, свободу, захист прав громадян залишаться не більше, ніж демагогією…"
З відкритого листа щодо майбутнього лівого руху лідерів молодіжних організацій лівого спрямування до Ніколаєнка, Цушка, Вінського, Волги, Загороднього

Пролог новітньої історії лівих виявився не зовсім сприятливим для головних персонажів. Ліві не демонструють готовності відповісти на болючі питання партійного будівництва, ніби відкладаючи їх в довгий ящик.

Показовою у цьому плані стала свіжа ситуація довкола Соцпартії. Попереднього голову Василя Цушка партійці поміняли на керівництво до того почесного голови Олександра Мороза.

Старе покоління, яке не змогло бодай вклинити соціалістів в актуальний політичний Мейнстрим, обрало нехай навіть формальне головування іншої частини цього покоління, яке усунуло соціалістів з вершини української політики.

При цьому другий ешелон поступово витісняється з СПУ – як сталося у випадку з Волгою чи зараз відбувається з Рудьковським і наближеною до нього групою. На партз’їзді соціалісти власноручно підписали собі вирок – чергове політичне забуття протягом найближчих років.

Адже слабо віриться у спроможність Мороза підняти рейтинг соціалістів.

Наразі незрозуміло, яким чином вдасться пояснити виборцям негативний шлейф дії, що тягнеться за СПУ – від непопулярних рішень в період парламентської коаліційності разом з Партією регіонів та комуністами аж до суперечливої кадрової політики, зокрема принципів висунення кандидатів від Соцпартії на останніх місцевих виборах.

Не видно навіть натяків на модернізовану стратегію, яку, згідно з політичною логікою, мав би запропонувати новий старий голова партії.

За двадцять років існування незалежної України ліва ідея зайшла у глухий кут.

Будучи дискредитованою в лютому 1990 року скасуванням шостої статті Конституції СРСР "про керівну роль КПРС", ліва парадигма не втратила колишні позиції. Адже саме її носії стали обличчями нової української влади під зміненою вивіскою незалежності.

Проголошення незалежності стало своєрідним сигналом для затятих комуністів, щоб заховати в шафах партквитки, почепити на лацкани піджаків синьо-жовті значки і перетворитись на "прогресивних" державників.

Таким чином змінилась лише форма влади, а не її ідейна суть, влади колишніх "червоних директорів", голів обкомів і райкомів, які вже в середині 90- тих років, в умовах первинного накопичення капіталу та олігархізації українського зразка, зуміють довести країну до зубожіння.

Ті, хто залишився в іншому таборі, начебто навіть формально не зрадили старим цінностям, шляхом партійної роботи час від часу зливаючись у післявиборчому екстазі з владою.

Сьогоднішній стан лівих нагадує політичну прострацію – стан, який характеризується бездіяльністю і нездатністю приймати серйозні рішення.

Хоч ліве мислення притаманне великій кількості українців, особливо тим, які знаходяться на межі бідності, ліві партії не представляють цей суспільний запит.

Насамперед тому, що вони не пропонують АДЕКВАТНУ АЛЬТЕРНАТИВУ корупційній олігархічній системі, яка душить країну. Це й позначається на їхньому рейтингу.

По-перше, складається враження, що ліві не борються з системою, швидше їх поглинув існуючий стан речей.

По відношенню до них спрацював "залізний закон олігархізації", сформульований німецьким соціологом і політологом Робертом Міхельсом: партії, які спочатку прагнуть повалення олігархічного ладу, згодом самі стають структурними елементами нових демократій, займаючись розподілом ресурсів.

Як і раніше прагнучи влади…

Ще на початку 2000-них, залишаючись радикальною, можливо навіть позасистемною опозицією, зараз багатьох лівих взагалі не чути. Яскравий приклад – Наталя Вітренко.

А впізнавані публічні спікери – Ніколаєнко, Вінський, Мороз – мають досить стриману, пасивну риторику. Дедалі важчим стає утримання іміджу опозиційної альтернативи владі, що є життєво важливим для лівих.

Окрема мова про комуністів. Перебуваючи у владі, КПУ перебрала на себе негатив режиму Януковича, при цьому намагається нав’язати українцям цікаву формулу – участь фракції у коаліції на умовах опозиційності в принципових для комуністів питаннях.

Як показали останні події , зокрема довкола прийняття закону про земельний кадастр і пенсійної реформи, така "коаліційна опозиційність" є доволі безглуздою, оскільки фактично ніяким чином не впливає на остаточне рішення, відповідно – не відображає на практиці інтереси виборців.

За словами Олександра Голуба, комуністам не соромно за жодне голосування в нинішньому парламенті, оскільки вони не зрадили електоральним обіцянкам.

Натомість виборець все частіше не голосує  за комуністів. З постійним зменшенням кількості парламентського представництва зменшується і їхня політична вага, а відповідно і важелі впливу.

Останнім часом, через поширення явища "тушок", КПУ взагалі перетворилась на розмінну монету для регіоналів. При цьому нинішнє формально провладне становище Компартії зумовлює нездатність ефективно лобіювати зобов’язання перед виборцем.

