Пост-постмодерный или автор умер!

Наш улюблений президент написав книгу. Та зіштовхнувся із стіною нерозуміння і неповаги, абсурдністю звинувачень та насмішок.

Нашу сучасність називають по-різному: інформаційна епоха, постмодернізм, суспільство третьої хвилі, постіндустріальна епоха.

Характерними рисами цього періоду буде не тільки швидкість пересування людини та інформації, але й поява контрацепції, сексуальна революція, нові технології та все те, що ми можемо зустріти за Одрою та по обидва боки Атлантики.

Ознаки постмодерного суспільства від 91 року набирають обертів і на просторах нашої країни. Однак, варто підкреслити, що постмодерн – це передусім культурно-соціальне явище, яке найяскравіше проявилось в живопису, кіно та літературі.

Одним словом, все, що ми бачимо в PinchukArtCentre, включно із його відвідувачами, і є постмодерн у вищому його прояві.

Чому? А тому, що пересічний обиватель та навіть заможний сноб чи гламурний удав не розбирається та й не може розбиратись у сучасному мистецтві, зрештою, як у художниках імпресіоністах.

Та всезагальна ідея того, що це класно і круто змушує одного іти, іншого купляти, а третього захоплюватись перфоменсами, мухами і коровами. Посмодерн – це апофіоз нігілізму, багатоістеності та падінню авторитетів.

Постмодерн — це наслідок війни та смерті. Постмодерн – це задуха, яка шукає правди, але не вірить в існування правди.

Норми і відсутність норм, любов та секс, талант та фрік, правда та неправда – все це критерії та форми постмодерної творчості. Хіба не все це ми знаходимо в книзі Януковича.

Хочу запитати у редактора Сича,чому він не вірить у те, що у дві розумні голови може прийти однакова думка щодо Сінгапуру та Гонконгу як прикладів для реформування.

Наприклад, у студентські та аспірантські голови при написанні дипломів однакові думки приходять регулярно. Так само дивує затятість журналістів УП щодо виявлення нібито плагіату у книзі президента.

Хіба їм не знайома концепції смерті автора? Життя пише самостійно, автор лише мусить зібрати разом строкатість та багатобарвність життєвого абсурду.

Хіба Джеймс чи Джойс зустріли розуміння критиків, коли їх книги були написані у формі потоку свідомості? Чи може вже забули про автоматичне письмо?

"Опуртуніті" – це маніфест сюрреалізму в Укрліті. А якою може бути література у країні правосуддя, соціальних гарантій, зростаючого благополуччя, кожного конкретно і всіх разом.

Чому критикани не вірять у те, що дослівність переказів у тексті — це лише творчий метод, або цитування без лапок, ви ж не робити постійних посилань на Ньютона, коли стверджуєте, що все падає на землю. Або на Геракліта про те, що все змінюється.

Прописних істин не цитують, так само як не доводять того, що суд має бути гуманним та не заангажованим.

Автор помер, не треба прив’язувати особистість до тексту, автор лише об’єднує те, що вже існує. У наукових колах нині це називають копіпастить.

Текст, автор і читач існують окремо та абсолютно незалежно один від одного.

Жоден структураліст, деридіст чи будь-який інший -іст не показав цього принципу краще ніж автор "Опуртуніті".

Унікальним є той факт, що автору вдалось втілити це і у часово-просторовому вимірі і культурно-соціальному.

Відбувся геніальний розрив, здійснено вихід на рівень мета-реальності між тим хто написав, для кого і тим хто є автор. Те, чого хотіли досягнути дадаїсти, вдалось тільки зараз.

P.S. Думаю пану Видріну тепер зрозумілу наскільки наш президент постмодерний. Називати в наш час когось модерним, це ще більша образа ніж футбольна кричалка.

Євген Білоножко, для УП