Симоненко як і раніше заявляє, що можливості захищати інтереси трудящих, перебуваючи в більшості, не вичерпані, чим здорово дискредитує комуністів навіть в очах їх електорального ядра – в основному людей пенсійного віку.

По-друге, адаптація лівої ідеї до українських реалій відбувається доволі специфічно – насамперед через покращення життя партійних вождів і функціонерів.

Пояснити виборцеві звичку до благ вітчизняного олігархо-капіталізму – держдач, дорогих автівок, розтлумачити наявність багатомільйонних банківських рахунків та нескромні розміри бізнесу родичів навіть у наш час доволі важко. Набагато важче ніж, скажімо, технологам ПР виправдати видатки з держбюджету на утримання Януковича.

В цьому контексті популярний свого часу жарт про те , що Симоненко поміняв "Капітал" Маркса на капітал Ахметова навіть повчальний для усіх українських лівих.

Принципи організації партійної структури, кадрової та функціональної політики залишаються застарілими в той час, коли умови політичного виживання постійно змінюються.

Потребу модифікації відповідно до суспільних трансформацій зрозуміли "нові ліві" в 60-тих роках. А пізніше – сучасні ліві європейські партії та противники глобалізації.

Найпотужнішим з лівих і лівоцентристських сил – французьким соціалістам, німецьким соціал-демократам, британським лейбористам це дозволило втриматись на плаву і голосно заявити про свої амбіції.

По-третє, ліві сили втрачають важливий кадровий ресурс, що унеможливлює внутрішнє оновлення. Надалі спостерігаємо за показовим врученням партквитків на з׳їздах КПУ, але розуміємо , що це здебільшого PR- ходи, при чому взяті з глибокого комуністичного минулого.

Хоча за словами Симоненка, нині чверть партії складає молодь до 35 років, КПУ провалює визначену недавно стратегію на омолодження, оскільки з кадровим потенціалом у комуністів очевидні проблеми.

І не тому, що їм немає чого запропонувати молодій людині, а тому, що молодь не бачить своєї перспективи у лівих партіях. На відміну від тієї ж Росії, де ліва ідея, попри усі її нинішні проблеми, доволі популярна.

За результатами дослідження Центру Разумкова щодо ставлення різних вікових груп до певної ідеології, виявилось, що у віці 18-29 років близько 8% молодих людей позитивно ставляться до комуністичної ідеології. А от негативно ставляться – 39%. Абсолютно байдужі до комуністичної ідеології 37% молоді.

Приблизно такий показник байдужості до соціал-демократичної і соціалістичної ідеологій, але рівень позитивного до них ставлення вищий – 22% та близько 18% відповідно.

Якщо порівняти з рівнем симпатії/антипатії до інших ідеологій, можна говорить про доволі несприятливу, втім остаточно не програну роботу з молоддю.

Тож ліва ідея в Україні вичерпується чи дискредитується її носіями?

Якщо стрімко падає суспільний запит на ідеологію, виправити ситуацію доволі важко. Але якщо проблема полягає у несприйнятті громадськістю вождів, є сенс задуматись самим партіям – чи потрібні нинішні лідери та їх оточення?

Чи раціональні методи менеджменту, які вони використовують, і чи правильним є напрямок, в якому здійснюють модернізацію і поширення поглядів лівих ідеологів в Україні?

З одного боку, протягом останніх двох парламентських кампаній існував реальний шанс непопадання жодної з партій лівого ідеологічного спектру до ВР. КПУ зависає на межі прохідного бар’єру.

Водночас, аналіз соціологічних досліджень показує, що в Україні залишається запит на ліву ідею, оскільки підтримувати лівих в Україні, навіть попри перехід частини виборців до провладної партії, готові приблизно 6-8 % виборців.

Крім того десь половина українців не мають стійких політичних переконань. А значить, за цих людей йде постійна війна. І тут важливо не опинитись за бортом цього протистояння партій з стійким електоральним ядром. Поки ліві сили явно програють локальну шахову партію іншим гравцям.

Вдаючись до виправлення ситуації, окремі ліві проекти обрали стратегію укрупнення, яку придумали далеко не сьогодні і не вони.

В умовах, коли голоси дрібніших партій розподіляться поміж переможцями парламентських виборів, а бажання потрапити до ВР і спонсори наявні, треба якось діяти.

З врахуванням існування монополіста на лівому фланзі, яким, безумовно, є КПУ, дані кроки є життєво необхідними для дрібніших лівих проектів, зрештою, і для їх лідерів, які готові пожертвувати частиною власних амбіцій заради отримання кількох мандатів у майбутньому парламенті.

Проте укрупнення і злиття партій не допоможе. Зміна форми мало впливає на зміну змісту. Та й зрештою у нових лівих об׳єднаннях поки не робиться навіть спроб поміняти старих вождів і методи їх менеджменту.

Ліві на роздоріжжі – попередні методи партійного будівництва себе вичерпують, а для нових потрібні кардинальні зміни, передбачити наслідки яких доволі важко.

Невизначеність з кожним роком стає ближчим передвісником політичної приреченості.

Василь Кедик, політолог, Івано-Франківськ, для УП